Майк Йогансен був викликом для тогочасного суспільства. Його думки, його свобода, його творчість виходили за всі рамки того часу. Він прагнув підвищити українське слово до європейського рівня: «І у віршах своїх, і в прозі, і в теоретичних статтях неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня». Навіть у часи, коли Сталін вбивав за таке, він залишався вірним своїй вірі, що «наша квітчаста батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу» та продовжував писати про те, що було під забороною. Його творчість і героїзм перегукуються з сьогоденням. Він був людиною, яка вміла бачити красу в найбуденніших речах. Його уява не знала меж, а слово завжди мало крила.
«Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти».
Його постать залишається малодослідженою. Ім’я Майка Йогансена часто згадується поруч з іншими діячами Розстріляного відродження, проте за цими короткими згадками ховається ціла історія і світ думок. Його голос колись намагалися змусити мовчати, та він продовжує звучати — у словах і рядках.
Проаналізувавши чимало документальних матеріалів, а також автобіографію, листи, висловлювання й твори письменника, я спробувала уявити, як би звучав його голос сьогодні, якби він сам розповів про своє життя, творчість, «Будинок Слово» і коло людей, серед яких жив і творив.
Так з’явилося це уявне інтерв’ю — спроба почути Майка Йогансена крізь століття.
— Майку, сьогодні моє завдання — відкрити вас і ваше життя перед глядачами по-новому. Хочу, щоб ми разом торкнулися вашої доби, ваших ідей і того, що залишилось між рядками історії. Як би ви охарактеризували себе? Яким ви є поза літературою — не як поет, а як людина?
— Я, мабуть, поєднання логіки й божевілля. Філолог за освітою, але божевільний мрійник за натурою. Мені завжди хотілося не просто жити, а спостерігати життя, відчувати кожну його деталь. Я можу знайти історію навіть у камінці на дорозі. Одним словом, я просто — чудермайстер.
— Ви жили у «Будинку Слово» — легендарному місці, де під одним дахом мешкала культурна еліта України: поети, письменники, художники, театрали. Тут народжувалися твори, які згодом стали класикою, і водночас долі, сповнені драматизму. Майке, чи можете ви охарактеризувати, яка атмосфера панувала у «Будинку Слово»?
— Атмосфера… Вона була вибухова. Удень у коридорах лунали друкарські машинки, сміх, суперечки про літературу, а вночі — розмови до ранку, поезія, музика, ідеї. Ми всі жили одним — вільним словом. Під однією стелею мешкали і романтики, і скептики, і генії, і божевільні — але всі ми вірили, що створюємо нову Україну. Було відчуття польоту, навіть тоді, коли ми сиділи на зібраній валізі та здригалися від кожного дзвінка у двері.
— Пане Майку, ви були близько знайомі з Миколою Хвильовим. Охарактеризуйте його як особистість і митця.
— Хвильовий був людиною великої енергії й ще більшої внутрішньої боротьби. На те він і Хвильовий — сам хвилюється і нас усіх хвилює. Його слово завжди горіло, воно не могло бути байдужим. Ми багато сперечалися, але завжди про одне — про долю української культури.
— Ви часто експерементували з формою, стилем, навіть мовою. Чому це було настільки важливо для вас?
— Знаєте, я ніколи не міг писати «як усі». У своїх віршах, у прозі й у статтях я неуклінно старався підняти українське слово до європейського рівня. Я експериментував із формою, стилем, навіть із самою мовою, бо вважав, що література має рухатись уперед, не боятися ризику.
Мої прийоми творчості дуже оригінальні й чудернацькі. Я творю, сидячи коло столу, вмочую перо в атрамент. Пишу на чистому папері. Найбільшого натхнення зазнаю в сонливому й холодному стані. Я люблю слово безкорисливою любов’ю — не за те, що воно мене годує. Я люблю його за те, що воно грається зі мною, розважає мене, втішає й ніколи не забуває про мене.
— Ви відомі не лише як письменник, а й людина, яка цікавиться кінематографом. Ви брали участь у створенні сценарію до фільму «Звенигора» Олександра Довженка — стрічки, що стала справжнім проривом для українського кіно. Розкажіть, будь ласка, як народжувалася ця співпраця, і чому ви згодом вирішили відмовитись від авторства.
