Інтерв’ю з деканом філологічного факультету, професором кафедри журналістики, який любить науку, обожнює внучку та вміє посміятися над собою.

Цікаво, що ми, можливо, працюємо й комунікуємо з людьми, яких майже не знаємо. А раптом, наприклад, навчає людина, котра в роботі, навіть коли спить? Його ім’я добре знайоме всім, хто має стосунок до філологічного факультету. І це — щирий, багатогранний та цікавий співрозмовник, життя якого зачаровує. Заінтригувала? Тоді ближче познайомимося з «домашнім» Юрієм Бідзілею…

— Юрію Михайловичу, Ви — доктор наук із соціальних комунікацій, професор, декан. У Вас багата сфера наукових інтересів, розмаїта праця. Кажуть, обожнюєте свою професію, віддаєте їй усього себе…

— Це — частина життя, мій свідомий вибір. Я хотів займатися науковою діяльністю, мені вона подобається, тому що соціальні комунікації — така сфера, яка охоплює різні аспекти буття, комунікування, до того ж комунікування як «живого», так і через різні види засобів масової інформації: газети, журнали, телебачення, радіо та онлайн-медіа. Виникає бажання аналізувати ЗМІ. Особливо зараз, в умовах повномасштабної агресії росії проти України. А інформаційна війна була й до 24 лютого. Із наукового погляду цікаво спостерігати, як росія виробляє різні архетипи, міфи про нашу державу, поширює їх... Крім того, професія журналіста ще й важлива для інформаційної безпеки країни. Це— модерний науковий напрямок, який нині популярний і надзвичайно корисний. Ідеться загалом про вагому складову національної безпеки України. Мене цікавлять також інші аспекти, зокрема міжкультурна та етнокомунікація. Закарпаття — поліетнічний край, у ньому представлені різні культури, мови… І все це пізнавально. Захопливо спостерігати зв’язки й переймання елементів однієї культури іншою. Зрештою, робота — більша частина нашого буття. Якби кожен віддавався суспільній праці із захопленням, то і державі було б краще, і ми жили б краще.

— Це добре, але хочеться прочинити двері в інше Ваше життя, особисте...

— Прочинити двері? Ну… Я одружений, маю невістку. У мене є брат, племінниця, внучаті племінники й племінниці. Тобто йдеться про достатньо велику й дружну родину. В умовах, які зараз склалися, переважно спілкуємося в телефонному режимі. Хіба на великі свята зустрічаємося.

— Як гадаєте: Ви — хороший батько, дідусь?

— Не знаю. Це потрібно запитати тих, для кого я є батьком і дідусем. Софійка сказати не може, бо вона ще не говорить, поки лише звуки видає. Але те, як реагує на мене, дає сподівання, що я — хороший дідусь. Чи добрий батько? Я достатньо жорсткий, ставився до сина занадто вимогливо. І гадав: моя жорсткість — виправдана. Керувався принципом, що сам працюю в академічній сфері й дитина повинна бути такою, як я хотів. Тепер розумію: то не правильний підхід. Хоч аналізувати все можна тоді, коли мине певний час. Зараз, як син став дорослим, голос батька чи матері є лише дорадчим, а не голосом, який тисне й вимагає. Тож почав ставитися до сина, мов до друга. Загалом загострень, проблем у сосунках батьків і дітей у нас не було, а невеликі непорозуміння, тертя траплялись, як і в усіх.

— Який Ви ще поза роботою?

— Люблю працювати в саду, у городі. Щовесни висаджую цибулю, огірки, сію кріп, петрушку. Це — теж різновид роботи, але більше фізичної, яка приносить задоволення. Своєрідний релакс. Ми з дружиною любимо квіти. У нас їх багато. Саджаємо троянди, лілії, ромашки, навіть польові. Дерева, звісно, теж. Потрібно їх та кущі обкопувати, підрізати, білити. Прибираю, мию посуд, роблю те, що всі. Тобто я — звичайна людина, не пам’ятник, ніякої фізичної праці не цураюся.

— Спортом займаєтеся?

— Удома. Маю кілька видів гантелей. Як правило, щоранку роблю зарядку, але буває (хоч рідко), що не виходить із різних причин. Уважаю: кожен має робити хоч би елементарні вправи для того, аби впродовж дня залишатися в тонусі. Особливо потрібно розуміти: коли тобі «за 20», то необхідно підтримувати фізичну форму. Також люблю грати в баскетбол. У нас колись була група викладачів і колишніх студентів, із котрими зустрічалися в залі спортивнооздоровчого комплексу УжНУ. Із 2014 року, після подій, які відбулися, припинили збиратися.

