Мирослава і Ярослав Повхани – брат із сестрою, які займаються волонтерством – допомагають безпритульним тваринам знайти дім. Проживають в Ужгороді, де проблема зоозахисту досить актуальна. Безліч чотирилапих блукають околицями місця, не маючи притулку, а Повхани допомагають тваринкам знайти нових власників, відвезти до ветеринара, влаштувати у притулок тощо. Вони врятували понад 20 безпритульних собак та знайшли домівку й нових власників для більш ніж 15 кошенят. Окрім того, щомісячно підтримують фінансово притулок «Барбос».

Різниця у віці між братом та сестрою невелика. Мирославі – 20, а Ярослав зовсім скоро стане повнолітнім. Незважаючи на відстань (Мирося навчається у Словаччині, а Слава – у Києві), волонтерство їх зближує.

«Любов до братів наших менших з’явилася ще в дитинстві. Тоді ми проживали у невеличкій квартирі у Новому районі, що саме розбудовувався.  Більшість вільного часу після школи та гуртків ми з Міркою досліджували нові вулиці, звісно, шукаючи пригоди та щось цікаве», - усміхаючись, розповідає Ярослав.  Під час однієї з таких прогулянок підлітки знайшли кошеня з пошкодженим оком. Були ще занадто юні, щоб вирішити цю проблему самостійно, тож не залишалося вибору, як принести пухнастика додому.

«Пам’ятаю, що наша мама трохи розгубилася, коли побачила кота в мене на руках. Він був таким беззахисним та голосно нявкав. У нас не було жодного шансу залишити його, адже окрім нашої сім’ї, з нами проживала рідна сестра батька з сином, тобто місця у двокімнатній квартирі просто не було», - розповідає Мирослава.

Залишити кота напризволяще не хотіли, тому дружно поїхали до найближчої ветеринарної клініки, де й привели його до ладу: нагодували, купили необхідні краплі та зігріли. Лікар сказав, що є можливість зв’язатися з притулком або ж просто запитати знайомих, чи не потрібен їм пухнастик.

Ярослав почав телефонувати друзям і знайшов одного, хто давно мріяв про домашнього улюбленця. Хлопець із усмішкою згадує той насправді дитячий подвиг. Тоді сім’я ще не знала, що їхній шлях волонтерства лише розпочинається.

Повхани часто відвідували ярмарки і виставки, де різноманітні домашні улюбленці змагаються за звання «кращий\краща». Одного весняного дня, під час ярмарку в Боздоському парку, вони помітили стенд із яскраво-червоною назвою «Барбос». Так дізналися, що в Ужгороді існує зоозахисна організація, якій можна не тільки допомогти фінансово, але й приїхати туди.

«Тато саме повернувся з-за кордону, а ми – вперті й заохочені думкою про те, що хочемо повезти бодай 2-3 пачки корму у «Барбос», – з першої хвилини зустрічі почали розповідати йому про цю ідею», – з усмішкою згадує Мирося.

Євген Повхан – батько юних волонтерів, не зміг проігнорувати пропозицію дітей. Так протягом тижня відбувся перший візит у притулок.

«Ніколи не забуду жалість, яку відчув, коли вперше почув гавкіт собак, котрі проживали у вольєрах. Ці очі залишилися в моїй пам’яті назавжди. Тоді я й зрозумів – треба допомагати бодай якось», – розповідає Слава.

Зрозуміло, що підлітки у віці 14-15 років не здатні перераховувати кошти щоденно, але привозити корм раз у місяць, брати участь у благодійних внесках – цілком можливо. Тому взяли собі за звичку надсилати 1000-1500 грн раз на 1-2 місяці, а також привозити корм для собак та котів.

На цьому історії волонтерства не завершилися. Мирослава завжди марила думкою про те, щоб вступити до магістратури у Швейцарії. Аж ось у період закінчення школи, складання ЗНО і вступу до університету у Словаччині з’явилася чудова можливість: 2 місяці вивчати німецьку мову у спеціалізованій школі у маленькому містечку Вінтертур (Швейцарія).

«Звісно, мені потрібні були додаткові кошти і я вирішила, що заробити їх хочу самостійно. Вивчення мови займало всього 4-5 годин у день, а друга частина дня була вільна. Блукаючи сайтами, котрі пропонували вакансії в інтернеті, я дізналася, що за кордоном теж існують притулки, ба більше – тут була можливість вигулювати собак, що проживають у них, ще й за додаткову оплату», – з радістю згадує Мирослава. Рівень володіння мовою був мінімальний, але, це не стало проблемою: знайшовши потрібну адресу в Гугл-картах, вона відправилася на свою першу роботу.

«Коли я знайшла потрібну мені локацію, здивуванню не було меж, адже була величезна різниця між українськими притулками (а їх, до того часу я відвідала декілька та ще й у різних містах) і тим, де я опинилася. Серце йокнуло, бо мені захотілося, щоб кожна тварина, бодай і безпритульна, могла мати такі ж комфортні умови, як ті собачки, котрі проживали тут, – сумно розповідає Мирослава. – Так я почала вигулювати тварин і допомагати притулку. Тут заробила свої перші кишенькові гроші. А в період, коли навчання підходило до кінця, у притулок принесли маленьке, напевно, 3-х місячне цуценя, породи швейцарська вівчарка. Оскільки проживала я у тети (у Швейцарії, тітку, кличуть «тета»), котра виїхала у село біля Вінтертура – Хагенбург – я запитала, чи не хоче вона завести собаку. Так у нас з’явився Базиліск».

У Швейцарії є певні правила утримання домашніх тварин: коли сім’я бере у родину собаку/кота, це обов’язково декларується й відстежується місцевою радою. Окрім цього, щомісячно, або раз у рік відповідальний за неї сплачує податок країні, щоб ці гроші пішли на створення й утримання спеціальних парків та відведених для улюбленців місць. Цікаво, що собаки мають пройти навчання у спецшколі, де їх тренують, навчають командам і комунікації з іншими собаками, звісно, за окрему плату. Тобто, у людини, котра бере на себе відповідальність й заводить тварину, немає можливості просто залишити її на вулиці. За це не лише отримає суттєвий штраф, але й може бути притягнена до відповідальності.

«Після цієї новини зі Швейцарії пройшло чимало часу. Я вирішив, що мамі буде не так сумно, коли ми роз’їдемось на навчання у різні міста/країни, якщо в її домі з’явиться кіт. Відстежуючи соціальні мережі, натрапив на пост у Фейсбуці, в групі «Кожний має другий шанс», де новонароджені кошенята шукали нових власників. Мені тоді здалося, що думки й справді матеріальні», – з усмішкою розповідає Ярослав.

Так у сім’ї Повханів, де обожнюють котів і собак, нарешті з’явився власний домашній улюбленець. Брат із сестрою переконані: «Щоб зрозуміти, чи є у тварини душа, потрібно самому мати душу».

Дар’я Гарайда