Нам досі сняться сни, ніби почалася війна, а прокинувшись, відчуваємо жах від усвідомлення, що все це — наяву.

24 Лютого 2022 року — дата, яку ніколи не забуде Україна й увесь світ. Тієї ночі назавжди змінилося життя кожного українця. Тоді подорослішали діти, змужніла молодь. Багатьох не стало з того часу…

Нація поділилася на дві частини: «фронт» і «тил». Серед нас більше немає «маладьожі», бо через біль, сльози і кров виросла українська «МОЛОДЬ». Ті, які стали справжнім тилом для військових ЗСУ, їхніми помічниками й опорою, сьогодні не вважають свою роботу чимось грандіозним. Майже всі стверджують, що це крапля в морі, бо є люди, які роблять значно більше. Але не варто забувати, що наша історія успіху — це сукупність дій, внесок мільйонів людей.

Ми замаскуємо й нагодуємо!

Одним із найпоширеніших видів волонтерства, спрямованого саме на допомогу армії, стало плетіння маскувальних сіток. У перші місяці війни рамки для натягування сітки були на кожному кроці і всюди довкола них збиралися сотні людей.

Студентка філологічного факультету Євгенія Салька розповідає, що долучилася до волонтерства, а саме – плетіння маскувальних сіток, у перші дні війни: «Моя волонтерська діяльність почалася 28 лютого. Подруга сказала, що в школі не вистачає рук для плетіння сіток, тому я швидко зібрала людей, щоби процес відбувався якнайшвидше. Пізніше було складання речей у гуманітарному центрі, розвантаження ліків і так далі. Цим займалася в різний період: коли була потрібна допомога, тоді за неї бралася. Рідні підтримували мене та допомагали, ми з мамою випікали печиво воїнам, тато возив продукти, тітка розвантажувала та складала речі в гуманітарному центрі. Найважче було не заглядати в телефон, адже постійно хотілося моніторити новини».

Зараз Євгенія з болем у серці згадує один із днів волонтерства, адже це були її уродини: «Найбільше мені запам’яталося 2 березня, хоч того дня я не дивилася на календар і не знала, яка дата. Виявилося, я забула про свій день народження. Майже весь день плела сітки в місцевій школі, отримала багато привітань та побажань від близьких, знайомих, а коли перечитувала їх, було так важко усвідомлювати, що я в безпеці, отримую привітання, що біля мене мої рідні люди. А хтось більше ніколи не побачить свою доньку, матір, сина, батька чи чоловіка. Зазвичай волонтерство допомагало трішки відволікатися й не думати про таке, але не в цей день».

Початок війни Євгенія зустріла вдома і добре пам’ятає ті перші емоції: «Спочатку мені зателефонувала подруга в сльозах, серед усіх слів я зрозуміла тільки “війна”. Першою емоцією була люта ненависть та багато питань у голові: “Коли вже кацапія відчепиться від нас?”, “Чому наша історія знову повторюється?”. А пізніше вже страх за знайомих, які живуть в областях на межі з мордором. Тому першочергово я написала всім знайомим та друзям».

Зараз Євгенія Салька займається кондитерською справою. Випікає печиво й смаколики для ЗСУ, зокрема для бригади, у якій зараз служить її коханий. Дівчина впевнена, що кожен повинен наближати нашу перемогу: «Не потрібно чекати, що хтось допоможе, треба сподіватися на себе, бо зараз кожна людина є маленьким гвинтиком у великому механізмі під назвою Україна».  

Ми сховаємо й оборонимо!

