Викладач – це горде звання, яке по праву носить лише справді чесна, справедлива й освічена людина. Він певний орієнтир для кожного учня чи студента, приклад для наслідування й духовний наставник. Але ж колись знайомі всім нам викладачі самі були студентами. Сиділи за партами, слухали лекції, виконували домашні завдання...

До Дня працівників освіти, який цьогоріч припав на 3 жовтня, ми вирішили запитати в наших викладачів, яким було їхнє студентське життя, чи завжди вони хотіли стати тим, ким нині є, та як їм було заходити в знайомі авдиторії, але вже в ролі викладача.

Галина Василівна Шумицька:

«Я закінчила філологічний факультет Ужгородського університету (українське відділення). Наш курс був величезний – 93 особи. Не всі, ясно, дійшли до фінішу на денній формі навчання – життя складалося по-різному.

Вчилися, працювали і відпочивали ми весело! У такий осінній період, як тепер, більше часу проводили поза межами аудиторій – допомагали на виноградниках зі збором урожаю. Там ми і працювали, зрозуміло, але розважалися на повну. І якось на навчальному процесі це не позначалося. Все встигали! Хоч у місті в ті роки зовсім не ходив громадський транспорт (буремні 90-і), тож доводилося скрізь встигати пішки.

З іншого боку, стипендія на першому курсі була така, що, пригадую, за неї можна було полетіти з Ужгорода літаком. І це ми теж робили. То був час романтики, кохання, створення сім’ї і навіть народження донечки вже наприкінці 5 курсу. Успішно захистила дипломну роботу й пішла народжувати маленьку.

А гуртожиток – то окрема тема в ті часи… Про це можна було знімати кінофільми з елементами кримінальної хроніки. Ще одна школа життя (як і армія для хлопців тоді). І про її уроки знають тільки ті, хто її пройшов. Мені довелося…

Перш ніж стати викладачем, я працювала вчителем у школі. Мій перший і останній шкільний випуск пам’ятаю дуже добре – у нас склалися прекрасні стосунки (була не набагато старшою за своїх учнів). Далі були інші інституції, а вже тоді Університет. Не скажу, що це було моєю мрією, але у нас із ним склалися добрі (зрілі) стосунки».

Василь Іванович Путрашик:

«Студентські роки мають властивість дуже швидко пролітати, залишаючи по собі світлі, десь навіть щемні спогади. Про друзів, які тоді з’явилися й залишилися на все життя; викладачів, у кожного з яких була якась своя родзинка… Про сесії й дозвілля... Про гуртожиток, поїздки, перше кохання... Створення сім’ї і народження донечки. То був дуже насичений період, у якому переплелося і цікаве, й кумедне, й гірке. 52 дівчат і 8 хлопців на курсі могли утнути всяке. Але тепер складно щось виокремити. Для цього, мабуть, треба знову зібратися гуртом і поволі розмотувати в пам’яті клубок подій, які сплітали нашу юність.

Не скажу, що вчителем я хотів бути змалку. Усвідомлені рішення у 15-16 років, думаю, це радше виняток. Світлої пам’яті батьки, пригадую, лише спрямовували: варто вступати в університет і здобувати вищу освіту. Щоб відкрити собі обшири до ліпшого, ніж було в них, майбутнього. На сам вибір фаху абсолютно не впливали. Та щось таки вело до того, що вступив на педагогічну спеціальність. Воно не пояснюється розумом. Була десь глибоко закорінена схильність, і доля розпорядилася так, що цей паросток не всох.

Як було почуватися в авдиторії вже в ролі викладача? Та по-всякому. 🙂 Не впевнений, що існує викладач, який заходив до авдиторії без хвилювання, мандражу... Але воно як у спорті: головне стартувати, далі вмикаються навички, підготовка – і всякий острах зникає. Комфортно тоді, коли ти, як кажуть, у темі. Університет дав ґрунтовні знання, а найголовніше – навчив їх здобувати самотужки. Тому з підготовкою до занять проблем не виникало. Найголовніше і найскладніше, що лишалося, – навчитися налагоджувати контакт з авдиторією і бути готовим до її настрою. А як воно мені вдавалося – судити вже тим, хто сидів за партами.

Наталія Валеріївна Толочко:

«На філологічному факультеті Ужгородського університету я навчалася на двох відділеннях: медійному (очно), де стала магістром журналістки, та на українському (заочно), де закінчила бакалаврат, здобула фах учителя української мови і літератури. Тож День працівника освіти для мене подвійне свято: не тільки тому, що викладаю журналістику, а й через те, що друга освіта – суто педагогічна.

Найяскравіші спогади зі студентського життя, безумовно, пов’язані з відділенням журналістики. Коли студенти розповідають, що вирішили перейти на заочне відділення, завжди відмовляю їх, бо ж утрачають найцікавіший період свого життя, хоч як банально це, може, звучить. За п’ять років мого навчання було дуже багато радісних, щасливих, кумедних ситуацій в університеті, гуртожитку. Усі пам’ятаю, але про одні розповідати задовго, інші не пройдуть цензуру. Ще одна частина спогадів пов’язана з практикою, роботою в медіа, що тривало паралельно зі студентством, але це історія про набуття досвіду й пошук балансу. Недарма кажуть, що студенту все до снаги.

Пригадую наші з однокурсниками виїзди на природу, відзначення «екватора», святкування випускного, університетські Дні першокурсника й філолога, однак особливі спогади – з «Інформаційної миски» – найкращого фестивалю медійників. Шкодую, що декому з сучасних студентів не дуже знайомі ці свята в такому форматі, як було в мого покоління. Мабуть, ніколи не забуду, як ми готували оригінальні вітання, а також знімали відеозвернення з проханням не відраховувати хлопців-однокурсників, яких було всього п’ятеро і з якими здружилися всі. Дуже гарні спогади маю з часу створення фільму про відділення до його 15-річчя. Над цією стрічкою працювали разом із викладачами та здобули безцінний досвід, як і в процесі підготовки радіонарисів про викладачів, творчих радіопроєктів до ювілеїв закарпатських письменників… Всі ці спогади безпосередньо пов’язані з моїми однокурсниками та наставниками, викладачами, котрі заслуговують вітань не тільки раз на рік. Безмежно ціную те, що здобула на відділенні журналістики і радісна, що нині теж працюю тут. Саме університетське середовище, атмосфера Альма-матер робить студентські роки незабутніми. Ці маленькі й великі пазли за кілька років складаються у велику картину під назвою «Один із найкращих періодів життя, коли все можливо»».

Кожен з викладачів – це неповторна, креативна й надзвичайно освічена особливість. І в цей день від імені всіх студентів нашого факультету хочу побажати Вам, нашим наставникам, передусім терпіння, адже ми знаємо, як інколи (часто) буває важко з нами; творчих успіхів, міцного здоров’я та побільше сонячних днів. Ваша робота – це не просто праця – це справжнісіньке покликання, до якого потрібно підходити тільки з відкритим серцем і всією добротою душі.

Максим Пушкар,
студент першого курсу відділення журналістики