Все почалося ще у травні, коли вирішили придбати квитки. Після того, як банкомат тричі вимагав заплатити комісію, виникла думка: навіщо взагалі я в це вв’язалася. А після завершення вже чекаю наступного року, бо це було неймовірно.
Найкращі три дні літа. 16–18 серпня, «Сонячна галявина», с. Родатичі, що біля Львова. Ця місцина надовго закарбується в моїй пам’яті.
На жаль, світлин майже немає, бо фотоапарат брати з собою побоялася: в наметі не залишиш, з ним не пострибаєш. Але поки пам’ятаю, то викладу все на папері. Чим не спогади?
15 серпня. Сумки зібрані, квитки на руках. Очікування поїзда, в якому діялося казна-що. Спільний вагон, люди полягали спати, займаючи чужі місця. Жалюгідний шмат місця, майже чотиригодинне сидіння в тій самій позі, акробатичні трюки, щоб хоч якось вилізти… Та все ж добралися. І, як то кажуть: «Краще погано їхати, ніж добре йти».
16 серпня. Довжелезна черга по квитки відбила будь-яке бажання їхати електричкою. Тож, зігнуті під тягарем багажу, пішли до автобуса (а було нас троє). Що дивно, стояв лише один хлопець, бо брали тільки сидячих. Трапився же нам такий правильний водій.
От і приїхали. Розгублені й дезорієнтовані, потопталися на місці, аж доки хороші люди не запропонували провести нас до наметового містечка. До речі, можна було обрати платне або безкоштовне місце для ночівлі. Ну, зрозуміло, що ми не горді, та й зайвих грошей у студентів ніколи не буває, тому обрали даремне.
Спочатку намагалися відшукати свою компанію, однак наші так вдало повісили свій прапор, що ми їх не знайшли. Тому все-таки розташували намет біля «добрих людей». І ні разу не пошкодували про це. Бо сусіди нам дісталися дуже класні. Більша частина – студенти музичного коледжу, котрі сумувати не давали.
Щодо самого фестивалю. Майже 40 гуртів, тож не дивно, що кожен знайшов собі щось до смаку. Ми вирішили, що витримати виступи всіх груп не зможемо, тому склали собі фестиваль програму, якої намагалися дотримуватися.
На Заході були головна, мала й артсцени. Щоправда, потрапити до останньої виявилося доволі проблематично, оскільки вона була в приміщенні, а охочих стільки, що частина людей стояла в коридорі. Тож побувати там, на жаль, так і не вдалося: коли підходила, єдине, що бачила, – це чужі спини.
І одразу скажу, щоб потім не згадувати мінусів. Пил. Він був скрізь і всюди. Місце перед сценою навіть поливали з пожежного шланга, але курява все одно піднімалася така, що пісок скрипів на зубах, а про волосся та одяг взагалі промовчу. Ну, й інколи було важко набрати води, але, постоявши в довгенькій черзі (що й не дивно, адже було нас близько 16 тисяч), пляшку-другу ти завжди мав.
Так-от, наш перший день: Dalai Lama, Сергій Жадан та собаки в космосі, Крихітка, Роллікс, Noize MC. Найбільше запам’яталася Олександра Кольцова (вокаліста Крихітки) та її потужний голос. Він просто заворожував своєю силою та звучанням. Напевно, ті, хто раніше не чув цей гурт, після виступу обов’язково додадуть бодай кілька пісень до свого плейлиста. З творчістю Роллікса я майже не була знайома, що після повернення швидко виправила. Однак пісня «Давай частіше посміхатись», яку зіграли двічі, піднімала настрій настільки, що хотілося ходити на руках.
Noize MC. Що може бути крутіше за те, коли російський музикант кричить зі сцени: «Хто не скаче, той москаль»?
Досидіти до кінця виявилося важко. Та й холоднувато. Але добрі сусіди пригостили гарячим чаєм (бо, на жаль, ні в кого з нас трьох казанка не було, та й чашку взяли ми лише одну), тому вечір завершився дуже вдало. А те, що вночі зігрітися не допомагали і 4 пари шкарпеток, було ложкою дьогтю в бочці з медом.
17 серпня. На виступ Сергія Жадна на артсцені потрапити не вдалося, бо дивитися на чужі потилиці радості не було. Та й берегли сили до вечора, бо з 19-ї до 01 ночі сидіти ми не мали. O.Torvald, Скрябін, Бумбокс, Воплі Відоплясова...
До речі, на фестивалі знайшовся надсміливий хлопець, який зробив своїй дівчині пропозицію. Це, мабуть, найкрутіше й найвідважніше освідчення, котре я бачила у своєму житті.
Женя Галич (вокаліст O.Torvald) розігрів натовп і, не втримавшись, першим привітав Кузьму (Скрябіна) з днем народження.
А далі був вибух енергії. Найсильніший, як на мене, виступ за увесь фестиваль. Скрябін розірвав публіку на шмаття. Під час їхнього виступу неможливо було просто стояти. Хотілося танцювати, стрибати, співати разом із вокалістом. Та всі це й робили 🙂
Кожну пісню натовп виспівував так, що її, мабуть, і за кілометр чутно було. Хвильки, присідання разом з Кузьмою. Постійні крики «ВІТАМО», і його вдячні слова про те, що це найкрутіший день народження.
