24-го лютого 2022 р. життя багатьох розділилося на «до» та «після». Армія російської федерації безжально вдерлася до нашої суверенної держави, позбавила українців домівок, а декого й близьких.
Кардинальні життєві зміни, які пов’язані зі стресовими подіями, сильно впливають на психіку. Навколо нас наразі дуже багато тих, хто пережив потрясіння, пов’язані з війною. Ми зібрали історії студентів Ужгородського національного університету, які безпосередньо бачили війну, та хочемо розповісти, через що їм довелося пройти.
Антоніна Толгаренко, студентка 3-го курсу відділення журналістики:
– 24 лютого я прокинулася приблизно о 6-тій ранку, тому що мала першу пару. Хотіла спокійно зібратись і поїхати на неї. Але коли взяла до рук телефон, то побачила безліч повідомлень у телеграмі. Подивилися, що відбувається, і зрозуміла, що почалася війна. Одразу написала батькам. Я з с. Залізний Порт Херсонської області. Мій тато – військовий. Він повідомив, що все буде добре, мама приїде до мене в Херсон (на той час я навчалася там в університеті). Тата викликали на службу, а я просто сиділа і чекала, бо не знала, що робити в ці перші дні.
Мені зателефонувала хрещена. Потрібно було забрати її доньку з ліцею до себе, бо просто так дітей не випускали. Я пішла за нею. Дівчинка дуже переживала, я її заспокоювала. Але найважче це вдавалося, коли починалася тривога в місті. Тоді у мене з’явився принцип: якщо є хтось, кому потрібна підтримка, то про власні емоції варто забути і допомогти тій людині.
Ми прийшли до квартири, зателефонувала мама. Сказала, що вже близько, проїжджає Антонівський міст. Коли вона приїхала, то мала сильну істерику. Мама дуже переживала, бо не знала, що буде далі. Я теж непокоїлася через тата, хвилювалася, де він та що з ним. Постійно підтримувати зв'язок він, зрозуміло, не міг. Відписував іноді. Найбільш складним завданням тоді було, напевно, те, що батько далеко, а мати поруч, і її потрібно весь час заспокоювати, казати, що все буде добре. Пояснювати, що коли тато не відповідає 5 хвилин – це нормально, він не може постійно бути біля телефону.
На квартирі я перебувала з мамою та її батьками. Перші дні – морально найбільш важкі. Але було таке, що ти ховаєш свої емоції глибоко всередину себе. У тебе є бабуся і дідусь, яких потрібно постійно заспокоювати. Я не приймала це близько до серця (намагалася). Підбадьорювала своїх одногрупників. Вони постійно переживали, а я була, наче сталева, й казала: «Все буде добре, не хвилюйтесь».
Ми жили на околиці Херсона. З перших днів чули, як бомбили село Антонівку та Антонівський міст. Але найгучніші звуки – коли наші потрапляли по Чорнобаївці, бо ми знаходилися недалеко. Вікно кухні виходило саме туди. Ти чуєш, що був приліт, і швидко біжиш з кімнати на кухню, щоб подивитися, що там, куди потрапило, як горить…
Ми майже не виходили з дому, бо на вулицях міста ходили російські військові. Дуже складно було знаходитися більше місяця в одній квартирі з родичами. Кожного щось не влаштовує. Постійно сварилися з дідусем, тому що він весь час дивився новини, а ми просили вимикати телевізор хоча б тоді, коли їмо.
Була історія, коли російські військові приходили до нашого багатоповерхового будинку. Тоді стало страшно. Думали, що, можливо, вони нас знайшли (у них були дані про військових). Але тоді приходили до сусіда з СБУ, якого не було вдома. Просто вибили двері, забрали все, що хотіли, що їм було потрібно. Найбільше їх цікавила їжа.
Я пробула в Херсоні до 17 квітня. Тоді ми вирішили виїжджати. Проблема була в тому, що у мами в паспорті була військова прописка. Ми хвилювалися, бо якщо будуть докладно перевіряти паспорт і знайдуть це – то в кращому випадку нас просто не випустять, а в гіршому… багато чого могло статися. Коли ми домовлялися виїжджати – наймали водія, оскільки знайомі та родичі вже повиїжджали, і вивезти нас не було кому. Шофер до останнього не знав, що ми сім’я військового, тому що таких не бралися вивозити. Це небезпечно для водія теж. Він дізнався про це за день до того, як мав нас вивозити. Мені навіть здавалося, що він хотів відмовитися від такої ідеї. А про мамину прописку ми йому розповіли лише коли вже проїжджали останній блокпост. На щастя, нас не перевіряли, лише документи перевізника й саму машину. У Миколаївському районі нас зустрів тато. Це була радісна зустріч.
