Цікаво було відкривати для себе екранізацію програмових творів: це ніби новий погляд на давно відомий тобі сюжет. Справді, іноді, читаючи, не звертаєш уваги на важливі художні деталі, а тут режисер показав своє бачення твору, акцентував на важливих елементах. Можна не створювати картину в своїй уяві – все перед тобою! Але треба визнати: фрагменти переглянутих фільмів інколи важко сприймалися, хоч презентація перед показом частково відкривала завіси до «темних» місць.
Особисто мене дуже вразив другий фільм – «Камінний хрест» Леоніда Осики. На давно відомий твір я поглянула зовсім інакше. Трагедія Івана Дідуха, його сім'ї – трагедія тисяч українців, які покидали рідні землі, не знаючи навіть, що їх чекає там, на чужині. Чи буде бажане щастя? На жаль, статистичні дані свідчать, що багато людей помирали вже по дорозі, а більшість уже ніколи не повернулася додому. Глибше задуматись над цим змусили епізоди наприкінці стрічки. На очі виступали сльози... Своєрідний похорон чи панахида за сім'єю Івана Дідуха – молитва за ще живих, але водночас і вже майже мертвих. Це відправа за всіма, хто не повернувся і хто не повернеться, хто змушений відірватися від громади, батьківщини, йти, просто йти, бо терпіти постійних злиднів та голоду вже несила… Справді, траурна мелодія – й ці кадри торкаються самої душі й людської свідомості, не залишають байдужим нікого.
Серед позитивних вражень, звичайно, є й конструктивні зауваження. Шкода, але реклами цієї події було замало. Афіші, хоч і гарно, по-мистецьки оформлені, не завжди вміщували достатньо інформації. Наприклад, найперше оголошення про проведення тижня було без зазначення часу та місця. Це був простий заголовок, на який звернуло увагу небагато людей, про що засвідчив перший день показу. Вже усне поширення інформації та плакат наступного сеансу дали певні результати – зал був більш наповнений. Але знову ж таки це були переважно студенти-журналісти. Прикро, що студенти інших відділень філологічного факультету не часто відвідували глядацьку залу. У чому ж причина? Можливо, частково через те, що Тиждень українського кіно проводився під час модульної сесії, а спудеї хотіли якісно до неї підготуватись? Але, на жаль, і жодного викладача інших кафедр, крім журналістики, побачити на перегляді не довелося...
Втім, хай там як, показ відбувся. Справжні цінувальники мистецтва знайшли час і долучилися до прекрасного заходу. Приємно, що серед глядачів були й декан філологічного факультету Ю.М.Бідзіля та заступник декана з навчальної роботи Г.М.Шумицька. А на четвертий день показу завітали навіть студенти з фізичного факультету. Кажуть, не пожаліли: сподобалось!
Після перегляду мене насправді переповнює ціла купа емоцій. Хочеться подякувати організаторам за пропаганду українського на філфаку. Ми переконалися, що вітчизняні фільми є, і гарні, але це не тільки стрічки минулого століття. Український кінематограф живе й сьогодні, але, на жаль, не рекламується на належному рівні.
Хотілося б, аби започаткований проект жив. Можна демонструвати й сучасні кінороботи, як-от «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка, новинку 2012 року, чи навіть «Іван Сила» Віктора Андрієнка (до речі, за сюжетом закарпатського письменника Олександра Гавроша), презентація якого запланована на березень 2013 року. Так будемо діяти, а не лише скаржитись, що українського продукту мало. Тож пропагуймо і підтримуймо українське!
