Пишу цей матеріал до Дня журналіста і розумію, що для мене цей день перестає бути просто професійним святом. Зараз це нагадування про те, що я обрала нелегкий шлях і потрібно докласти значних зусиль, щоб із гідністю його пройти. І мені дуже шкода, що зазвичай День журналіста відзначають тільки журналісти, а інші не усвідомлюють важливість цієї професії в сучасному українському суспільстві.
Причиною того, що я це написала, а ви це читаєте, є події з мого життя, які спонукали до роздумів на цю тему.
Нещодавно ми з родиною сиділи на кухні, здається, вечеряли. Телевізор працював у фоновому режимі. Дідусь сказав, щоб ми перемкнули новини умовного «NewsOne» на щось інше, бо «Вони брешуть!». В думках я погодилася зі своїм дідусем, оскільки цей телеканал сам «напрацював» собі таку репутацію. Але причин такої реакції споживача на медіапродукт значно більше: поширення фейкової інформації, «джинса», сенсаційність, дезінформація тощо. За результатами досліджень Інституту Масової Інформації, вагомими причинами недовіри є також приналежність ЗМІ медіавласникам та політична заангажованість. Це пояснює, чому люди часто ігнорують медіа, власники яких їм не імпонують.
Але часом на адресу ЗМІ й журналістів лунають безпідставні звинувачення. Нещодавно я домовлялася про те, щоб узяти відеокоментар від свого односельця для сюжету, який був моїм домашнім завданням. Цей чоловік дуже вагався, чи погоджуватися на мою пропозицію, бо боявся, що я використаю коментар проти нього, що мій журналістський матеріал дискредитує його. Мене це дуже здивувало, бо я одразу сказала, що це відео тільки для навчання, а сюжет ніде не буде опублікований. Ще мене це засмутило, бо я зрозуміла, що чимало споживачів інформації свідомо не довіряють журналістам. Це найпростіший приклад того, як фейки і неякісна медіапродукція сприяють навішуванню ярлика «міністерство брехні і пропаганди» на професійну журналістику. Спочатку я розчарувалася, бо зрозуміла, що не можу змінити людське уявлення про свою професію. Стереотипів і міфів про журналістику багато, як і про інші галузі. З цим важко щось вдіяти, бо постійно зʼявляються нові.
Але як остаточно не розчаруватися у тому, чим займаєшся? Як бути, коли тобі говорять чи про тебе думають: «Ага, ти журналіст? – Значить – продажний». Відповідь очевидна. Журналіст – виразник ідей, а те, що він продовжує їх висловлювати попри недовіру – найкращий спосіб спростовувати стереотипи. В’ячеслав Чорновіл, Георгій Ґонґадзе, В’ячеслав Веремій, Павло Шеремет – журналісти, які поплатилися власними життями у боротьбі за правду і свободу слова. Це лише деякі з найвідоміших медійників, а таких відважних журналістів значно більше. Ці люди своїми вчинками довели і доводять, що журналістика – зовсім нелегка і достойна поваги професія.
Частково розумію подеколи негативні уявлення в суспільстві про журналістику, бо сама усвідомила, яке значення журналістика має тільки тоді, коли вступила до університету і почала здобували цю професію. До цього сприймала журналістів як тих, хто гарно виглядає у кадрі і вміє тримати мікрофон, хто є виключно посередником між споживачем та інформацією. Зараз розумію: це значно більше. Власна позиція, публіцистичні виступи з виразним авторським «я», бажання залишатися в професії попри все, особливо якщо твої погляди не збігаються із провладними, – саме це про журналістику.
Для мене важливо, чи аудиторія довіряє журналістові, чи не відчуває необґрунтованого страху, що її хочуть обманути. Але треба багато працювати для того, щоб ця довіра зʼявилася. Тоді й ставлення споживачів інформації до журналістики зміниться на краще.
Тетяна Проданець,
студентка відділення журналістики
