Студенти відділення журналістики виконують чимало письмових творчих завдань із різних предметів: статті, есе, відгуки, замальовки тощо. Однак створити текст, який звучить у прямому й переносному значеннях, – непросте завдання. В основі такої вправи, яку дістали на лабораторній із «Засад літературної творчості», – метод звукопису, щоправда, по-журналістськи. Юним медійникам запропонували описати звуки у своїй кімнаті. Наступний етап – пояснення образних засобів, які використали в тексті. Незвична тема спонукала глибоко поміркувати, уважно прислухатися та перенести свої думки і почуті звуки на папір.
Варто зазначити, що в першому семестрі студенти також готували колективні радіопрограми в межах курсу «Основи журналістики», тож така вправа була корисна й для цього завдання (ретельного добору звукового супроводу, усвідомлення важливості інтершуму тощо). Студенти впоралися із звукописом, однак хтось докладно описав, як звучить його кімната, а дехто максимально креативно підійшов до завдання. Тож пропонуємо чотири есе, в яких справді чути звуки та емоції від них. Прочитайте й переконайтеся!
Мешканці моєї кімнати
Звуки у кімнаті – досить цікава тема для роздумів. Почну з того, що раніше я зовсім не звертала увагу на сторонні звичні звуки, які постійно перебивають тишу. Але під час карантину все частіше прислухаюся до «мешканців свого всесвіту». Під мешканцями маю на увазі скрип шафи та ліжка, чужі голоси за тонкими стінами, тікання годинника, музику… Кожен із цих звуків має свій характер, наприклад, мій фаворит – музика. Улюблений плейлист завжди увімкнений на повторення. Приємні біти миттєво розлітаються по всіх куточках маленької кімнатки і змушують тіло мимоволі пританцьовувати. Музика має своєрідний характер, а настрій у неї змінюється зі швидкістю світла. Ми разом робимо абсолютно все: завдання, прибирання, готування, танці, – усе відбувається у супроводі музики. Як тільки чую знайому мелодію – всередині переповнюють емоції, відчуваю шалений приплив сил. Музика є моєю, так би мовити, музою.
А як щодо голосів за стінами? – Їх багато і чути звідусіль. Іноді це навіть лякає, адже вони за межами моєї кімнати, але водночас зовсім близько. Деякі з них є джерелом моїх істерик, недосипання та агресії. Вони завжди приходять тоді, коли їх не кличуть. Між іншим, я їх ніколи й не кличу. Аж надто дратівливі, наче колючки, що прилипли до одягу… Відліпити можна, але біль все ж залишається. Голоси не викликають у мене приємних емоцій. Самий негатив та й годі. Окрім них, схожі відчуття з’являються, коли чую шафу і ліжко. Їх огидні скрипи аж надто б’ють по вухах. А коли вони роблять це одночасно… Шафа може проявити себе навіть тоді, коли її не чіпаєш. Це лякає. Я людина, чутлива абсолютно до всякого шарудіння, тому не можу перебувати з нею в одній кімнаті. Та й розміщена вона так, ніби ось-ось звідти вигляне щось нечисте й супроводжуватиме кожен мій рух пильним поглядом. Такий же її друг – ліжко. Вони поруч, ніби нерозлийвода. Створені для того, щоб мене лякати. Думаю, навіть музика не переплюне децибели цих двох.
«Тік-так, тік-так…». Люблю цього приятеля. Щоправда, іноді він мене дратує своєю упертістю. Він ще той мастак підвисати. Начебто й працює, і водночас залишається на місці. Буде нерухомо стояти, доки його гарненько не стукнеш! Безболісно можна замінити батарею, але перший варіант ефективніший. Іноді він заміщує музику, поки та у «відпустці».
У моїй голові промайнула думка: «А що буде, коли звуки зникнуть, а замість них прийде тиша…». Ця думка жахає і викликає паніку. Мертва тиша набагато гірша за скрип ліжка, шафи та чужих голосів. Без звуків я буду спустошена, наче фарфорова лялька, всередині якої немає нічого, окрім порожнечі.
Можливо, я трохи перебільшую, але такі думки 17-річної дівчинки, яка лише те й робить, що сидить у своїй кімнаті, яку називає всесвітом, зацікавлено слухаючи мешканців цієї кімнати.