— Якщо Ви такий спортивний, то, мабуть, і до харчування ставитеся відповідально. Чи іноді дозволяєте собі щось шкідливе?

— Не знаю, що означає «шкідливе харчування», не розумію такого поняття. Якщо їсти в міру, не об’їдатися, то для організму корисним є все. Не вживаю якісь там «ланцепупи», а звичайну їжу, як усі. Не вегетаріанець. Їм і м’ясо, і рибу, і яйця, і молоко. Всеїдний! Солодке теж дозволяю собі, коли хочеться. Люблю чорний шоколад. Уважаю: якщо в якомусь продукті є потреба — організм підказує. Головне — не переїдати. Мама колись говорила: «Ну доїж, там ще трішки залишилося, ще ложечка», а мені не хотілося, то зайве було. Відчуваю, коли мені достатньо. Нема овочів, фруктів, ягід, яких би не любив. Спокійно ставлюся до чипсів, але не захоплююся ними. Байдужий до крабових паличок, в’яленої риби. Люблю заморожену, печену або обсмажену. Не дуже прихильник чогось екзотичного. Не у зв’язку з якоюсь дієтою, а тому, що не подобається.

— А стосовно духовного харчування: яку літературу читаєте, крім професійної, звісно?

— Маю велику бібліотеку. Люблю читати. Купую видання українських і зарубіжних поетів та письменників. Недавно закінчив читати сучасну норвезьку повість. Обожнюю твори Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, Василя Стуса, Сергія Жадана, Любка Дереша. Читаю Андрія Любку, Олександра Гавроша, хоч не все сприймаю з написаного. Подобаються класика, детективи, фентезі. Тобто мене цікавить різноманітне чтиво. Гадаю, літературний процес в Україні відображає ті проблеми, які є в політичній і культурній площинах, зокрема на тлі протистояння з росією. А ось економіки не торкається. Хіба проблеми якогось героя пов’язані з економічним станом у державі. Дехто каже: нині занепад літератури, я вважаю навпаки — розквіт. Намагаюся стежити за новинками, навіть читаю вірші з професійної цікавості. Звісно, молоді ще складно дотягнутися до українських корифеїв Івана Драча, Дмитра Павличка та інших. У мене є свої погляди на окрему поезію сучасних авторів. Дещо сприймаю з написаного, дещо ні, але намагаюся стежити за всім.

— Багато працюєте, читаєте… А як щодо відпочинку?

— Якщо відверто, відпочивати не дуже люблю. Хіба якщо хтось це ініціює. Алгоритм мого вихідного дня: доробити те, що не встиг у будні, прибрати в квартирі, помити східці в під’їзді, привести до ладу подвір’я. А потім, якщо залишиться трохи часу, можу почитати щось або подивитися новини. Також на деяких чатах інформаційно воюю з росіянами. Навіть залучив студентів до цього. Колеги теж там. Зрозуміло, не під справжніми іменами, а під ніками. Інформаційний супротив загарбникам має бути. Із початку повномасштабного вторгнення долучилися до інформаційного війська. Створили «Закарпатський інформаційний батальйон» у телеграм-каналі. Тому особливо у вихідні приділяю цьому чимало уваги. Звісно, якщо хтось запрошує, то йду із сім’єю, тоді відпочиваємо по-іншому. До прикладу, смажимо шашлики, спілкуємося, обговорюємо події. А щоб кудись їхати… Із 2014 року не був ні разу ні на морі, ні в санаторії, ні будь-де інде. Не той настрій, не те налаштування, щоб відпочивати, коли в країну ступила нога ворога. Узагалі, коли почалася повномасштабна війна, то навіть не хочеться каву в кав’ярні пити. Розумієте: якийсь дискомфорт; хтось там під обстрілами, а ми тут смакуємо напої. Я усвідомлюю, що це неправильно. Наші захисники воюють для того, аби ми могли спокійно себе почувати. Тож десь п’ю каву на вулиці швиденько, на ходу, без посиденьок і спілкувань.

— Зазвичай, коли хлопчика запитати, ким він хоче бути, коли виросте, то відповідає: льотчиком, космонавтом, лікарем тощо. Яка Ваша мрія була?