— Кіно тоді було для нас чимось магічним, новим мистецтвом, що поєднувало слово, рух і образ. Я допомагав із початковими ідеями для «Звенигори», ми хотіли створити твір, у якому оживає історія України — від міфів до сучасності. Але з часом фільм почали переробляти, змінювати його ідею, робити його «зручнішим». Я зрозумів, що це вже не той задум, який я вкладав, і попросив зняти моє ім’я з титрів. Для мене завжди було важливо залишатись чесним — навіть якщо через це твоє ім’я зникне з екрана.
— І насамкінець хочу вас запитати: як би ви хотіли, щоб вас пам’ятали майбутні покоління? Як би ви охарактеризували себе для тих, хто народиться вже після вас?
— Я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі.
Примітка. Цей текст є уявним інтерв’ю, створеним на основі аналізу творчості, автобіографічних матеріалів та висловлювань Майка Йогансена, а також спогадів його сучасників. У публікації використано як прямі цитати письменника, так і переосмислені фрагменти його думок. Це інтерв’ю — це спроба почути Майка так, ніби він говорить із нами сьогодні.
28 жовтня 1895 року в передмісті Харкова народився Майк Йогансен (Михайло Гервасійович Йогансен) — поет, лінгвіст, філолог, сценарист, перекладач, один із найяскравіших представників українського авангарду, батько українського репортажу та один із засновників літературного об'єднання ВАПЛІТЕ, представник «Розстріляного відродження».
Походив він із родини з інтернаціональним корінням: його батько був родом із Латвії, викладав німецьку мову, а мати походила з роду старобільських козаків.
Освіту здобув у Третій харківській чоловічій гімназії, а згодом на історико-філологічному факультеті Харківського університету. Писати почав ще змалку — у дев’ять років на дверях льоху вирізьбив свій перший вірш німецькою мовою про старість і смерть.
Блискуче володів латинською та старогрецькою, знав німецьку і французьку, а пізніше самотужки опанував англійську, іспанську, кілька слов’янських і скандинавських мов. Після навчання працював учителем у школах Харкова та викладав у Харківському інституті народної освіти.
Майк Йогансен разом із М. Хвильовим, В. Сосюрою та В. Елланом-Блакитним став співзасновником першої організації українських пролетарських письменників — «Гарт» (1923). Згодом став одним із засновників ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), що об’єднала найсильніших літераторів доби.
1927 року він був членом правописної комісії, яка створила «Харківський правопис» — основу сучасної української орфографії.
Майк мав блискуче почуття гумору та вміння бачити світ у найдрібнішому. Саме з цієї поєднаної любові до слова, життя й деталей зародився жанр українського репортажу, засновником якого став саме Михайло Йогансен.
Його тексти були сповнені живого спостереження, легкості та повної відсутності ідеологічного тиску. Він міг довго й захопливо розповідати про зубну щітку чи власну кімнату, яка в його уяві перетворювалась на цілий світ.
Прагнення поєднати легкість, інтелект і глибину він втілив у створеному ним «Універсальному журналі» — яскравому ілюстрованому щомісячнику, що виходив з листопада 1928 року до серпня 1929 в Харкові.
«Універсальний журнал» (скорочено «УЖ») поєднував публіцистику, огляди мистецтва, театру й культурного життя.
Йогансен мав неабиякий хист до кіномистецтва. Працював у ВУФКУ (Всеукраїнському фотокіноуправлінні), де писав титри для німих фільмів і сценарії. Він був співавтором сценарію до стрічки Олександра Довженка «Звенигора» (1927), але пізніше відмовився від авторства через ідеологічні розбіжності.
Поет жив у харківському «Будинку Слово» — легендарному місці, де мешкала еліта українського відродження. У серпні 1937 року Майка Йогансена заарештували. Його звинуватили у вигаданій «націоналістично-терористичній організації».
26 жовтня 1937 року його засудили до розстрілу, а вже наступного дня вирок було виконано.
Використані джерела
Діана Вакуленко, студентка відділення журналістики