Бабуся з дідусем так і не виїхали, вони досі знаходяться в Херсоні. Дідусь відмовився, сказав, що там, де його хата, там і він, а бабуся не змогла його залишити самого.
З 18 квітня я перебувала в Миколаївській області. Там провела останні місяці весни та все літо. Іноді вдавалося бачитися з татом, оскільки він також був у тій місцевості.
Щодо мого будинку в с. Залізний Порт – його розграбували. Спочатку російські військові, потім буряти. Повиносили та розбили все. Бо якщо в них такого нема, то щоб ні в кого не було.
2 роки до цього я провчилася в Херсонському державному університеті. Мій одногрупник Микита подав документи в УжНУ і до останнього агітував мене вступити разом з ним. Я довго сумнівалася. Важко було знаходитися ще далі від родини. Ніколи б не подумала, що тато буде в одному місці, мама в другому, а я в третьому. Але все ж таки ризикнула, погодилась і дуже рада цьому. Тут чудові люди!
Вікторія Ісаєвич, студентка 1-го курсу факультету суспільних наук:
– Все почалося з того, що я прокинулася 24 лютого о 4-ій ранку від сигналу телефону. Це мама дзвонила татові. Я підняла слухавку. Мама кричала: «Збирайте валізи, складайте усі документи, почалась війна!» Я спочатку не зрозуміла, дала слухавку батькові. Повернулася до своєї кімнати, взяла телефон і зайшла у чат із класом. Я хотіла зрозуміти, чи треба йти до школи. Класний керівник написала, щоб ми залишались удома. Нас одразу перевели на дистанційне навчання.
На той момент у мене не було якихось фізичних проявів тривоги, мною не трусило. Але насправді відчувала страх через те, що почалося війна. Я трималася. Ми не мали уроків, але я сиділа за ноутбуком в очікуванні на них.
Надходило дуже багато новин. По телевізору показували одні й ті ж новини. Всі говорили про війну. Ми намагалися бути зібраними. Розуміли, що нічого не можемо змінити, тож залишалося лише чекати. Тривожна валіза вже була складена. Ми були готові поїхати.
Далі стало трохи спокійніше. Але постійні невтішні новини в телевізорі та постійні тривоги… Кожен раз коли чули сигнал – збирались і йшли до підвалу. Я живу в Одеській області, і 24 числа в нашому місті був єдиний приліт. Одного разу ми почули дуже страшний гуркіт і налякалися. Навіть люстра на стелі захиталася. Але виявилося, що це спрацювала наша ППО. Ми тоді спустилися до підвалу, оскільки було страшно, і з’явилася думка: «Невже і до нас дібрались?»
Далі стало легше. Ми заспокоїлися, навіть звикли до постійних повітряних тривог, як би жахливо це не звучало. Звикли до новин. Страшних та хороших.
Руслана Новикова, студентка 1-го курсу факультету математики та цифрових технологій:
– 24 лютого для мене почалося з того, що я прокинулася і хотіла збиратися до ліцею. Заходить мама й каже, що я нікуди сьогодні не йду, бо почалася війна. Вона стала збирати документи, а тато одразу пішов на роботу. Я тоді ще й хворіла. Мама бігала, шукала мені ліки по всьому району, бо були довжелезні черги в аптеки, та й у звичайні магазини. Люди скупляли все, що тільки могли.
Оскільки я з Маріуполя, то побачила війну під інакшим кутом, ніж більшість людей. Я змогла її відчути на собі. Нікому такого не бажаю.
Ми часто чули вибухи в різних кінцях міста. Гради, обстріли з танків… Якщо чесно, я не розбираюся в цьому, але вибухів було багато.
З 24 до 28 лютого все було відносно спокійно. Ми сподівалися, що зараз буде так само, як у 2014 році: росіяни постріляють, наші їх відіб’ють, і все буде добре. Але 28 лютого вимкнули світло на цілий день, ввімкнули тільки ввечері. Наступного дня вранці воно ще було, далі знову вимкнули і все – світло більше не з’явилося. Водночас відключили й воду. У нас не було води! Люди шукали її, де тільки могли. Ми набирали у тітки, нам пощастило з цим. Якось уламок ракети потрапив у трубу, де була вода, і всі ходили за нею туди. Моя мама теж ходила. Тоді ще сніг випав, і можна було його топити. Дехто навіть з калюж воду набирав – викручувались як могли.
