Привіт! Ви вже тут? Вмощуйтеся зручніше, будемо знайомитись. Уявіть для початку мій голос: він трохи втомлений від щоденних історій, хриплий від диму сигарет, який увібрали в себе мої стіни, дещо грубуватий та дуже драматичний. Уявили? Я – Гуртожиток на прізвисько 4. Знаєте, є 007, а я так же, але просто 4. Народився в 1974 році і як ви вже, напевно, порахували, – мені 47. Не назвав би себе старим, та досвіду отримав уже багацько. Я живу «на бамі» і щовечора з моїх вікон ви можете спостерігати неймовірні заходи сонця, в які неможливо не закохатись.
В основному мої жителі – це студенти. Вони бувають різні. Одні, заходячи всередину, дивуються й одразу шукають мені «заміну», інших вабить свобода, самостійність. Відрізнити першокурсника від четвертокурсника дуже легко. Відмінність можна побачити неозброєним оком. Перші – активні, одразу шукають нові знайомства, гуляють коридорами та гучно сміються, другі – ветерани, які пізнали гуртожитське життя й почуваються тут, як удома.
Мої коменданти – Юрій Бобик і Галина Танцюра – головні завідувачі порядку. Без них я б не впорався. Також є охоронці – вірні «цербери», аби чужинці не навідувалися. Їм допомагають ще й новітні технології – відеокамери. Чесно кажучи, я не в захваті від такої модернізації, адже після цього коридори бачать все менше поцілунків і чують менше щирих розмов… Так, я трохи старомодний. І взагалі, з появою цих скляних очей студентське життя в гуртожитку змінилося. Нових жителів більше не посвячують у першокурсників, як це робили раніше. Попрощатися з такою традицією було дуже складно.
За останні роки я чимало пережив та багато чого в мені змінилося. Особливо складним дався 2022 рік, коли війна застала нас «голими». Тоді склад моїх жителів змінився. Окрім студентів, я прийняв ще й гостей з інших міст. В одну мить мені здалося, що ця рукавичка от-от лусне, але, на щастя, минулося. Коли стіни вбирали в себе біль та розпач людей-утікачів, мені хотілося кричати від болю! Як добре, що стіни не говорять, і як зле, що в них є вуха… Найбільше мене вразила жінка з Харкова, Юлія. Їй влітку виповнилося 52 роки. Народилася в Донецьку, 2014 року була змушена переїхати до Харкова. А в 2022-му знову втратила дім і приїхала до Ужгорода, щоб знайти його тут. Уявіть, як це, – в 52 втретє починати жити! Одна з її фраз назавжди залишиться слізьми на моїй стіні: «Я готова була померти, аби тільки вони дали мені спокій. Я тричі втрачала своє житло, та не втрачу свій дім, допоки моя душа в Україні!».
Були гості, які приїхали до мене зі своїми дітками. Я ніколи не чув так багато дитячих голосів, дитячого сміху. Малі бавились на майданчику, їх улюблена гра – хованки. Тоді я думав собі, як же сильно я хотів би заховати малечу від усього… Одного разу я випадково почув прощання двох шестирічних діток:
– Ну все, я додому, мама вже чекає!
– Ти що, забув? У тебе більше немає дому.
Моя кам’яна душа від таких слів розсипалася на пил. Уявіть, як це – у свої 6 років розуміти, що тобі більше нікуди повертатися…
Я дуже зрадів, коли побачив разом із моїми гостями їхніх маленьких пухнастих друзів. Тварин я дуже люблю, у мене є шість кішок, чорних, як тінь. Вони люблять лежати на кухні, на підвіконні, особливо влітку, коли припікає сонце, а вони задоволено сопуть. Люблю також комах. До себе, окрім кішок, я прийняв ще з десяток тарганів. Таких, вибачте за тавтологію, живучих жителів, я ще не зустрічав ніде. Та, на щастя, у них добре виходить комунікувати зі студентами. Іноді мені здається, що одні трохи утискають інших, але, самі розумієте, за ким перемога. Уявили вже цю атмосферу? Я вам допоможу ще краще її зрозуміти.