Волонтерство стало відрадою в перші місяці війни для багатьох людей, серед них і студенти, що залишилися “просто неба” зі своїми емоціями та переживаннями, адже навчальні заклади зачинили, а згодом перевели на дистанційне навчання. Студентка економічного факультету Дар’я Малько разом із друзями також стала волонтеркою. «Перші 3–4 дні минули в новинах, які дуже виснажили, і єдине, що могло відволікти, — це волонтерство. Воно здавалося єдиним способом допомоги в боротьбі з ворогом. Ми з друзями почали “моніторити” місця, де потрібна була робоча сила, і йшли всюди. За цілий день могли побувати на багатьох локаціях, — пояснює Дар’я. — У нас були два основні види діяльності: плести маскувальні сітки й робити “коктейлі Молотова”. Цим ми займалися від перших днів війни. Сітки плели й на Театральній площі, і в Минаї на стадіоні, і в класичній гімназії. Найбільше часу проводили в Боздоському парку, там була база виготовлення “коктейлів Молотова”».

Дівчина каже, що волонтерила вся її сім’я. А «Бандера смузі», як називають легкозаймисту суміш у скляних пляшках, виготовляли разом із друзями та сотнями інших добровольців: «Ми збиралися групою 6–7 людей і гуртом шукали, де потрібна допомога. Прокидалися десь о 7, а вже о 9 були на одній із “баз”. З дівчатами плели сітки, а з хлопцями робили “Бандера смузі”. Потім могли знову повернутися до роботи над маскувальними виробами. Закінчували орієнтовно о 18 - 19 годині».

Дар’я запевняє, що складнощів під час роботи не виникало, у всіх була і є одна проблема — війна: «У волонтерстві не було абсолютно нічого складного, ні-чо-го. Бо коли ти знаєш, для кого ти стараєшся, з якою метою ти це робиш, то не можеш назвати затерплі руки чи біль у спині великими проблемами».

Ми запустимо в небо!

Виготовлення таких легкозаймистих сумішей, як «коктейлі Молотова», стало масовим «захопленням» першого місяця війни в багатьох регіонах України, адже зброї було недостатньо, а ворог стрімко наближався до міст, де проживає велика кількість цивільного населення. Тоді мережею почали ширити інструкції з виготовлення вибухових сумішей і відео з результатами роботи «коктейлів».

Людей, що долучилися до такої волонтерської діяльності, жартома називали «барменами». А “напої”, що виготовлялися далеко від лінії зіткнення, завантажували в автівки, відвозили ТРО і доправляли прямісінько оркам, щоправда, уже в підпаленому вигляді.

Над «Бандера смузі» працювала й студентка відділення журналістики Софія Бурда: «У перші дні березня в Боздоському парку  волонтери почали робити “коктейлі Молотова”. Я також привезла з дому все необхідне й цілими днями допомагала їх виготовляти. Дуже добре пам’ятаю ті перші дні волонтерства. Я взяла машину, запакувала її пляшками, пальним, пінопластом, ганчірками й повезла в Боздош. Там було купа людей, можливо, декілька сотень. Велика територія парку була вкрита кульками з пінопласту, немов білим килимом. Люди теж були в цих кульках. Упевнена, ця робота тоді дуже відволікла всіх. Ми згуртувалися й разом ненавиділи русню щохвилини. Хтось приносив гарячий чай, бутерброди, борщ, бограч, піцу. Усі підтримували один одного».

Софія каже, що про початок війни дізналася не одразу, адже напередодні пообіцяла собі зменшити час перегляду соцмереж і взагалі обмежити користування смартфоном. Дівчина зізнається, що її збентежила кількість автомобілів у чергах до заправних станцій, тоді вона й вирішила увімкнути радіо.

«24 лютого я прокинулася і, як зазвичай, поїхала на роботу. Проте дорогою побачила велике скупчення машин на заправній станції. Тут я зрозуміла, що щось не те, і ввімкнула радіо. Саме так я дізналася про повномасштабне вторгнення. Організм перелаштувався на екстрене реагування. Як смішно б це не звучало, але насамперед я поїхала на ринок: купила продукти, зокрема, пару мішків картоплі. Тільки через 5–6 годин до мене дійшло, що це все реальність», — розповідає студентка.

У лавах ЗСУ воює батько та коханий дівчини, тому її волонтерська діяльність активно продовжується й тепер, але вже в поєднанні з навчанням та роботою.