Магазини вже не працювали. Вони були просто розграбовані, з вибитими вітринами. Так само кафе й інші заклади, де було хоч щось їстівне. Люди намагалися забрати собі якнайбільше.
Зв’язок також зник. Ми не могли нікому зателефонувати. Й опалення не було. Нічого не було. Залишився лише газ – ми могли гріти воду вдома. Було дуже холодно, мінусові температури. 7-го березня газ відключили. Ми більше не могли готувати їжу чи кип’ятити воду. Тоді люди почали розводити багаття, розпалювали мангали. Їжу готували на вулиці.
Я б ніколи не подумала, що колись моє місто опиниться в доісторичному періоді. Було таке враження, ніби ми ізольовані від усіх, наче стався якийсь апокаліпсис. Через відсутність зв’язку ми не знали, що відбувається. Не знали, чи буде зелений коридор, якась гуманітарна допомога. Це було дуже важко.
У перший день війни я мала сильну істерику, тому що з’являлося багато неправдивої інформації. Ще й вибухи у місті дуже лякали.
1-го березня вночі прилетів літак. Мама його почула, бо звук був не схожий ні на що інше. Саме тоді на нас скинули першу бомбу з повітря. Навіть будинок струснуло. Після цього почалося пекло.
У нас удома не було підвалу. Ми зазвичай сиділи на сходах між вітальнею та самою квартирою. Мені було дуже страшно. Я не могла більше спати сама – спала з батьками. Зазвичай ми засинали о 7-ій вечора (в цей час вже було темно) під звуки обстрілів. Прокидались о 5-ій ранку, також під звуки обстрілів. Призвичаїлись. Треба було хоч якось спати, бо не спати взагалі було б гірше.
У Маріуполі я пробула перші 3 тижні війни. Вони пройшли дуже швидко, і всі дні були однотипними. Але я запам’ятала 2 дати: 9 і 15 березня.
9 березня батьки пішли за водою до тітки, а я залишилася вдома, разом з котом. Сиджу, читаю книгу (звичайно, під звуки обстрілів), і раптом бачу дим. Я хапаю кота, вибігаю в залу, і раптом сильний гуркіт, шпаклівка зі стелі посипалась. Це прилетіло до сусідів. З ними все добре, всі живі. Але кілька сантиметрів правіше – постраждав би мій дім, моя кімната. Тато прибіг як навіжений, почав мене шукати. А я сиджу у ванні з котом на руках, і в мене істерика. Це був переломний момент.
Потім ми почули, що вуличні бої стали наближатися до нашого району. 14 березня вдалося зловити зв'язок і подзвонити тітці. Це був її день народження. Вона сказала, що завтра має бути зелений коридор, щоб ми збиралися й були готові виїжджати. Наступного дня прокинулися о 6-ій. Мама пішла готувати сніданок, а тато на вулиці кип’ятив воду. Я сиджу в кімнаті й чую, як розбивається скло. У сусідню 5-поверхівку потрапив снаряд, і з дальнього під’їзду до нас прилетів великий камінь та розбив вікно. Ми сиділи з мамою в кімнаті, намагались заспокоїтись. Через кілька годин ми бачимо у вікні спалах – вибух. Це відбулося дуже різко. І тоді почали з неймовірною силою обстрілювати наш район. Це тривало близько 4 годин. Напевно, тоді був найстрашніший день. Коли ми вийшли на вулицю, побачили, що перед парканом стояла чиясь «дев’ятка». Вона повністю згоріла, загородивши нашу машину, на яку лише уламки потрапили. Тоді нам повідомили, що коридор буде наступного дня.
16 березня ми виїхали з Маріуполя. Трохи затрималися через вуличні бої. Дорогою сюди кілька разів зупинялися, у декількох містах. В Ужгород приїхали 23 березня, рівно через тиждень. Тут я закінчила школу, класичну гімназію. Тоді постало питання вступу. Я дуже хотіла в Київ, але там було небезпечно, ще й дистанційне навчання, яке мені не подобається. Тоді прийняла рішення вступати в УжНУ й не помилилася.
На щастя, я не була в самому епіцентрі оборони Маріуполя у квітні-травні. На щастя, я не бачила смертей і братських могил. Думаю, моя психіка цього б не витримала.