Рушана Гасанова
___________________________________________________________________________________________________________
Music day
Звичайний осінній ранок у звичайній гуртожитській кімнаті. Здається, нічого особливого. Та це лише на перший погляд. Зупиніться. Послухайте. Відключіться від звичайного світу та налаштуйте свій мозок на сприймання звукових частот. Тепер, коли ви виконали цей невеликий, але, як потім самі зрозумієте, важливий ритуал, ви зможете почути. Не просто слухати, а саме чути… Нагадаю: ми – у звичайній гуртожитській кімнаті, за вікном – ранок. І що ж ми чуємо тут?
Насамперед – звуки сопіння її мешканців. Це ще та акустика! Куди тим соловейкам у гаю! Прислухавшись, чуємо мелодію ранку з-за вікна – місто прокидається від сну. Звуки автомобілів, які розсікають ранковими дорогами, ледь чутний подих холодного осіннього вітру. Раптом – гучний стукіт – і щось чорне вдаряється у вікно. Не лякайтеся, це просто у чергового голуба зламався навігатор. Якщо налаштуватися на ультрачастоти, то можна почути тупіт маленьких вусатих мешканців, яким чомусь не спиться. Це і є ранкова ідилія… Та залишається вона такою точнісінько до того моменту, доки тишу не розітне звук будильника: «I wanna be your slave!..». Думаю, ви здогадалися, чий він. Після кількахвилинного звучання той, хто налаштував цей будильник, нарешті прокидається та, не розуміючи нічого, вимикає його. Та не біда, ця ранкова каторга пролунає ще, як мінімум, п’ять разів. Далі все потопає у нерозбірливій какофонії: шурхотіння простирадл, скрип ліжок, шурхіт капців, звук відкривання сумки з ноутбуком, стандартне привітання від «Windows» і звуковий сигнал, який означає початок півторагодинного марафону – користувач під’єднався до пари. Не найприємніший звук, скажу я вам, але що вже маємо, те маємо.
Якщо ви залишитеся в цій кімнаті й далі, зможете прослухати семигодинний подкаст «Останні звуки потопаючого «Титаніка», але це не найцікавіше, що може бути тут. Помандруймо-но в часі та перемістимося надвечір, коли сонце вже давно сіло за горизонт і місто накрили сутінки. Ми все ще в тій же кімнаті, але стало вже трохи спекотно... Можливо, відчинимо вікно? Думаю, це добра ідея. Свіже вечірнє прохолодне повітря та звуки нічного міста одразу захоплюють нас. Та не вони єдині! Виявляється, під вікнами влаштували справжню американську вечірку! Чути і «Білі троянди», «І снова сєдая ночь» і навіть класику «It’s my life». Доносяться звуки голосів, можна розібрати окремі слова, та, на жаль, їх не пропускає цензура. Досить із нас – зачинімо вікно.
Що ж це? Ми й незчулися, як настав час вкладатися спати. Огорнуті вечірнім шумом, загортаємося у ковдру (не забувши перед цим поставити улюблений будильник) і поринаємо в яскравий світ сновидінь…
Якщо ви подумали, що автор почав хилити до метафор і вже кінець розповіді, то насправді це не так. Посеред ночі ми чуємо й інші звуки: гучно зачиняються двері, чути незрозуміле бурмотіння і звук падаючого тіла. Тепер ми точно знаємо, хто розпивав… ой, хто співав ті «білі троянди». Ну а тепер вже точно все, можемо зі спокійною душею спати до ранку (якщо, звісно, пластикова пляшка, яка стоїть на підвіконні, не захоче повернути свою форму посеред ночі).
Максим Пушкар
___________________________________________________________________________________________________________
Гуртожитський ранок
Як прекрасно! Лежиш собі на гамаку на лісовій галявині... Ось бджілки прилетіли, дзижчать так лагідно... Так, стоп! Чому це миле дзижчання раптом перетворюється на незрозумілий звук, що викликає в мене роздратування?! Зачекайте. Це ж будильник... І я знову в гуртожитку, знову повинен вставати та збиратися на пари... Ненавиджу звук будильника, мабуть, найбільше за все на світі. Впевнений: якби Данте писав «Божественну комедію» сьогодні, там було б іще одне коло пекла, в якому грішників катували б мелодіями їхніх будильників. Страшно навіть уявити!