«Мої рідні, друзі, близькі пішли в ТРО та ЗСУ, тому я дуже сильно переживала. І щоби якось відволіктися, спрямувати свої емоції в потрібне русло – почала волонтерити. Це дуже допомогло не ззбожеволіти від хвилювань. Найважчим було – не думати про майбутнє. Коли нічим не займалася, то в голову лізли погані думки. Ось це було важко – залишитися морально здоровою».

Окрім «барменської справи», Софія допомагала людям, які тікали від війни, та долучилася до інших волонтерських завдань. Але найбільше пишається збором коштів, котрий їй вдалося організувати: «Коли почався потік вимушено переміщених осіб на Закарпаття, я волонтерила на вокзалі, приймала біженців, допомагала їм із логістикою, житлом, їжею. Також робила розфасовку гуманітарної допомоги з-за кордону, котра приїжджала у 5–10 фурах за день. На початку літа я зв’язалася з волонтерами в Харкові, які потребували різного одягу, білизни, засобів гігієни. Я збирала всі ці речі й відправляла в Харків усім, чим тільки можна було. Й останнє, чим дуже пишаюся, — це збір коштів на дрони для ЗСУ. За два з половиною дні ми зібрали 170 тисяч гривень. Це були мегакруті відчуття!».

Ми задонатимо на ЗСУ!

З початком повномасштабного вторгнення активізувалися численні організації, що збирають кошти на допомогу Збройним Силам України. Утім серед них траплялися й шахраї. З часом ситуація поліпшилася, українці навчилися відрізняти справжні організації й склали власні списки «довіри».

Так, Євгенія Салька каже, що донатить регулярно: «Донати — вже рутина. Це різні організації: “Рух підтримки закарпатських військових”, “Фонд Сергія Притули” чи інші перевірені волонтерські товариства».

Про «Фонд Сергія Притули» згадує й Дар’я Малько, каже, що найбільше коштів надсилає саме туди.

А Олександр Русин, студент факультету інформаційних технологій, розповідає, що спочатку донатив лише на офіційні рахунки ЗСУ. Але тепер має знайомих на фронті, яким надсилає кошти. «Зараз більше допомагаю знайомим на фронті. Мій двоюрідний брат воює на Запорізькому напрямку, тому я донатив йому на рації, наприклад, приятелю на буржуйки також надсилав. Я впевнений у хлопцях, тому сильно не хвилююся, і якщо щось потрібно, то допомагаю фінансово».

Ми  станемо єдиною родиною!

Молодіжна організація «ПЛАСТ» широко відома в Україні через свою багату історію, зокрема, і через те, що заснована у Львові 1911 року. З початком війни її учасники активно долучилися до волонтерської діяльності.

Віталіна Павленко, студентка-першокурсниця відділення журналістики, учасниця «ПЛАСТу», стала волонтеркою, як тільки змогла виїхати зі свого рідного містечка, що на Донеччині: «Через те, що я належу до Національної скаутської організації України “ПЛАСТ”, мене долучили до багатьох волонтерських справ. Я плела маскувальні сітки, організовувала збори на медикаменти, спорядження. Усе це було навесні, тоді я вже була у Львові».

Співпраця з великими волонтерськими організаціями дає змогу не витрачати час на пошук завдань і водночас підвищує відповідальність. Віталіна Павленко розповідає про свій графік волонтерства: «Прокидаєшся, збираєшся, йдеш на автобус, приїжджаєш до штабу, йдеш на координаційний пункт, дізнаєшся, що будеш робити сьогодні, і власне, йдеш виконувати завдання. Від думок, що ти можеш врятувати декілька життів, мотивація зростає».

Дівчина зізнається, що найскладніше було збирати кошти: «Найважче було під час зборів, коли до дедлайну декілька днів, а зібрано лише половину суми, і ти розумієш, що мусиш довести цю справу до кінця, бо на тебе розраховують. Ми також долучалися та донатили, бо впевнені на 100 %, що кошти йдуть на потрібні речі».