Олександр Дорош, студент кафедри військової підготовки:
– Я сам з Ужгорода. У 2020 році вступив до Національного університету цивільного захисту України в Харкові, на піротехнічне відділення, де вчуся й досі. Мій університет за уставом схожий на військовий, тож 24 лютого у нас розпочалося зі збору-аварії. Це як тренування: що ми маємо робити в разі надзвичайної ситуації, тому й підняли о 4-тій ранку. Варто також зазначити, що живемо ми не в гуртожитку, а в казармі, на території університету.
Саме тоді вперше почули приліт снарядів у Харків. Через військові дії пересування містом було перекрите і навчання закінчилося. Наші викладачі та допоміжний персонал не могли дібратися до університету. Ще понад тиждень ми перебували в Харкові. Та через 10 днів нас евакуювали до Черкаської області. Там також є Національний університет цивільного захисту, де ми проживали та продовжували навчатися. Вважаю, що було правильним і принциповим рішенням не відпускати нас додому, а продовжувати навчання. Оскільки через рік саме нам ліквідувати наслідки воєнних дій, які залишаться після перемоги України.
Через місяць у черкаському університеті нас відправили до Львівської області. Там знаходиться один із навчальних полігонів, де ми мали змогу покращувати піротехнічні навички. Але пробули там недовго, бо потрібно було повернутися в Харківську область, де знаходиться головний навчальний полігон для піротехніків, і саме там за 3 місяці ми мали отримати акредитацію та дозвіл на роботу з вибухонебезпечними предметами. Він був важливим, оскільки завдяки йому ми вже могли допомагати з розмінуваннями на фронті. Але не все склалося так добре, як хотілося б.
5 липня ввечері на території навчального комплексу, за 100 метрів від нашої казарми, впало 3 снаряди. Їх скинули з літака. Нас змогли евакуювати лише через кілька годин, уночі. Зранку, коли ми знаходились вже в іншій області, дізналися, що на комплекс було здійснено ще один наліт.
Нас перевезли знову до Черкас, а пізніше перенаправили до Львівського національного університету безпеки життєдіяльності, де ми провели все літо. На початку осені мене відправили на практику і я повернувся додому, в Ужгород. Тоді вирішив вступити на військову кафедру в УжНУ, адже не зміг цього зробити у своєму університеті.
Відчуваю, що все те, що я бачив і пережив, уплинуло на мій психологічний стан. У Львові з нами працював психолог. Він зауважив, що після пережитого у нас може з’явитися бажання адреналіну, ми можемо хотіти повторення бомбардувань десь поруч. І тоді я зрозумів, що це дійсно так…
Віталіна Павленко, студентка 1-го курсу відділення журналістики:
– Моє 24 лютого, як і в більшості, почалось із дзвінків рідних з різних куточків України. Я з Донецької області, і в місті на той час ситуація була ще нормальною, але ми все ж зібрали найнеобхідніше. Були думки їхати, хоч ще й не знали, куди. Проте рішення виїжджати було остаточним, бо розуміли, що все це може затягнутися надовго.
Спочатку переїхали з квартири в дім, бо вважали, що там буде більш безпечно. 16 березня ми з тіткою вирушили у Львів до родичів. Батьки і брат залишилися вдома. Вони змогли вибратися лише через місяць, у квітні. Звичайно, я зі Львова поїхала до них. Спочатку до Олександрії, а вже звідти до Білої Церкви. Дорога туди була важкою, бо через комендантську годину довелося ночувати в машині, за блокпостом. Сиділи у Білій Церкві до початку літа. Згодом вирішили їхати додому. Все літо я була там, застала касетні обстріли, бачила, як літають ракети, як працюють хаймерси, гради, артилерія і таке інше.
Уже в серпні потрапила в Дніпропетровську область, оскільки в моєму місті постійно не було води, газу, електроенергії.
30 серпня приїхала в Ужгород на навчання, а 16 вересня дізналася, що обстріляли мій район та розбомбили школу. На щастя, нашому двору пощастило, і в нас навіть не вилетіли вікна.
Помічаю за собою, що іноді можу лякатися гучних звуків, але вірю, що скоро це пройде.
