По всьому світу стоять вони — мовчазні вартові, закопані в землю, але спрямовані в небо. Стовпи. Вони не мають очей, не говорять, але саме через них ми чуємо одне одного. Через них передається голос, слово, шепіт — від міста до села, від континенту до острова. На їхніх плечах — тонкі жили світу, дроти.

Ці дроти — як нерви, як судини. Вони пульсують електрикою, нею тече наше життя. Через них ми маємо світло вночі, тепло в хаті й… інтернет у долоні. Але найважливіше — через них ми комунікуємо. Ми говоримо з тими, хто далеко. Ми пишемо, ділимося, слухаємо, сперечаємося. Ми підтримуємо. Ми пам’ятаємо. Ми любимо.

Стовпи — теж трохи схожі на нас. Ті, що менші, виглядають як одна маленька людина: з власними клопотами, які може розділити тільки з сусідом — таким же самотнім стовпом. Вони з'єднані, але такі далекі. І не можуть нічого з цим вдіяти — просто живуть на відстані.

Є стовпи, які мають пару — їх з’єднали ще при встановленні. У них більше навантаження, більше дротів — але й більше взаєморозуміння. Вони працюють у тандемі, підтримують один одного, мов люди, що знайшли «свою» людину.

І є великі — ті, що здаються незалежними, впевненими, сильними. Лідери. Вони тримають на собі вагу багатьох ліній, розподіляють енергію, напрямки, рух. Але навіть вони не самі — десь угорі на них теж лежить чиясь вага.

Бо врешті-решт, усі вони — частини великої мережі. Частини одного цілого. І жоден стовп не має сенсу без дротів, а дроти — без стовпів. Інколи сигнал слабшає, інколи зникає. Але поки є хтось, хто його ловить і передає далі — мережа живе.

І, можливо, ми всі теж такі — трохи провідники, трохи опори. Мов живі стовпи, що тримають зв’язки між серцями. Ми не завжди поруч, не завжди маємо силу все витримати, але коли хтось посилає нам сигнал — ми ловимо його, передаємо далі, підтримуємо цей ланцюг. Бо саме так працює світ. І саме так тримається любов.

Діана Шкабура, студентка 1 курсу ОП «Міжнародна журналістика»

Фото з сайту «Unsplash»