Зараз Віталіна важко згадує ті перші дні війни, каже, що їм пощастило й у містечку, де вони проживали, ситуація була спокійна, наскільки це було тоді можливо: «24 лютого почалося з дзвінків рідних із різних куточків України. У моєму місті ситуація була нормальною, але ми зібрали всі речі, думали, куди податися, бо розуміли, що все це буде надовго. Переїхали з квартири в дім, бо там більш безпечно. Був страх і неусвідомлення. Я цілими днями скролила всі можливі новинні ресурси, чекала гарних звісток. Із часом це минуло, я почала розуміти, як працює пропаганда».

Ми любимо всім серцем!

Волонтерська робота під час війни має лише два напрямки: потреби армії та допомога цивільним. Тут важливо розуміти, що відмінності можуть бути як незначними, наприклад, яку саме їжу й куди варто везти, так і кардинальними.

Про ці відмінності добре знає Олег Росущан, студент біологічного факультету: «Я належу до баптистської церкви, біля неї є місце, де ми раніше збирались із підлітками, проводили час. Після повномасштабного вторгнення ми вирішили, що там будемо приймати ВПО. Тому перші декілька днів займалися підготовкою цього місця. Зробили ліжка, столики, кімнати, вивезли все зайве. Це було десь на 3–4 день війни. Ми з нашою командою приняли 25 людей із Херсона. Загалом за 9 місяців там проживало від 200 до 250 людей у різний час».

Крім допомоги українцям, які тікали від війни, Олег займався й вантажами для військових та цивільних: «У перші декілька тижнів було велике бажання бути корисним. Пам’ятаю, хотів здавати кров, але вже було не потрібно. Тому знайшов свою роботу: просто допомагав завантажувати автобуси, які їхали на фронт. Із часом знайшов контакти одного чоловіка з Румунії й домовлявся з ним про продукти, медичні засоби та інше. Я дуже вдячний йому, він на волонтерських засадах зробив дуже багато для нашого народу. А моєю місією було домовлятися, комунікувати, передавати якусь інформацію, погоджувати час і місце, коли ми можемо зустрітися, щоб забрати продукти. Загалом за час війни румуни передали нам багато тонн гуманітарної допомоги. Потім мій друг возив це все на лінію фронту, до солдатів і простих людей. Так тривало від початку війни й до кінця літа. Зараз я навчаюся, тому не можу це робити, але поїздки від нашої церкви продовжуються».

Олег не приховує, що мовний бар’єр був дуже відчутним: «Важко було комунікувати з етнічними румунами. Вони не знали англійської, а я не знаю їхньої мови, тому ми не одразу розуміли  один одного».

Юнак переконаний, що на фронті неможливо без віри в серці. Йому й зараз важко усвідомлювати те, що війна змінює людей.

«У мене є декілька знайомих, які зараз на лінії зіткнення. Я ставлюся до цього з неймовірною повагою  і волів би сам бути там, але зрозумів, що тут із мене більше користі. Водночас усвідомлюю всю трагічність ситуації, в якій ми опинилися,, адже війна ламає людину зсередини: хто там побував, уже не буде таким, як раніше. На початку війни я трішки романтизував її, тепер розумію, що війна - це жахлива річ, яка ламає твоє життя, тіло і психіку. За характером я спокійна, віруюча людина й розумію, що наше життя не закінчується тут, а має продовження після смерті. Мої знайомі - релігійні люди, і я вірю, що з ними все буде гаразд».

Тил у словниках називають антонімом до слова «фронт». Але для нас ці речі нерозривно пов’язані. Їх не можна протиставляти, адже в кожного свій фронт боротьби, у кожного свій вид діяльності та шлях, що в будь-якому випадку приведе до перемоги України.

Слава Україні!

Юлія Дердюк, студентка 4 курсу відділення журналістики

Фото з особистих архівів студентів-волонтерів