Війна не шкодує нікого. Торкається абсолютно всіх сфер та залишає слід, котрий навряд чи вийде забути. Окрім мирного населення, під час бойових дій неабияк страждають тварини. Вони завмирають від страху, почувши вибух, і нерідко залишаються без домівки, бо господарі в першу чергу намагаються зберегти життя дітей і врятувати себе. Саме таким чотирилапим, які опинилися в біді, сьогодні намагається допомогти Анастасія Малиш.

Настя – корінна ужгородка, котра вирішила будувати кар’єру у Львові, пов’язала життя з юриспруденцією. Утім сталося так, що вона першою в Ужгороді розпочала соціальний проєкт для порятунку знедолених тварин.

– Анастасіє, з чого розпочалася твоя любов до тварин? Чи ця риса проявилася лише зараз?

– Моя любов до тварин розпочалася в дитинстві. Яскравим прикладом була мама, котра в свої дитячі роки знаходила безпритульних кошенят чи цуциків і приносила їх додому. Таку звичку перейняла і я. Від батьків жодного разу не почула: «Ні, Настя, не можна його/її брати додому», а навпаки – у нашому домі й без того, окреме тваринне царство – дві собаки та одна кішечка.

– Як виникла ідея соціального проєкту для порятунку тварин?

– Насамперед я вдячна своїй подрузі Дар’ї Гарайді, котра переконувала, що зібрати ком’юніті людей, котрі будуть допомагати один одному та поширювати інформацію в соціальній мережі «Інстаграм», – нескладно і вона допоможе мені. З самого початку ми навіть не уявляли, що це стане проєктом, було просто бажанням допомогти бодай чимось. Коли я виїжджала зі Львова під час воєнного стану, спостерігала, як люди залишають своїх улюбленців на вокзалі і серце обливалося кров’ю. Пізніше знайомі розповіли, що є люди, котрі замкнули кота чи собаку в будинку/квартирі й залишили ключі сусідам. Тут я зрозуміла: якщо є мінімальна можливість та сміливість врятувати хоча б одне чотирилапе життя – я зроблю це.

– Де знаходиш інформацію про тих, кого покинули, або кому потрібна допомога?

– Перше, що зробила Даша – створила сторінку в інстаграмі, розпочала моніторити телеграм-канали наших ужгородських об’єднань. Я взяла на себе групи у фейсбуці – «Кожен має другий шанс», «Барбос», «Оголошення Ужгород» та інші. Окрім того, ми обидвоє поширюємо дописи зі своїх сторінок у соцмережах. Ми створили перелік пунктів про тварин, оформили все в гугл-документі та на кожен запит, котрий отримували, просили заповнити всі необхідні дані: перетримка чи повне всиновлення, стан здоров’я, порода, тощо. Після того оперативно подавали інформацію про тварину в соціальній мережі і люди відгукувалися на пропозиції.

– Розкажи про роботу з людьми: як контактуєш із ними?

– Зазвичай це відбувається у діректі інстаграму та месенджері. А якщо знаходяться ті, хто готовий перетримати чи стати хазяїном тваринки – попередньо прошу контакти і телефоную. Після того повідомляю замовнику про результат переговорів.

– Чи є волонтери, які готові допомогти тобі?

– Звісно, основна допомога – від людей. Є багато волонтерів, котрі хочуть / хотіли б привезти корм чи забрати тваринку собі. Вони пишуть мені у дірект, запитують адресу, куди можна підвезти їжу або медикаменти і привозять. Окрім того, ми прикріпили номер картки у шапці профілю, куди люди можуть надіслати гроші, після чого ми анонсуємо списки товарів та чеки, тобто звітуємо про покупки.

Варто сказати, що спочатку я намагалася закривати всі рахунки самостійно, однак коли тварин стало більше – 5-6 за день, зрозуміла, що не впораюся без додаткових пожертвувань. Фандрейзинг – дуже хороший інструмент для того, аби допомогти ближньому й брати участь у волонтерстві.

– Чи співпрацюєте із зоозахисними організаціями «Барбос», «Кожен має другий шанс»?

– Ми співпрацюємо з Наталією – однією із засновниць організації «Кожний має другий шанс». Знайомі досить давно і хочу сказати, що вона дуже приємна, добра жінка. Ще до початку війни я неодноразово купувала для її організації необхідний корм. Вважаю, що Наталія стала одним із моїх менторів у цій справі. Тепер і вона допомагає: я підвозила їй кішок та кошенят і ми разом намагалися влаштувати їх у сім’ї.

– Чому вирішила публікувати контент російською мовою? Як до цього ставляться читачі сторінки?

– Саме через те, що під час війни ставлення до російської мови негативне, я намагаюся переформатувати все: дописи, сторіз та вести сторінку українською. Сьогодні ми перепубліковуємо тексти, змінюючи мову спілкування з цільовою аудиторією. Але більшість тих, хто повідомляв про тварин, були російськомовними користувачами. І після того, як вони заповнювали заявку, часу на переклад не залишалося, лише технічні, оперативні дії: скопіювати текст та вставити його у допис. Насправді жодного зауваження про мову не було, а наші читачі дуже виховані, толерантні люди.

– Яких тварин було найлегше влаштувати у сім’ю?

– Статистика така: ті тварини, в яких були якісні фото, – знаходили дім найшвидше. Саме через це у шаблоні гугл-документа ми вказали головну умову: високоякісні фото. Звісно, були випадки, коли достойних фото було мало. Пізніше майбутні власники казали: «У житті тваринка виглядає набагато краще, ніж на фото!»

– Чи погоджуєшся з думкою, що людям потрібні винятково породисті тварини?

– Всі люди різні. Але були й ті, хто писав, що йорка або шпіца забирають одразу. Ми наголошуємо – допомоги потребують всі, тому перебирати – не варіант. Я вважаю, що будь-яка тварина, незалежно від породи, буде любити майбутнього господаря. Ті люди, котрі обрали й безпородних собак / кішок – не менш щасливі й переконалися в тому, що зовнішній вигляд – не головний критерій.

– Настя, дай будь ласка три поради для тих, хто прихистив безпритульного.

– По перше, ми відповідальні за тих, кого приручили, це важливо пам’ятати. Тварина не здатна нагодувати себе, піклуватися про себе самостійно, якщо живе вдома. Їй потрібна увага. По друге, тварина – не іграшка, а жива істота: у неї також є свій характер та певний період адаптації. По третє, потрібен час для того, аби ви зрозуміли психологію своєї тварини: котів і собак залишають напризволяще, ще тиждень тому у них були абсолютно інші господарі та, можливо, прізвиська. У них та само як у вас – стрес. Це нормально, якщо він чи вона перші дні буде поводиться дивно, навіть агресивно: чотирилапому потрібно освоїтися на новій території, а людина повинна в цьому допомогти.

Дар’я Гарайда