На дисципліні «Теорія й практика друкованої журналістики» студенти тренуються створювати авторські матеріали, спостерігаючи світ навколо. Перше завдання для них – створити репортаж із власної кімнати, де можна побачити те, що ніхто не помічає, де через деталі можна розкрити світ…

Публікуємо репортаж із власної кімнати студентки-першокурсниці Валерії Павлової. 

  Ковзаючи в рожевих капцях, піднімаюся сходами на другий поверх татового будинку. В оселі завжди панує атмосфера свята — музика не стихає, а сміх лунає з кожного куточка. Десь за рогом муркоче кіт, і сонячні промені ніжно освітлюють кімнати. Двері, як завжди, відчиняються без скрипу, тихо вітаючи мешканців домівки. Цей простір — більше, ніж просто чотири стіни з вікном. Кімната — це відображення душі, де кожен предмет розповідає про свого власника більше, ніж він сам міг би сказати.

Білі тюлі на вікнах охороняють кімнату від чужих поглядів. Відтягнувши одну з них, майже щодня можна побачити неймовірний захід сонця або нічні краєвиди містечка. На підвіконні стоять рослини — квіти, подаровані бабусею, які створюють затишок і нагадують про неї. Горщики різних кольорів і форм додають кімнаті особливого шарму.

Поруч із вікном розташований робочий стіл — темний дерев'яний стіл з невеликими подряпинами, що зберігає свої історії. Він бачив мільйони виконаних завдань, прочитаних книжок і чашок чаю. На столі завжди стоять лампа з м’яким теплим світлом, ноутбук, і фотографія з особливим моментом. Стелаж для паперів і ящики для зошитів та книг охайно впорядковують усі необхідні речі, допомагаючи зосередитися на навчанні та творчості.

Справа від столу — книжкова полиця. На ній хаотично розміщені книги різних жанрів — від наукової фантастики до романів вітчизняних та зарубіжних авторів. Книг так багато, що місця для них не вистачає, і вони лежать повсюди – навіть стопками на підлозі, на ліжку. Мені завжди згадуються слова Джорджа Р. Р. Мартіна: «Людина, яка читає, живе тисячу життів, перш ніж помре. Людина, яка ніколи не читає, живе лише одне». Ці слова надихають мене, і саме тому книги в моїй кімнаті — найдорожчий і найцінніший скарб.

Біля мансардної стіни стоїть ліжко, на якому лежить ковдра, в’язана мамою. Рожеві та фіолетові нитки переплітаються, створюючи лаконічний візерунок. Цей подарунок символізує наші з мамою стосунки — м’які, теплі й затишні. Навіть кіт любить поніжитися під ковдрою, наповненою материнською любов'ю. Подушки різних форм і кольорів розкидані на ліжку, створюючи атмосферу затишку.

На протилежній стіні висить дзеркало у вінтажній білій рамі, яке нагадує про епоху чарівних принцес. Поруч з дзеркалом висить невелика дошка для нотаток, на якій прикріплені фотографії з подорожей, цитати, що надихають, і записи про важливі справи. Дивлячись у дзеркало пильно і довго, здається, що можна побачити справжнього себе, і я відчуваю спокій, усвідомлюючи, що обрала правильний шлях.

Частими гостями тут стають друзі, які приносять у кімнату ще більше життя та радості. Спільні ночівлі, перегляд фільмів, настільні ігри, підтримка, — моя кімната здатна вмістити все це в собі. Затишок створюють не лише матеріальні речі, але й люди, що разом зі мною створюють найкращі життєві хвилі.

Кімната — це простір, де можна бути собою без жодних масок. Тут усе моє: від книжок — до подушок. Це мій мікрокосмос, де я почуваюся вдома.