Потім був Бумбокс. Андрій Хвильнюк (вокаліст) дав трохи спочити стомленим ногам, заспівавши декілька повільних пісень. Це справді допомогло, але ненадовго, бо гурт теж невпинно нарощував темп, тому ми не мали і хвилини відпочинку. Трохи розчарувало те, що вони дещо змінили аранжировку пісень, що було незвично, але все ж кількість слухачів від цього не зменшилась.
А сил на Воплі Відоплясова вже не було. Тому й пішли на малу сцену, де ознайомилися з творчістю групи The Retuses. Була здивована, приємно здивована. Стояти сил не було, тому, зручно вмостившись на карематах (туристичні килимки), відвернулися від сцени, бо надто сильно били прожектори, за що нехай простять нас музиканти. Але їх і не треба було бачити, їх треба було чути. Повільна, лагідна музика заколисувала і приносила спокій. Закрити очі та насолоджуватися плавними ритмами, приємним голосом та гармонійним акомпанементом… Не шкодую, що пішла на цей гурт, бо він того вартий.
А далі ніч без сну, тихі розмови біля багаття під зоряним небом. А в обід ватні ноги та ледь нашкрябана годинка для відпочинку.
18 серпня. Фліт, Alina Orlova, Zdob și Zdub, Ляпіс Трубецкой.
Уявіть, що натовп дорослих людей (візьмемо близько 5 тисяч, не буду уточнювати, бо точно не знаю) стрибає і скандує: «Їжачок! Їжачок! Їжачок!». Уявили? А мені й цього робити не треба було, бо я була серед цих тисяч, які просили пісеньку про маленьку колючу тваринку.
Alina Orlova – тендітна литовська співачка, котра заворожує силою свого голосу. Це полум’яне волосся та неймовірні пісні надовго залишаться в пам’яті.
Zdob și Zdub – майже нічого не розумієш з того, що вони говорять. А воно тобі й не треба, бо ти просто відриваєшся під заводні ритми цього гурту.
І нарешті –Ляпіс Трубецькой. Ти не знаєш білоруської мови, але підспівуєш нещодавно почуту пісню, ти не знаєш повністю тексту, але вже вивчив приспів. Ти просто не можеш стримати тієї енергії, яка переповнює твоє нутро на третій день. Здається, що сил уже нема, але ж звідкись беруться і скачеш у ритмі запальної музики. Якщо присів, то думаєш відпочити? Куди там! Ноги самі вистукують ритм, пальці його підтримують, і ти ніби не виходив із того скаженого натовпу.
…Прогриміла остання пісня, і стає сумно, бо Захід добіг свого кінця. Простріляв феєрверк, і ти розумієш, що завтра треба пакувати свої речі і повертатися до повсякденного життя. Однак ще не кінець… Оті «хороші сусіди», студіози музичного коледжу, вирішили не відставати від інших жителів наметового містечка, котрі дві ночі підряд дерли горлянки після випитого. Для барабанної установки були забрані: кружки – 2 штуки, казанок з кришкою, бутель з водою, баночка з рисом. І понеслося. До нас почали підтягуватися люди. Що дивно, тверезі. Один хлопець навіть приніс нашвидкуруч вистругані палички. Вокалістом став парубок у костюмі ведмедя, але хвіст перетворював його на мавпу. Співали і українські народні, і ті, що чули на фестивалі, і придумані на ходу, і навіть гімн. І так круто було чути: «Це у вас так класно грають? Ми шукали по звуку, ледь знайшли, але раді, що все-таки відшукали!» Веселились ми до п’ятої ночі (чи то вже ранку?), аж поки в нас не почали жбурляти паличками. Але ж до чого нахабні люди, бо горланити непристойні пісні до того могли, а тут їм виспатись захотілось. Ну, хто хотів, той це зробив, як, до прикладу, мої друзі, з якими приїхала. Їм і на відстані 3 м спалося добре, ніхто не заважав.
19 серпня. Невиспані люди прямують хто до автобусів, хто до електрички. Варто лише сісти, так очі самі собою заплющуються, але надто низькі сидіння заснути не дали.
Приїхали ми до Львова, щоб погуляти. Але коли за 4 дні спиш менше п’яти годин укупі, то сил уже майже нема. Тому й не треба дивуватися, що друзі, які, на відміну від мене, спали щоночі, постійно смикали, щоб не заснула. Сил вистачило лише на те, щоб прийти на свої двох до Оперного театру, походити по книжкових та розлягтися на газончику.
Два светри, один пакет – і ми якось примостилися втрьох. І я таки заснула хвилин на 20. Але Захід був далі з нами. Варто було лише подивитися на зап’ястя людей, що лежали неподалік, з пов’язаною пропускною стрічкою на фестиваль, показати козу і мило усміхнутися, то й трава ставала зеленіша.
А потім було 14 годин сну. З перервами, адже треба було дійти додому.
Запилюжені, невиспані, захриплі, але щасливі-прещасливі ми повернулися. Захід – це справді найкраща традиція фестивального літа.
