28 жовтня 1895 року в передмісті Харкова народився Майк Йогансен (Михайло Гервасійович Йогансен) — поет, лінгвіст, філолог, сценарист, перекладач, один із найяскравіших представників українського авангарду, батько українського репортажу та один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ, представник «Розстріляного відродження».
Походив він із родини з інтернаціональним корінням: його батько був родом із Латвії, викладав німецьку мову, а мати походила з роду старобільських козаків.
Освіту здобув у Третій харківській чоловічій гімназії, а згодом на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Писати почав ще змалку — у дев’ять років на дверях льоху вирізьбив свій перший вірш німецькою мовою про старість і смерть.
Блискуче володів латинською та старогрецькою, знав німецьку і французьку, а пізніше самотужки опанував англійську, іспанську, кілька слов’янських і скандинавських мов. Після навчання працював учителем у школах Харкова та викладав у Харківському інституті народної освіти.
Майк Йогансен разом із М. Хвильовим, В. Сосюрою та В. Елланом-Блакитним став співзасновником першої організації українських пролетарських письменників — «Гарт» (1923). Згодом став одним із засновників ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), що об’єднала найсильніших літераторів доби.
1927 року він був членом правописної комісії, яка створила «Харківський правопис» — основу сучасної української орфографії.
Майк мав блискуче почуття гумору та вміння бачити світ у найдрібнішому. Саме з цієї поєднаної любові до слова, життя й деталей зародився жанр українського репортажу, засновником якого став саме Михайло Йогансен.
Його тексти були сповнені живого спостереження, легкості та повної відсутності ідеологічного тиску. Він міг довго й захопливо розповідати про зубну щітку чи власну кімнату, яка в його уяві перетворювалась на цілий світ.
Прагнення поєднати легкість, інтелект і глибину він втілив у створеному ним «Універсальному журналі» — яскравому ілюстрованому щомісячнику, що виходив з листопада 1928 року до серпня 1929 в Харкові.
«Універсальний журнал» (скорочено «УЖ») поєднував публіцистику, огляди мистецтва, театру й культурного життя.
Йогансен мав неабиякий хист до кіномистецтва. Працював у ВУФКУ (Всеукраїнському фотокіноуправлінні), де писав титри для німих фільмів і сценарії. Він був співавтором сценарію до стрічки Олександра Довженка «Звенигора» (1927), але пізніше відмовився від авторства через ідеологічні розбіжності.
Поет жив у харківському «Будинку Слово» — легендарному місці, де мешкала еліта українського відродження. У серпні 1937 року Майка Йогансена заарештували. Його звинуватили у вигаданій «націоналістично-терористичній організації».
26 жовтня 1937 року його засудили до розстрілу, а вже наступного дня вирок було виконано.
Йогансен був викликом для тогочасного суспільства. Його думки, його свобода, його творчість виходили за всі рамки того часу. Він прагнув підняти українське слово до європейського рівня — «І у віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях, — писав Йогансен, — неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня». Навіть у часи, коли Сталін вбивав за таке, він залишався вірним своїй вірі, що «наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу» та продовжував писати про те, що було під забороною. Його творчість і героїзм перегукуються з сьогоденням. Він був людиною, яка вміла бачити красу в найбуденніших речах. Його уява не знала меж, а слово завжди мало крила.
Майк Йогансен: «Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти».
Його постать залишається малодослідженою. Ім’я Майка Йогансена часто згадується поруч з іншими діячами Розстріляного відродження, проте за цими короткими згадками ховається ціла історія і світ думок. Його голос колись намагалися змусити мовчати, та він продовжує звучати — у його словах і рядках.
Проаналізувавши чимало документальних матеріалів, а також автобіографію, листи, висловлювання й твори письменника, я спробувала уявити, як би звучав його голос сьогодні, якби він сам розповів про своє життя, творчість, «Будинок Слово» і коло людей, серед яких жив і творив.
Так з’явилося це уявне інтерв’ю — спроба почути Майка Йогансена крізь століття.