Анна Ніколаєва, студентка факультету туризму та міжнародних комунікацій:
– Взагалі я з Одеської області, але в той момент працювала та навчалася в самій Одесі. Ранок 24 почався якось дивно. Мене о 6-ій ранку розбудила сусідка по кімнаті з криками, що Одесу обстрілюють. Я встала, підійшла до вікна, виглянула в нього – і нічого не побачила. Накричала на сусідку, бо вона підняла мене з ліжка раніше, ніж будильник, а мені взагалі-то на роботу треба йти.
Тривожно стало вже тоді, коли зателефонувала сестра і сказала, що їде з Одеси додому. Запитала, чи я приєднаюся до неї. Моя відповідь була негативною. Як би смішно зараз це не звучало, але я справді сказала так: «Лера, які додому? Мені на роботу час іти, у мене екзамен завтра! Нікуди я не їду».
Я зібралася на роботу. На душі було неспокійно, тому просто почала працювати. Страшно стало вже тоді, коли ми почули вибух, а потім ще один і ще один. Було лячно, але я трималася, навіть заспокоювала колег. Нас розпустили, і я поїхала збирати речі. Але не для того, щоб поїхати додому, а щоб перебратися на деякий час до дідуся (він живе в Одесі), аби батькам було спокійніше.
Ніч із 24 на 25 лютого була дуже важкою. Я майже не спала, постійно читала новини. 25 числа мене забрали знайомі й силоміць вивезли додому, оскільки почали перекривати міст через Дністровський лиман, а на кордоні з Молдовою були величезні затори. Додому ми добиралися 8 годин, хоча зазвичай це займало 2,5 години. Рівно через годину після прибуття увімкнули першу повітряну тривогу, і ми чкурнули в підвал.
Як розвивалися події далі? Я з південної частини області, тому в нас було переважно тихо. Але є одне але – о.Зміїний. Я живу не так далеко від нього, 50-60 км, якщо не помиляюся. Моє рідне місто не зазнало обстрілів, але ми не раз їх чули. Ракетні удари були недалеко, в сусідньому населеному пункті, між містом та селом.
Страшно було 8-9 травня. Ми тоді 2 доби ночували в підвалі. Над нами не раз літали винищувачі. Коли зачищали острів, авіацію та глухі вибухи було чути аж у місті (то були українські літаки, але все одно звучать ті винищувачі страшно). Я пам'ятаю як приблизно о 5-ій ранку прокинулася від звуків, які не могла розібрати. Потім почалися вибухи. Я з головою накрилася ковдрою й намагалася заснути. Рахувала не овечок, як нормальні люди, а вибухи. Заснула на 15-ий рахунок, але їх було більше, ±30. Завжди, коли спускалися в підвал, я переживала за рідних, не за себе.
Моє місто не в окупації, на території мого регіону не ведуться бойові дії, але ми також переживали всі ці страхи війни, звичайно, не так сильно, як люди в Маріуполі, а також у Донецькій, Харківській, Миколаївській, Херсонській, Луганській областях.
В УжНУ я потрапила, як мені здається, випадково, хоча це насправді не так. 15 років тому я жила в Ужгороді. У моїх батьків залишилися тут друзі та знайомі, які ще від початку повномасштабного вторгнення пропонували нам переїхати до них, але ми відмовилися. Усі мої родичі жартували про те, як будуть їздити до мене в Ужгород, а я не хотіла сюди. Чому? Ужгород занадто далеко від мого дому. Батькам було важливо, щоб я знаходилась в безпеці, тому тато наполягав саме на цьому місті. І ось доля склалася так, що тепер я тут.
...Війна негативно впливає на фізичний та моральний стан не лише військових, а й цивільного населення. Ті, хто бачив війну, хто її чув, і ті, хто дізнавався про наслідки з новин, – пережили потрясіння. Наразі ми весь час перебуваємо в стресі, переймаємося власною безпекою та безпекою своїх близьких. Дехто навіть стикнувся із посттравматичним стресовим розладом (ПТСР).
Важливо не занепадати духом і мати оптимістичний настрíй. Якщо ви відчуваєте, що стає психологічно важко, не закривайтеся в собі. Найкращий спосіб вийти з цього стану – спілкування. Розмовляйте, діліться своїми страхами й тривогами, жартуйте (сміх – найкращі ліки)! Не соромтеся звертатися до спеціалістів, якщо стає зовсім важко.
Пам’ятайте – ми сильні! Ми вистоїмо та переможемо! Нами вже захоплюється весь світ. А всі кривдники будуть покарані.
Анастасія Лабик, студентка 4 курсу відділення журналістики
