Студентське життя через призму воєнних реалій

Альона Ляхович

Початок повномасштабного вторгнення в Україну перевернув з ніг на голову життя мільйонів українців. Серед них і студенти, які часто асоціювалися з безтурботністю, веселощами та безсонними ночами. Тепер вони все ще не сплять, але не через гамір у гуртожитках чи затяжні вечірки, і навіть не через невиконані домашні завдання. Війна внесла свої корективи, і студенство перетворилося на рушійну силу опору. Хтось подався на фронт захищати цілісність України, а ті, які залишилися в тилу, продовжили боротьбу в рядах волонтерів або ж долучаються до них.   

«Коли почалася війна, важко було все усвідомити і всидіти на місці. Читання новин зводило з розуму, тому було величезне бажання приєднатися до будь-якої праці. У перші дні я підписалася на численні Telegram-спільноти, які виникли з початком вторгнення, там люди організовувалися для виконання різної роботи. Дивовижно те, що в таких групах важко було щось знайти, адже охочих долучитися – неймовірна кількість», – так про свої перші дні війни згадує студентка Альона Ляхович.

Дівчина каже, що першочергово долучилася до плетіння маскувальних сіток, адже пунктів, де їх виготовляли, в місті була достатня кількість. Серед найпопулярніших – приміщення Закарпатського обласного палацу дитячої та юнацької творчості ПАДІЮН, ректорат УжНУ, а згодом навіть Театральна площа перетворилася на «цех» з виготовлення маскування для військових ЗСУ.

Марія Бондаренко

«Процес був завжди однаковим. Хтось приносив тканини, зазвичай це були старі речі, що до цього пилилися в шафах чи на горищах. А інші – основна робоча сила – ділилися на невеликі групи для виконання різних завдань. Спочатку речі потрібно було відсортувати, адже не всі тканини підходять для цієї справи, потім уже порізати на смужки, кожну з яких потрібно міцно зафіксувати на сітці. До речі, сітки зазвичай були рибальськими, їх також люди звозили звідусіль», – розповідає Альона Ляхович.

Саме плетіння сіток стало своєрідною втіхою і для студентки Марії Бондаренко: «Член моєї родини пішов на фронт, тож для мене працювати задля перемоги було дуже важливо. Коли розпочалося вторгнення, в університеті оголосили про двотижневі канікули, під час яких я активно долучалася до волонтерського центру в Мукачеві, де ми виготовляли маскувальні вироби. Я працювала там щодня, бо це не тільки допомагало відволікатися від стресу, а й потрібно було нашим військовим».

У той час у домі дівчини проживало шестеро людей, знайомих сім’ї, які виїхали з Полтави. «Тоді ситуація в Центральній Україні була дуже напружена, тому люди виїжджали, побоюючись потенційних атак на місто. Тож ми з готовістю прийняли їх», – пояснює Марія.

Тетяна Білинець

Навчання в Ужгородському національному університеті після двотижневих канікул продовжилося в онлайн-режимі, тому багато студентів залишилися вдома, проте робота кипіла всюди. Так, у селі Славське, що на Львівщині, для дітей із родин, які, тікаючи від війни, приїхали з різних областей України, місцеві створили дитячий табір.

«Із початку вторгнення до нас у село приїхало чимало людей, разом із ними ми організували волонтерську роботу: плели маскувальні сітки для захисників, готували їжу, яку потім передавали, виконували мінімальні запити (купували ліхтарики, каремати, ковдри, шкарпетки та інше).

Згодом, коли ми зрозуміли, що в нас перебуває чимало дітей, вирішили розважити їх і поєднати це з чимось корисним, тому створили денний табір. Заняття там проводили як місцеві мешканці, так і самі переселенці», – згадує Тетяна Білинець, яка активно долучилася до занять із дітьми в новоствореному денному таборі.

Студентка каже, що навчання для неї завмерло, бо всі думки і дії були пов’язані з війною.

Світлана Дердюк

«У перші місяці війни навчання для мене, чесно кажучи, призупинилося. Усе, про що я думала, війна, все, що читала, новини про війну. Чимало близьких мені людей пішли в добровольці, тому наближення перемоги стало для мене основним завданням. Тоді я тішила себе сподіваннями, що вона і справді прийде швидко», – пояснює Тетяна Білинець.

Зосередитися на навчанні не змогла і студентка Світлана Дердюк. Її рідне село Чорна Тиса знаходиться неподалік межі Закарпатської та Івано-Франківської областей і вважається досить віддаленим, але й там виникла проблема великої кількості біженців.

«У селі була паніка, тож багато хто вирішив для себе, що краще допомагати, ніж сидіти 24/7 в телефоні. Ми з подругою у вільний час працювали у креативному просторі “Credenc”, який став осередком волонтерства. Роздавали гуманітарну допомогу, розкладали одяг, фасували продукти та робили чай хлопцям, які стояли на варті. У такі миті ти розумієш, що не сидиш на місці і твої маленькі справи допомагають у боротьбі за вільну Україну», –розповідає студентка філологічного факультету Світлана Дердюк.

Навчання в університеті та студентське життя – невід’ємні частини формування особистості, проте в ХХІ столітті на території України в це втрутилася ще й війна. Вона змінила думки людей та запалила в серцях вогнище, яке палахкотить вірою у власну армію та бажанням звернути гори для своєї країни.

Слава Україні!

 

Юлія Дердюк, студентка 4 курсу кафедри журналістики

Залишити відповідь