— Із самого дитинства хотів стати письменником, журналістом або вчителем. Я був неправильним: не хотів того, чого хотіли всі. Уже в третьому класі вийшла моя дебютна замітка про першу вчительку в радянській газеті «Зірка». Я тоді дуже хвилювався, але так радів... Згодом став юнкором. Надсилав матеріали до районних та обласних видань. Коли поповнив лави студентів, подавав до друку рецензії на твори місцевих письменників. Сам також писав вірші, був на зльотах творчої молоді, читав свої вірші перед такими корифеями, як Петро Скунць, Людмила Кудрявська, Василь Кохан, та іншими талановитими людьми. Зараз, звичайно, мрію, щоб ми повернули свої території, діти й дорослі повернулися до мирного життя, розбудували державу. У вузькому сенсі мрію про багато онуків, про покращення матеріально-технічної бази факультетів, аби держава нашим викладачам і науковцям платила достойно. Мрію, щоб ми стали членами ЄС, НАТО, щоб не були третьою країною світу, а однією з найкращих у Європі. Загалом мої мрії достатньо земні та практичні. Їх можливо реалізувати.

— Припускаєтеся помилок?

— Звичайно! І не знаю людини, яка б того не робила. Той, хто каже, що ніколи не припускався помилок, той або лукавить, або самодур. Тому помиляюся й умію визнавати помилки. Спокійно можу сказати, що був неправий, якщо таке мало місце. Я не святий, не ясновидець, аби знати наперед, що трапиться і який результат вийде. Здебільшого люди припускаються помилок, коли є ризик. Помилятися — природно, головне, аби помилки не шкодили нікому. Потрібно вміти визнавати та виправляти їх вчасно.

— Загалом Ви — самокритична людина?

— Так, дуже. Мало того, умію сміятися над собою, жартувати. Іноді розказую історії, що зі мною сталися, то в нас на кафедрі із задоволенням слухають і сміються над тим, як я над собою сам сміюся. А ще в мене є така «хиба»: щоразу переробляю свої лекції. Дещо додаю, дещо забираю, щось виявляється цікавим, щось — ні. Я вважаю, це теж — ознака самокритичності. Не завжди подобається, як проводив заняття, тому хочеться змінити на краще. Не факт, що завжди на краще, але…

— Як звичайна та ще й людина, котра багато працює, Ви втомлюєтеся. Методи боротьби з утомою...

— Якщо потрібно працювати — п’ю каву. Якщо вона не допомагає, тоді прогулююся набережною, у саду чи в парку, або просто сиджу вдома, читаю книжку чи дивлюся телебачення. Ще один дієвий спосіб — перемкнутися з одного виду діяльності на інший. Люблю слухати, як цвірінькають птахи…

— Ви вважаєте, що все вдалося в житті чи є ще до чого рости, куди рухатися?

— Рости завжди є до чого. Кінця досконалості немає. Покійна професорка Лідія Дунаєвська, коли подавав свою кандидатську дисертацію, сказала: «Запам’ятай, дитино, меж досконалості не буває!» І це — правда. Узагалі я — непосида. Мені потрібно рухатися, щось робити, шукати якісь проєкти… Ось, до прикладу, ми з колегами завершили «Дестін», уже думаємо про інший. І це все — процес, у якому є до чого рости. Людина не стоїть у природі, житті. Усе рухається. Потрібно весь час щось змінювати, удосконалювати себе. Людина живе, коли рухається. Візьміть, до прикладу, транспорт: коли він довго стоїть, то ржавіє. Людина так само...

— Насамкінець згадайте цікаву історію з життя…

— Було вечірнє відділення, яке відвідували слухачі підготовчого відділення чи факультету. Я був молодим викладачем, не вистачало грошей. Отож працював в університеті й на денному. Тоді навчались і в суботу. Заочники саме мали період заїзду. У школі більше платили, тому користався нагодою вийти на заміну в окремі із ЗОШ міста. Підпрацьовував там після занять на денній формі у виші, а після сьомої вечора починалися вечірні заняття на хімічному факультеті. Добирався автобусом. Одного разу він затримався, здається, його зупинили на перевірку. Отож запізнився на пари. Біжу, захеканий весь, забігаю до аудиторії, а на вечірньому вчилися дорослі приблизно 30—40 років. Дивлюся, чи немає когось, хто перевіряє. А мені кажуть: «Заходь, «препод» іще не приходив! Мене прийняли тоді за «свого». А загалом є чимало цікавих історій. Вони пов’язані, скажімо, із Днем факультету, Днем першокурсника…

Юліанна ШЕСТАК, студентка відділення журналістики (заочна форма навчання)