Сучасні супергерої – це українські військові, рятувальники, медики, волонтери, поліцейські. Для декого з них війна почалася ще 8 років тому, для інших – з початком повномасштабного вторгнення. Всі вони однаково наближають нашу перемогу: хтось на фронті, інші в тилу. Що там казати – військовою справою нині займаються навіть ті, хто раніше нічого не знав про неї, або не замислювався, що здобуті під час служби знання колись знадобляться.
Серед таких людей – герої цього матеріалу і в прямому сенсі герої нашої боротьби: військовий Руслан Моруга і Тетяна Ракшевська. Обоє жили й працювали у місті Токмак Запорізької області до 24 лютого. Коли місто окупували, виїхали з нього і допомагають Україні з різних куточків: Руслан – на передовій, а Тетяна – у Дніпрі. Кожен робить те, що підказує серце.
Руслан Моруга за професією не військовий, але, як і більшість чоловіків, відслужив в армії у 1990-х рр. З початком повномасштабного вторгнення вступив до лав Збройних сил України. Після 24 лютого близько місяця проживав з сім’єю в окупації, але в кінці березня, попри різні перешкоди, їм таки вдалося виїхати. Тож довго не роздумуючи, одразу після виїзду на підконтрольну територію України він пішов служити до ЗСУ.
«Ворог вдерся в мій дім, ходить вулицями мого міста, паплюжить мої святині, вбив моїх знайомих і продовжує вбивати громадян моєї держави, нав'язує мені свій руській мір. Що мені залишалося робити? В мене не було вибору», – розповідає військовий. Сьогодні він командир відділення та сержант ремонтно-відновлюваного батальйону. Для ворогів Руслан не добирає слів: «Ці тварюки перевернули все моє життя і загрожують моїй родині».
На запитання про те, як війна вплинула на риси характеру, чоловік розповідає: пішов захищати Батьківщину, повертати наші землі та перемагати зло і відчуває, що став сильнішим та незламним всередині. Його мотивує ненависть до рашистів. Військовий зізнається, що сумує за сім’єю та намагається пришвидшувати перемогу, щоб зустрітись із рідними. Він прагне, щоб молодь не боялася, а чоловіки ставали мужніми й не ховалися. Як і коли закінчиться війна, Руслан не береться прогнозувати. Але, на його думку, перемога залежить від того, чи не зрадять нас західні партнери, чи будуть давати зброю. Українському військовому близька теза, висловлена політиками України, що лунала і з уст західних політиків: «Якщо Росія припинить стріляти – буде мир, а якщо Україна – не буде України».
Руслан чітко усвідомлює свою роль у війні: пішов обороняти Україну, щоб його діти і внуки спокійно жили у вільній, незалежній державі.
Тетяна Ракшевська виборює перемогу на волонтерському фронті. На щастя, волонтерка з сім’єю у перші години після ракетних ударів 24 лютого виїхала до Дніпра. Її чоловік Олександр також допомагає Україні. За професією він коваль, тож виготовляє «їжаків» для захисту міста. Зараз Тетяна працює у дніпропетровській волонтерській організації «Оберіг». За освітою вона економіст, але обрала волонтерство, бо вважає, що важливо допомагати нашій армії як тільки можна «Наша армія – це наша Україна», – стверджує жінка. Її мотивує перемога. Зізнається, що під час перших днів війни було страшно і зараз часом так, але вона тримається і закликає допомагати як військовим, так і людям, які рятуються від війни, втратили свій дім або своїх рідних. «Для багатьох війна вже закінчилася, ще не почавшись!», – говорить Тетяна. Жінка знає, що перемога залежить від наших захисників, а також віри, підтримки, згуртованості українців. Найважливіше, на її думку, щоб не було ЗРАДИ! Волонтерка знає що ми вже перемогли, потрібен лише час: «Хоч ми в окремих куточках України, але ми разом, бо ми – українці і віримо в нашу перемогу!».
На запитання про те, що військовий і волонтерка могли б побажати студентам, Тетяна відповіла так: «Здобувати освіту в Україні, залишатися в Україні. Працювати, розвивати, відбудовувати нашу державу. Вірити в краще!». Натомість Руслан побажав: «Вчіться бути людьми! Вчіться любити Україну всією душею! Ніколи не пробачайте росіянам того, що вони скоїли. Популяризуйте нашу культуру!».
Якою бачать Україну в майбутньому сучасні герої? Волонтерка вірить що Україна буле вільною, незалежною, квітучою. Руслан щиро сподівається та уявляє величезний паркан по всьому кордону з ганебною Росією, її абсолютне знищення. А Україну – відбудованою після війни. Зі свідомим українським народом!
Поліна Моруга, студентка 1 курсу кафедри журналістики УжНУ
Головне фото з сайту Unsplash
