Понад місяць жителі Закарпаття й інших тилових регіонів намагаються допомогти тим, хто постраждав під час війни. Серед них – тварини, котрі залишилися без домівки й потребують прихистку. Що ж думають жителі Ужгорода про цю проблему та наскільки допомагають вирішити її? 

    Максим Швець, студент інженерно-технічного факультету УжНУ:

– Проблема безпритульних тварин дійсно нагальна. Думаю, є два способи її вирішення: по перше, можна збільшувати кількість притулків або, по-друге, організовувати волонтерські об’єднання, щоб кожний міг забрати безпритульного бодай на перетримку, а держава –виплачувала певні кошти. Знаю, що ужгородка Анастасія Малиш створила соціальний проєкт «Pet care» та допомагає розподілити й знайти притулок як для місцевих безпритульних тварин, так і з інших регіонів. Якби звернулися до мене з проханням про допомогу з перевезеннями тварин, я б не відмовив.

Вероніка Пушкаш, ужгородка, студентка юридичного факультету Львівського національного університету:

– Серед біженців є ті, хто покинув своїх тварин вдома, й ті, хто забрав їх із собою. Звісно, не всі змогли вирішити питання з приміщенням, де може перебувати тварина, адже в Ужгороді є серйозні проблеми з притулком для людей, не те, що для тварин. Добре, що працює проєкт «Pet care» та волонтерська організація «Барбос», які допомагають прилаштувати чотирилапих. Мій домашній улюбленець – німецький дог Лорд. Він – частина нашої сім’ї, тому у випадку переїзду я обов’язково спробувала б знайти варіанти для його перевезення. Покидати – точно ні, адже як можу бути впевнена, що з ним все добре? Для подорожей закордон із тваринами раніше потрібен був ветеринарний паспорт, наявність вакцин та спеціального чипу, але зараз спростили процедуру. Звісно, я розумію, що є дуже багато людей, котрі не мають можливостей перебування із своєю твариною, бо її потрібно прогодувати, для неї потрібно окреме місце, однак завжди є вихід – родичі, друзі, знайомі, котрим можна доручити приглянути за твариною. У крайньому випадку – існують волонтерські об’єднання та безліч хороших людей.

Елеонора Фільо, студентка медичного факультету УжНУ:

– Мені дуже шкода тих тварин, що залишилися без домівки. Але серед них дехто поводиться досить агресивно зі старшими людьми, дітьми. Такі тварини викликають страх та недовіру, тому я різко негативно ставлюся до того, що вони перебувають у місцях без нагляду. Не засуджую людей, котрі покинули тварин, – на все є свої причини, бувають різні ситуації. Звісно, я вважаю, що у деяких випадках є можливість знайти людей, котрі зможуть або перетримати тваринку, або ж залишити її назавжди. Я знаю, що в Ужгороді створено декілька груп, проєктів, які займаються тим, аби забезпечити тварині достойне існування без попередніх господарів. Ця ініціатива – прекрасна, адже більшості вдасться знайти добру й люблячу родину. Сьогодні в Ужгороді є величезна кількість безпритульних тварин, тому важливо створювати спеціальні притулки, які буде підтримувати держава, чи розширювати існуючі. Також із кожного громадянина України можна знімати податок на утримання притулків для тварин або ж вводити хобі добровільних пожертвувань, розвивати культуру фандерейзингу. Крім того, я вважаю, що потрібно брати приклад із європейських країн. Там безпритульних тварин відстежують на вулицях та забирають до притулків, намагаючись знайти їм достойних господарів.

Андрій Тимко, житель міста Бровари, котрий тимчасово перебуває в Ужгороді:

– Мені шкода і тих тварин, що були безпритульними до війни, і тих, які стали безпритульними, ба навіть тих, хто в інших містах у притулках, волонтерських організаціях залишилися без необхідного догляду. Якби я мав змогу перетнути кордон і залишитись де-інде на тривалий час, то забрав би свого вихованця з собою. Вважаю, що волонтерські організації, спеціальні проєкти та просто всі ті, хто хоч якось допомагає тваринам у воєнний час, – неймовірні люди. Я теж підтримую тваринок фінансово, перераховую кошти на рахунки перевірених волонтерів.

Мар’яна Мучичка, студентка медичного факультету УжНУ:

– Моє ставлення до тварин, неважливо – домашніх чи безпритульних – завжди було максимально нейтральним. Але зараз, у період воєнного стану, помітила, що почала дуже співчувати тим, хто опинився без їжі, або ж наляканий від звуків сирен у нашому, чи інших регіонах. Я не можу засуджувати тих, хто покинув тварину, бо коли є вибір – врятувати життя дитини або життя тварини – усе очевидно. Під час війни – всі стереотипи, оцінки  «добре / погано» – просто зникають. Безмежно вдячна тим волонтерам, які готові допомогти тваринкам знайти притулок, захисток і спокій у цей непростий час.

Отже, питання захисту тварин завжди актуальне. Кожний із тих, хто опинився без домівки, має другий шанс, але його доля – в руках українців, котрі можуть бодай спробувати допомогти.

Дар’я Гарайда