Знаєте, є такий звук, від якого хочеться просто вийти у вікно: «пі-пі-пі…».
Ви думаєте, що це мій будильник? Аж ніяк! Так починається ранковий цикл Андрія — мого сусіда по гуртожитській кімнаті.
Я розплющую одне око на пару міліметрів… і тієї ж миті чую: «ДОБРИЙ РАНОК! ЩО ТИ, ЯК У ТЕБЕ СПРАВИ?»
Відповідаю: «До-о-о-обрий?»
Будильник тим часом «пі-і-іньк» — уже третій раз відкладений. Андрій бурмоче своє: «Богатирські пличі!» і звучить так, ніби закликає духів Закарпаття, щоб підняти себе з ліжка. Потім він бере воду. І зі звуками: «пах—хххх—хрум—хрум—хруммм—ммм—пшшшшх!» зминає пляшку так, ніби хоче перетворити її на металолом. Це все відбувається за пів метра від мого вуха. А потім двері «ГРЮ-Ю-Ю-ЮХ-БАМ!». Щодня дивуюся, як вони досі на місці?
Я тим часом перевертаюся на інший бік і думаю: «Боже поможи… Які сьогодні пари? І як це все пережити?»
У коридорі хтось тупотить «тук-тук-тук», хтось сміється «ха-ха-ха», й обов’язково вмикає на всю колонку: «СМАРАГДОВЕ-Е-Е-Е-Е НЕБО-О-О-О-О-О-О!» і «МОЛОДА-А-А- ВОВЧИЦЯ-Я-Я-Я!».
А я лежу й думаю, що вже нічого не хочу.
Андрій тим часом збирається. Кроки «туп-туп-туп» — наче бегемот. Щось кидає у смітник: «пук» — мимо, «тук» — знов мимо, «плєк» — нарешті потрапив!!!
Я намагаюся прожити цей момент. Беру до рук телефон і знову думаю: «Господи прости… Нащо я взагалі ходжу на ці пари?»
І коли думаю, що хаос на ім’я Андрій вже завершив свою ранкову програму, починається версія 2.0 — таргани. Вони зранку люблять пробігтися по столу «чвяк-чвяк-чвяк». Але я їх не боюся! Після Андрія мене взагалі важко чимось налякати.
Далі починається моя ранкова пригода. Вирішив витягнути одну клавішу з ноутбука, щоб почистити. Простенька операція — теоретично. Але я висмикнув її так, ніби запускав ракету: «ТЬОК-ФЮ-Ю-Ю-Ю-Т-ПІУ!» Клавіша пролетіла через кімнату, зробила сальто і впала прямо у кросівок сусіда. У КРОСІВОК, ЯКИЙ БУВ ПІД ЛІЖКОМ. Я шукав її дві години. Дві години!
Ось так виглядає мій ранок. Він починається не з кави, не зі спокою, не з тиші, а з Андрія і його будильника, з грюкання дверей, з нападу тарганів, з тупоту і музики, з коридорних зборів… А я просто лежу, дивлюсь у стелю й думаю: «Боже, поможи!».
Максим Сурін, студент 1 курсу ОП «Журналістика»
Матеріал створено в рамках творчого завдання «Звукопис» – дисципліна «Основи журналістики»
