І буде що тепер не знаю, Як стану жити на землі, Куди подіну думок зграю, Всі ті знання, що в голові? (Генріх Акулов)
Минав далекий 1945 рік… У двокорпусному «царстві», на нинішній вулиці Підгірній, розпочала своє життя наша Альма-матер – одна з дорогоцінних дочок вищої освіти. УжДУ став Атлантидою для закарпатців, тією заповідною країною науки.
Дитину чотирма талантами владні феї обдарували, і дорогу до навчання всім проклали. Ужнівка ще з раннього дитинства знала всі історичні події, володіла мовленням, медициною й усю біологію на зубок могла навіть уві сні прощебетати. Росла не днями, а годинами, на радість усім мешканцям Закарпатської області.
Альма-матер мужніла, розумнішала, примножувала діапазон уподобань, а також — і свої володіння. Коли Ужнівці стукав 30-й рік існування, то затісно їй в однокорпусному царстві стало й вирішила вона звести собі високу п’ятиповерхову вежу в Бамівській губернії. Будувала, будувала, що на сьогоднішній день тут їх аж три, як гриби після дощу, повиростали.
Ще з ранніх років наша альма-матер була схильною до благодійності: у своє царство науки всіх охочих учнів приймала, у сан студента їх хрестила й невпинно розуму навчала. Студенти, переступивши поріг будинку освіти, назавжди ставали рідними для альма-неньки дітьми.
Наша Ужнівка займається рукоділлям: плете для кожного з ниток знань індивідуальні капці. Фасон їх однаковий, колір також, схема плетіння — така ж, якою й була 70 років тому. З плином часу збільшується тільки товщина ниток знань та кількість мозолів на руках університетської матері. Сам «крючок» альма-ненька замінює щороку: час минає, старі засоби в освіті потребують удосконалення і для власних дітей завжди хочеться кращого. Те, чи знадобляться тобі ці знання, залежить тільки від тебе самого, адже «як взуєш капці, так і в них ходитимеш».
На поріг її великого, просторого, світлого, хоч старого й зимно-холодного царства, ступають щороку особистості, у житті яких саме починає сходити сонце. Сини й дочки кожної другої закарпатської родини жили в стінах будинку альма-неньки. Вони разом із нею створювали довгу багатолітню родинну сагу, малювали картини подій як кольоровими, так і чорними фарбами, до того ж … допомагали плести капці!
Університет пройшов багато випробувань. Він не опустив руки після розпаду Радянського Союзу, не зігнув спини навіть перед мільйонним боргом, з гідністю пережив самогубство ректора Сливки… Так, університет наш старенький і головний корпус нагадує сірникову коробочку, але ми любимо його таким, яким він є: без пластикових вікон, без повноцінного зимового отеплення. Ми любимо його і за чотири пари, і навіть за другу навчальну зміну, за цьогорічні дипломи «з картону» і за щорічні наукові роботи…
Нас усиновляють у цю велику родину тоді, коли юність тільки починає цвісти, коли на вустах сяє щира усмішка, коли в очах грає азартний блиск, коли в серці тріпотить дитяча мрія. Ми всі йдемо сюди для того, щоб стати кимось.
Свого часу Фулпер писав: «Якщо ви володієте знанням, дайте іншим запалити від цього свої світильники». Можливо, студентство і є одним із тих яскравих спалахів? Спалах, котрий освічує нашу понівечену стежку? Спалах золотої пори молодості, котрий залишає відбиток не тільки на обшарпаних партах та стінах університету? Ми — спалах довгого життя нашої Ужнівки. Спалах, котрий з кожним роком сяє все яскравіше.
Нашому ангелу-охоронцю – уже 70! Альма-матер ніколи не старіє, підростають тільки її діти. Ця ненька нам не дала життя, не вчила робити перші кроки, і не їй ми присвятили наше перше слово «мама», але… Наше щире «дякую» ми крізь віки нестимемо саме їй.
Яна ТЕГЗА, студентка відділення журналістики.
