18 вересня в Ужгородському пресклубі відбулася зустріч із чеським фотографом-документалістом Станіславом Крупарем. В Україні він знімає повномасштабну війну, з 2014 року працює на сході нашої держави та в Криму. Свої роботи публікує в Die Zeit, Stem, Der Spiegel, GEO, The New York Times, Playboy, інших всесвітньо відомих медіа. Має численні нагороди, є лауреатом багатьох премій. 

На зустрічі в Ужгороді він розповів про роботу фотографа-документаліста та показав фотографії з найгарячіших точок. Станіслав зізнався, що знімати в місцях бойових дій складно та подеколи страшно: «Це постійна небезпека, стрес, фізичне виснаження та страх за своє життя. Особливо страшно, коли ти знаходишся десь у підвалі, поруч із мирними жителями, чуєш звуки прильотів... Чомусь мені набагато спокійніше біля військових, хоча я розумію, що це також звичайні хлопці, яких одягнули у військову форму, які не гарантують безпеку».

Спостерігаючи жахи війни щодня, Станіслав почав цінувати кожну мить життя. Навіть звичайна, здавалося б, вечеря з друзями – це зараз особливий ритуал, що  допомагає впоратися з негативними емоціями.

В день повномасштабного вторгнення фотограф перебував в Україні і бачив все на власні очі: «З 24 лютого для мене стало все зрозуміло, і я вважаю своїм боргом перед Україною бути тут, знімати цю війну хоча б для того, щоб зрозуміти, як усе відбувається насправді, а не з новин по телевізору».

Також фотограф поділився, що йому особливо складно дивитися на міста України (Авдіївка, Бахмут та ін.), куди приїжджав ще з 2014 року, від яких зараз залишилися суцільні руїни.

Станіслав зізнався, що навіть фотографу з величезним досвідом іноді не вистачає сміливості сфотографувати жах, який відбувається довкола: «Коли ти бачиш, як у матері на очах помирає її син, а ти намагаєшся це зняти, в цей момент почуваєшся нелюдом. Але я все ж таки змушую себе фотографувати максимально багато і не піддаватися емоціям, адже ці світлини показують іншим країнам, що насправді відбувається під час цієї війни, та можуть допомогти комусь в майбутньому знайти рідних».

Якби складно не було, фотограф любить свою роботу, бо кожен день проживає з різними емоціями, і це значно відрізняється від монотонної, хай і комфортної та безпечної, роботи в офісі.

Ванесса Коряк, студентка 1 курсу кафедри журналістики