У вас було таке в житті, коли ніби нарешті все налагодилось, але раптом –потрібно йти геть? Я думаю, бувало. Це закон нашого світу, і мною він грається у футбол. Кидає мене, мов м’яч, з одного місця в інше. Все своє життя я знаходжусь у пошуках свого дому.

З першого я тікала – це сталося через кацапів. З другого я пішла з бажанням почати жити краще. З третього мене вигнала несподіванка, а четвертий я покинула заради навчання. І ось, зараз він вже п’ятий. Сиджу, друкуючи вам цей текст про мої пошуки нового дому…        

Дім. Що для мене означає? Раніше, у дитинстві, я думала, що дім – там, де мама. Я знала: де б ми не були, куди б нас не занесла доля, де є мама, там і дім. Пізніше я вважала, що дім –  там, де мої друзі. Та я помилялась: друзів у мене справжніх так і не було, як і дому. Тепер же для мене дім –  просто будівля. Місце, де мені комфортно, і я можу побути сама та відпочити від галасу життя.

Тільки одне мене досі дивує: чому я не плачу? Люди плачуть, коли йдуть геть, покидають когось. А я, скільки себе пам’ятаю, ніколи не плакала ні за домом, ні за рідними, ні за друзями. Це взагалі нормально – ось так не сумувати?        Можливо, причина в тому, що я навчилася жити з цими втратами. Не прив’язуватись, не чекати, не сумувати. Певно, моя душа так захищає себе, не впускаючи в серце надто глибокі почуття, які можуть зруйнувати зсередини. І знаєте, я думаю, що це все ж таки правильно. І я не бездушна! Бо кожен із нас має свій спосіб впоратися з болем і пам’яттю. Для когось – сльози, для когось –мовчання. А для мене –   пошук та забуття. Пошук нового дому та забуття всього, що було до нього. Потрібно миритися з реаліями життя футбольного м’яча. Я не шукаю дім у людях, я не шукаю будівлю, я шукаю стан душі, де мені добре. Де є хоч якась стабільність та спокій. І мої пошуки продовжуються.

Крістіна Крицька, студентка 1 курсу відділення журналістики

Фото авторки та з сайту «Unsplash»