Напевно, кожен у душі трохи Христофор Колумб: завжди приємно відкривати для себе те, чого раніше не чув і не бачив. З’являються нові враження, порівнюються сталі речі, ландшафти, люди, і врешті, приходить довгоочікуване відчуття самозаспокоєння в тому, що добре там, де нас нема.
Поїздити Україною цього року було цікаво ще й у контексті спостереження за відчуттями після Євро-2012, настроями напередодні чергових виборів та мовними бажаннями у зв’язку з сумнозвісним законопроектом. Втім, не подумайте, що я їздила «шпигувати», насправді відпочинок видався невід’ємним від такого соціологічного порівняння, тож просто пропоную думки і враження.
Про футбольне свято всієї України не могла не думати під час перебування у Києві. Насправді, місто ще не охололо від вболівальників і, на щастя, підтримує комфорт, подарований Євро. Історичний центр, головна вулиця збагатилися зручними туристичними знаками й кабінками WC, що теж не менш важливо. До того ж, відреставрований Андріївський узвіз, квіткові годинники і загальна атмосфера столиці затуляє собою ті негаразди, які не зрушить жодне свято, хай і добре профінансоване. Принаймні, мені як туристу постфутбольний Київ сподобався.
З подальшою дорогою на схід сліди від Євро зникали і натомість згадувався звичний маршрут центральною Україною, яким нерідко їжджу до бабусі на Луганщину. Про потяги влітку навряд чи потрібно розповідати детально. Побачила я цього літа й славнозвісні хюндаї, щоправда, лише ззовні, бо не зі студентськими стипендіями їздити у них. З почутого від пасажирів, не надто хороші відгуки про нові транспортні засоби, хоча й старі радянські не похвалиш, тож поки не знаю, що краще.
Вугільні будні з комуністичним пилом і досвід сортування сміття
У найсхіднішому регіоні України найперше помічаєш вугільні терикони і монументи радянських вождів. Здається, ще трохи, і їхня кількість зрівняється, тільки перші, на щастя, виникають більш природнім чином. Ленін тут звичний і рідний. А в період передвиборчої кампанії ще й осучаснений — на бігбордах Комуністичної партії, яка проводить активну агітацію за допомогою таких ось пережитків радянщини. Почути рідну мову, а не «великий русскій язик» тут можна вкрай рідко, зате місцеві журналісти запевняють, що мовного бар’єру насправді немає, лише звичка і ринкові умови не дозволяють їм творити українською. До речі, тут з приємністю взяли в номер підготований мною матеріал про вихованців місцевого центру туризму, які у липні займалися розкопками нашого Невицького замку (познайомилася з ними саме на Закарпатті, і вкотре переконалася, що світ насправді дуже тісний ).
З того, що варто було б запозичити у луганчан, «підвішений» одяг і книжки, на зразок нашої «підвішеної кави», а також звичка сортування сміття, майже відвойована місцевим активістом і бізнесменом, який створив сміттєпереробний завод. Подібні резервуари зустрічала ще в кількох українських містах. Зраділа, що хоча б перший крок до екомайбутнього зробили… А загалом Луганщина, як мій другий дім, і надалі лишається доволі сірою, і навряд чи безколірність спричинена лише вугільним пилом, якого тут більш ніж достатньо.
Чудове, але напевно, вже не наше море
Настрої як і жахливі автодороги закінчуються з настанням Донецької області. Річ у тім, що з Луганська до Криму я мандрувала через рідні місця нашого гаранта, навіть Єнакієво вдалося побачити. Приємно вразив і сам Донецьк: Євро і тут лишило свій помітний слід. А зі зміною вугільного ландшафту на степовий кримський відчула себе ніби в іншій країні. Південь направду особливий, і з кожним новим маршрутом до нього відчуваєш це гостріше. Етнокультурність заявляє про себе на кожному кроці архітектурою, мовою, звичним життєвим устроєм. Туристичній привабливості, а точніше, вмінню нею користуватися, у них варто повчитися. Зрозуміло, що не всюди ціна відповідає якості, але гостей це не лякає — море стирає всі за і проти. Непостійне і рішуче, воно справді дозволяє забути про все, що хвилювало раніше, саме тому півострову не загрожує жодна економічна криза.
Недивно, що тут повсюдно зустрічаєш наслідки співжиття різних культур і епох, хоча подеколи вони вражають. Наприклад, монументи радянських вождів трапляються нечасто, зате Ханський палац-резиденцію кримських ханів династії Гіреїв, що в Бахчисараї, доведеться шукати саме на вулиці Леніна 🙂
Кримське сонце, море, й особливі ландшафтні умови мимоволі затуляють те, що одне українське слово тут на мільйон російських, що біля моря не вистачає смітників, а люди дедалі рідше виявляють повагу одне до одного. Втім, захід сонця все ж хочеться зустрічати саме біля цього моря, яке разом з півостровом, на жаль, відпливає кудись туди, на східний, чи південний бік півкулі. Хоча, варто подумати перед тим, як розчаровуватися: навряд чи це море може належати комусь?