Ну що ж, гаразд, через силу прокидаюся, беру приготовану ввечері їжу і прямую в сусідню кімнату до мікрохвильовки. Відчиняю двері... О ні-і-і! Знову цей скрип дверей з гучністю якого може позмагатися лише сирена (хоча не факт). Колись він мене доведе до сказу, їй-богу! Заходжу в кімнату сусідів, які так солодко сплять, що жодна сирена, ревіння кита і навіть скрип дверей не поверне їх зі сну в реальне життя. Як же я заздрю їм у цю мить! Але в мене на черзі сніданок, тому швидко засовую вчорашню їжу в мікрохвиловку і вмикаю її. Ой, пам’ятаєте, я казав, що за рівнем гучності зі скрипом дверей нічого не зрівняється? Забудьте! У нас з’явився гідний конкурент! Гудіння мікрохвильовки перебило навіть сопіння сусідів, а це показник! Однак у звучанні цього пристрою є щось особливе. Сам процес нагрівання нагадує наше життя. Можна провести паралель між нами і їжею всередині, а постійні оберти символізують цикл нашого життя, що триває по колу, як і світло лампочки символізує саме життя. Є таймер із відведеним для часом, тривалість якого нам невідома, оскільки ми всередині мікрохвильовки, для нас цей процес може обірватися будь-якої миті. Дзвінок наприкінці означає раптове завершення циклу, лампочка згасає, їжа перестає нагріватися, час добігає кінця, — всі ці речі символізують нашу смерть...
Гаразд. Щось я захопився. А тут вже й пара починається. Ех... Не пощастить мені сьогодні нормально поснідати. Нічого, підігрію ще раз...
Олександр Гобан
____________________________________________________________________________________________________________
Ранковий інтерстеллар
Тиша. Хоч як парадоксально, але іноді вона – найприємніший звук з усіх можливих. Незважаючи на те, що природна тиша – це, власне, відсутність будь-яких звуків. З 11-ї вечора до 8-ї ранку з усього спектру звукових коливань немає нічого кращого за неї. Безмежна, наче космос… Подеколи лякає масштабами, але ще частіше захоплює. Можливо, хтось заперечить додавання тиші до категорії звуків, хоча нуль – це також число, а пробіл у тексті, як і всі літери, – теж є символом.
А про що я розповідав? Ой, точно! Тиша.
Поринувши в цю ідилію, навряд чи хтось задумується, що в усього є ліміт тривалості, а це означає…
(піп)
Так, стоп! Ви це чули? Хоча як ви могли щось почути? Це ж просто текст. Але ви стовідсотково щось уявили, вірогідно – негативні флешбеки. З чим це пов’язано?
(піп)
Знову воно…
Так, мені це починає набридати! Я думаю, всі ми розуміємо, що відтворення цього звуку означає …
(піп!)
Скільки можна?! З кожним разом стає все голосніше, а ті високі частоти, які починають нагадувати траурний орган, стають все вищими.
(піп!!)
Цей звук відбивається ділеєм по всій підсвідомості та розтікається реверберацією в тиші, яка ще недавно була непорушна. Що ж робити? Ніяк не вдається абстрагуватися.
(піп!!)
Так, зрозуміло. Здається, у нас немає вибору. Ви готові?!
(піп!!!)
3, 2, 1…
(піп!!!)
Вимкнув будильник… Не чую нічого, крім крові, що циркулює в голові. Відчуття таке, ніби приклав мушлю до вуха.
Де всі звуки? Коли я прокинувся, тиша перестала сприйматися так позитивно. Здається, всі сплять, а це означає, що я сам маю сприяти створенню аудіо до візуалу, який фіксують мої очі. Насамперед увімкну комп’ютер. Зранку звук кулера на відеокарті здається занадто гучним.
Завібрував фітнес-браслет, а це означає, що до пари ще 10 хвилин. Думаю, буде доречно замінити нав’язливу тишу на фоні чимось цікавішим… Це вже непогано. Обожнюю лоу-фай, особливо вранці. Дуже прикро, що ви його не чуєте. 95 ударів за хвилину миттєво піднімають настрій та сприяють бажанню працювати. Ну що ж, мені вже час на пару. До побачення…
(піп!)
Я не зрозумів… Ви також це чули? Знову?!!
(піп!)
О ні! Не здається… Я вимкнув будильник, але так і не прокинувся… Це означає, що знову запізнююся на пару.
(піп!!)
Ну це вже взагалі!…
(пііііііп!!!)
Сергій Микович
Головне фото з сайту Unsplash