Моя улюблена кімната – Aura Academica. Це простір, де студенти залишаються собою, виявляють ініціативу, займаються своїми студентськими справами, відпочивають і навіть допомагають потребуючим. Восени упродовж трьох місяців студенти проводили тут кіновечори. Вони дивилися фільм на величезному проєкторі, сиділи в напівтемряві, сміялися та донатили на армію. Кожен фільм, окрім задоволення, приносив і користь нашій державі. Такі благодійні кіновечори організували активні студенти з ініціативи Юрія Бобика. Комендант часто повторює: «Я за будь-який кіпіш, окрім голодування». Люблю цього ініціативного чоловіка. Від нього завжди отримую лише позитив і порцію дотепних жартів. Якщо з’являться проблеми, він перший, хто допоможе їх вирішити (звісно, якщо це не проблеми з Галиною Григорівною, бо тоді надія тільки на Бога та власну удачу!).
Знали б ви, скільки нових знайомств відбуваються в моїх стінах. Трохи математики: я вміщаю 1500 жителів. Якщо кожен із них заведе щонайменше 5 друзів за рік, то в загальному це буде 7500 нових знайомств. Шокує, правда?
Мені подобається, що в моїх стінах створюються пари і навіть сім’ї. Особливо люблю романтичні миті… Одна з моїх улюблених зустрічей відбулася 7 років тому – зустріч другокурсників Зої та Олександра. Дівчина з філологічного факультету, кафедри журналістики та хлопець з ФІТу одного вечора зіграли з друзями мафію, а сьогодні вони – подружжя. Досі пам’ятаю, як це було: славнозвісна гра «Мафія», повна кімната людей, 5-ий поверх, азарт і нові знайомства. Блондин із голубими очима не одразу припав до душі журналістці, але згодом їхня історія почала повільно розвиватися (так повільно, що мені захотілося зачинити їх в одній кімнаті, аби вони нарешті поговорили). На 5 курсі, уже будучи парою, студенти проміняли людний гуртожиток на квартиру. А нещодавно Олександр і Зоя офіційно стали сім’єю. Мене дуже тішить, що ця історія, яка розпочалася в стінах гуртожитку, закінчилася так щасливо. Як казала Зоя: «Гуртожиток однозначно зближує. Це ж «гуртівня», гуртожиток». І справді, таких історій із хепіендами є ще багато.
Не лише палке кохання, а й міцна дружба зароджується в моїх стінах. Пам’ятаю дівчат, які спростовують стереотипи про відсутність жіночої дружби. Одна з моїх жительок – Христина – говорить так: «На першому курсі я подружилася з трьома дівчатами, з якими жила разом. Вони були старші за мене. Пройшло майже 8 років, я була в кожної на весіллі та стала хрещеною мамою для їхніх хлопчиків. Ми спілкуємося й зараз. І думаю, ця дружба надовго. Після їхнього виселення я залишилася жити в гуртожитку, де подружилася з новими дівчатами. Ми разом донині, бачимося майже щодня, а під час канікул пишемо, телефонуємо одна одній. Це дружба 5-ти людей, які завжди готові допомогти, які разом підкорювали вершини. Люблю їх».
На жаль, окрім міцної дружби та кохання, я бачив і біль, і сльози, і розчарування. Розбиті серця – найгірше, що мені доводилося спостерігати. Люди спираються на стіни так, ніби хочуть, аби я їх обійняв, забрав їхній біль і розпач, та я просто купа каменю. У такі миті зазвичай багато курять, й інколи мені здається, що я задихаюся не від диму, а від думок, що мене переповнюють.
Мої кімнати пам’ятають кожного жителя. Я люблю, коли через декілька років після закінчення університету студенти повертаються до мене, заходять у кімнати, де жили (впевнено, як у свій дім) і занурюються в спогади. Від цього віє теплом, воно обпікає мою душу, бо кожен мешканець гуртожитку – як частинка величезної сім’ї, розкиданої вже по всій Україні. Мене тішить, що саме в моїх стінах відбувається етап дорослішання, приймаються важливі, а інколи й дурнуваті рішення. Люблю бачити, як увійшовши до мене дитиною, студенти виходять сформованими особистостями з грандіозними планами. Тоді, як батько, відпускаю їх далі, в доросле життя.
Я часто думаю, що буде, якщо мої стіни навчаться говорити, якщо про побачене й пережите мною знімуть фільм, – як би це виглядало? Думаю, вийшов би бойовик, де в головних ролях – студенти й таргани. А от на чий бік стануть коти – дивіться далі в сюжеті. До зустрічі!
Тетяна Білинець, студентка 4 курсу відділення журналістики