— Майку, сьогодні моє завдання — відкрити вас і ваше життя перед глядачами по-новому. Хочу, щоб ми разом торкнулися вашої доби, ваших ідей і того, що залишилось між рядками історії. Як би ви охарактеризували себе? Яким ви є поза літературою — не як поет, а як людина?
— Я, мабуть, поєднання логіки й божевілля. Філолог за освітою, але божевільний мрійник за натурою. Мені завжди хотілося не просто жити, а спостерігати життя, відчувати кожну його деталь. Я можу знайти історію навіть у камінці на дорозі. Одним словом, я просто — чудермайстер.
— Ви жили у «Будинку Слово» — легендарному місці, де під одним дахом мешкала культурна еліта України: поети, письменники, художники, театрали. Тут народжувалися твори, які згодом стали класикою, і водночас долі, сповнені драматизму. Майке, чи можете ви охарактеризувати, яка атмосфера панувала у «Будинку Слово»?
— Атмосфера… Вона була вибухова. Удень у коридорах лунали друкарські машинки, сміх, суперечки про літературу, а вночі — розмови до ранку, поезія, музика, ідеї. Ми всі жили одним — вільним словом. Під однією стелею мешкали і романтики, і скептики, і генії, і божевільні — але всі ми вірили, що створюємо нову Україну. Було відчуття польоту, навіть тоді, коли ми сиділи на зібраній валізі та здригалися від кожного дзвінка у двері.
— Пане Майку, ви були близько знайомі з Миколою Хвильовим. Охарактеризуйте його як особистість і митця.
— Хвильовий був людиною великої енергії й ще більшої внутрішньої боротьби. На те він і Хвильовий — сам хвилюється і нас усіх хвилює. Його слово завжди горіло, воно не могло бути байдужим. Ми багато сперечалися, але завжди про одне — про долю української культури.
— Ви часто експерементували з формою, стилем, навіть мовою. Чому це було настільки важливо для вас?
— Знаєте, я ніколи не міг писати «як усі». У своїх віршах, у прозі й у статтях я неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня. Я експериментував із формою, стилем, навіть із самою мовою, бо вважав, що література має рухатись уперед, не боятися ризику.
Мої прийоми творчості дуже оригінальні й чудернацькі. Я творю, сидячи коло столу, вмочую перо в атрамент. Пишу на чистому папері. Найбільшого натхнення зазнаю в сонливому й холодному стані. Я люблю слово безкорисливою любов’ю — не за те, що воно мене годує. Я люблю його за те, що воно грається зі мною, розважає мене, втішає й ніколи не забуває про мене.
— Ви відомі не лише як письменник, а й людина, яка цікавиться кінематографом. Ви брали участь у створенні сценарію до фільму «Звенигора» Олександра Довженка — стрічки, що стала справжнім проривом для українського кіно. Розкажіть, будь ласка, як народжувалася ця співпраця, і чому ви згодом вирішили відмовитись від авторства.
— Кіно тоді було для нас чимось магічним, новим мистецтвом, що поєднувало слово, рух і образ. Я допомагав із початковими ідеями для «Звенигори», ми хотіли створити твір, у якому оживає історія України — від міфів до сучасності. Але з часом фільм почали переробляти, змінювати його ідею, робити його «зручнішим». Я зрозумів, що це вже не той задум, який я вкладав, і попросив зняти моє ім’я з титрів. Для мене завжди було важливо залишатись чесним — навіть якщо через це твоє ім’я зникне з екрана.
— І насамкінець хочу вас запитати: як би ви хотіли, щоб вас пам’ятали майбутні покоління? Як би ви охарактеризували себе для тих, хто народиться вже після вас?
— Я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі.
Примітка. Цей текст є уявним інтерв’ю, створеним на основі аналізу творчості, автобіографічних матеріалів та висловлювань Майка Йогансена, а також спогадів його сучасників. У публікації використано як прямі цитати письменника, так і переосмислені фрагменти його думок. Це інтерв’ю — це спроба почути Майка так, ніби він говорить із нами сьогодні.
Використані джерела
Діана Вакуленко, студентка відділення журналістики
Фото з мережі
