З дитинства я знала, що мій батько не такий, як інші тати. Він завжди був у формі, готовий у будь-який момент вирушити туди, де потрібна його допомога. Його обличчя загартоване війною, але в очах – ніжність, яку можуть побачити лише близькі. І навіть тоді, коли він повертався додому на короткий час, я знала: він несе на своїх плечах набагато більше, ніж просто військовий обов’язок. Він несе наші надії, мрії і величезне бажання мирного життя для нас усіх.
Мій батько, Олександр Гудошніков – справжній воїн, неодноразово нагороджений медалями та подяками за участь у миротворчих місіях. Вже багато років він стоїть на захисті нашої країни та роками несе на своїх плечах не лише тягар війни, а й турботу про нашу родину.
Непростий період у його службі розпочався в далекому 2005 році, коли батько перебував у миротворчій місії в Іраку, брав участь в Іракській війні у складі коаліційних військ під проводом США. Миротворчий контингент з України тоді допомагав населенню у відновленні інфраструктури.
У 2008–2009 рр. він перебував у миротворчій місії ООН у Ліберії, у вертолітному загоні. Вже в 2014 році, під час антитерористичної операції в Україні, працював на харківському напрямку, де забезпечував евакуацію важкопоранених бійців на лінії фронту. А в 2015 році, під час спалаху пандемії Еболи в Ліберії, надавав там гуманітарну допомогу.
У 2018–2019 рр. брав участь у миротворчій місії ООН в Демократичній республіці Конго. Це була операція ООН з підтримки миру під час повстання бунтівників проти мирного населення. З 2022 року донині він періодично бере участь у ротаціях на сході України.
Проте мій батько – це більше, ніж просто військовий, який багато років захищає нашу країну. Він – опора нашої сім’ї, людина, чия любов і сила залишаються з нами, навіть коли він на відстані. Щоразу, коли їде на фронт, я відчуваю, як частина нашого домашнього затишку їде разом із ним. А кожен його приїзд – справжнє свято для нас усіх.
Тато ніколи не показує справжніх емоцій. Він завжди сильний, навіть коли прощається з мамою, ховаючи сльози в її волоссі. Я знаю, як сильно він любить нас, хоча ніколи не говорить про це. Його мовчання – це мовчання захисника, чоловіка, який бере на себе весь біль, щоб ми могли жити без страху.
Та були моменти, коли його очі розповідали більше, ніж слова. Коли він, втомлений і зранений життям на передовій, сідав поруч зі мною, і я відчувала, як глибоко в його серці живе тривога. Ми ніколи не говоримо про війну, але я бачу її в його очах. Це погляд людини, яка віддала стільки заради нас… не вимагаючи нічого натомість.
«Згину на цій землі, але не буду жити під російським прапором», – каже мій тато щоразу, коли покидає дім. Ми чекаємо його з першої хвилини від’їзду, це очікування наповнене страхом і любов’ю. Я не можу заснути, не подумавши, де він зараз, чи холодно йому, чи отримав він ту посилку, яку я з мамою ретельно пакувала. Кожен дзвінок від нього – це ковток повітря в нашому домі. Його голос заспокоює, але я завжди чую нотки втоми. Він намагається бути веселим, жартувати, але я знаю – війна змінює людей. І, можливо, найбільше мене лякає те, що кожного разу, коли він їде, я не знаю, чи повернеться він таким, як був.
Коли батько нарешті повертається, ми не говоримо багато. Ми просто сидимо разом і це – найбільше щастя. Його присутність у домі робить все інше неважливим. Ми живемо цими короткими митями, коли можемо бути разом, сміятися, говорити про дрібниці, ніби війна десь далеко.
Він рідко розповідає про те, що бачив або через що пройшов. Але я бачу це в його погляді, у зморшках на його обличчі, у ранах, які ніколи не загояться повністю. Його тиша говорить більше, ніж будь-які слова. Але це також тиша любові – тієї любові, яка живе в серці кожного батька, коли він готовий зробити все, аби його діти жили в безпеці.
Він не любить, коли його називають героєм, а каже, що просто робить свою роботу. Але для мене він – справжній герой. Його відданість, його готовність віддати все заради нас – це те, що робить мого тата неперевершеним. Я знаю, що він не зупиниться, доки ми не будемо в безпеці. І навіть якщо війна триватиме десятиліттями, я завжди буду чекати його повернення. Бо без нього наш дім – лише стіни, а з ним – це життя, наповнене любов’ю і надією.
Марта Гудошнікова, студентка кафедри журналістики
