Життя в умовах війни сповнене стражданнями, терпінням і надією. Мільйони українців стали вимушено переміщеними особами, виїхали до інших областей нашої держави та закордон. В УжНУ навчається чимало  студентів, які на власні очі бачили жахливі руйнування, спричинені росією. Я вирішила поспілкуватися з тими, хто виїхав із гарячих точок, та розповісти, через що їм довелося пройти.

Життя в окупації і стерті спогади з довоєнного життя

 Дмитро Воробйов жив в окупованому Херсоні, бачив його звільнення і знає ціну боротьби за найцінніше – свободу, власну країну, свою домівку. Після пережитого  погляди студента дуже змінилися, він остаточно перейшов на українську. Зараз яскраво пам’ятає те, що було після 24 лютого, і майже нічого з того, що було до.  

Дмитро Воробйов, студент 4-го курсу спец. «Журналістика»:

– 24 лютого ми були вдома з сім'єю, мама розмовляла по телефону і раптово обірвала зв'язок, – побачила у вікні машини з «зетками». Ми думали, що це вже кінець. Я намагався через соціальні мережі дізнатися щось, розповісти про те, що бачу, закликати до допомоги. Думки були жахливими… Через деякий час ми почули глухий стукіт у будинку. Я подумав, що прийшли за моєю сім’єю. Це тривало приблизно 15 хвилин, може, навіть більше. Оскільки ми жили на 9 поверсі, вирішили, що росіяни вламуються на горище, аби встановити там зброю. Ми боялися виходити на вулицю, бо очевидно, там були патрулі. Через 40 хвилин побачили, як машини відїхали від нашого будинку. Весь під'їзд зібрався й обговорював, що сталося. Ніхто нічого не розумів.

Десь приблизно у жовтні ЗСУ почали контрнаступ. У ході запеклих боїв росіяни пошкодили електричну будівлю, побили вишки. У Херсоні не було зв'язку, води та світла. Це тривало 2 тижні. Звичайно, колись з'являвся інтернет, але не всюди. Ми грали в настільні ігри, слухали радіо. Часом було весело, іноді не дуже. Мій батько їздив на велосипеді до річки Дніпро, щоб дістати воду. Я вважаю, що хоч це і маленький період, але вартий уваги. Згодом почали запускати потяги до Києва. Я вирішив, що треба їхати у безпечне місце, і мама хотіла якнайшвидше нас вивезти. Але так сталося, що я виїхав раніше за батьків, вони – через тиждень. На вокзалі у Києві були військові. Я пройшов невеличкий контроль і вистояв дуже велику чергу за квитками. Люди поводилися як звірі: штовхали один одного, аби швидше пройти...

Якими були емоції, коли виїжджав? – Зрадів. Можливо, це трохи дивно звучить. Переїзд дуже вплинув на моє життя, адже давно планував виїхати із Херсона. Зараз мої спогади до війни ніби стерлися з пам’яті. Здається, що то був не я, інша людина.

Стрес і страх – основні відчуття під час війни

Історія Вероніки Межуєвої про початок повномасштабного вторгнення також переповнена емоціями. Під час розмови дівчина кілька разів згадувала про відчуття страху. Зізнається, в перші дні була повна незрозумілість подальших подій і паніка. Неймовірно складно за таких обставин залишатися сильним і контролювати себе у стресовій ситуації. Дівчина родом із Харківської області, міста Лозова

Вероніка Межуєва, студентка 1-го курсу спец. «Журналістика»:

– Коли окупанти зайшли на нашу землю, було страшно, адже в місто прилітало, обстрілювали житлові будинки. Як зараз пам'ятаю відео Володимира Зеленського на початку війни, у якому він рекомендував евакуюватися задля безпеки.  Через 6 годин після звернення Президента ми з мамою вирішили, що збираємо речі, беремо подруг і виїжджаємо. Нас було 13 осіб і 2 коти. На вокзалі я почувалася дуже дивно, був якийсь незрозумілий стан. Пам’ятаю, одягла на себе куртку і пальто – свої зовсім нові речі. Ми були з рюкзаком та маленькою валізою. Коли прибув потяг, нас пропустили всередину. В нашому купе було 15 осіб і два коти, що пережили стрес. На щастя, ми доїхали. Через деякий час ракета потрапила в наше місто, близько мого району. Інші подруги після цього остаточно вирішили евакуюватися. Коли я побачила, що трапилося в Краматорську, зрозуміла: це могло бути і в моєму місті. Це дуже страшно…

Міськими вулицями рухалися танки і розстрілювали машини

Анастасія Ковальова спокійно проживала в Харкові, у районі, розташованому за 20 кілометрів від ворожої держави. Попри близькість кордону, мало хто вірив у прогнози про повномасштабне вторгнення. Сьогодні дівчина ненавидить усе, що пов'язано з росією.

Анастасія Ковальова, студентка 2-го курсу спец. «Філологія. Англійська мова та література»:

– Я прокинулася о 5-тій ранку 24 лютого від гучного звуку. Спочатку подумала, що це салют, але коли звуки продовжлись, стіни почали трястися, я зрозуміла, що день, про який всі говорили, настав. Нашим містом їхали танки – розстрілювали машини. Найжахливіше, про що я дізналася в перший день, – це те, що мій сусід пішов за водою і не повернувся. Це був 20-річний хлопець. Росіяни ставили мітки на будинках і тротуарі. Як нам пояснили, для того, щоб вночі знати куди стріляти ракетами. Ми сиділи у підвалі. Усього нас було 12 осіб. Згодом розділилися, щоб діти сиділи у підвалі в безпеці, а дорослі готували їжу. Я пам'ятаю, як мій батько пішов під час обстрілу з другом в АТБ. Була вулична бійка і я дуже боялася за нього. Мама живе окремо, трохи далі від мого будинку. Вона бачила трупи на вулиці – це було жахливо... Певний час  я сиділа у підвалі з мамою та іншими людьми. Настільки гучно гупало, що здригалася від звуків. Коли влучило у дитячий садок  поруч із будинком, – у нашому будинку вилетіли вікна. Я виїжджала з батьком на машині через тиждень після початку війни. Ми їхали близько двох днів. Це була дуже жахлива та панічна поїздка. Моя мати перебралася до Харківської області, а бабуся і дідусь – у Полтаві. Насправді, те що я чула і бачила, не можна бажати нікому, навіть ворогові. Я щиро сподіваюся, що ми зможемо жити спокійно на своїй землі, без непроханих гостей.

… Хочу поділитися і своєю історією. Я з Харкова, з Північної Салтівки. Це той самий район, де все чорне. Пам’‎ятаю, як прокинулася 24 лютого після першого вибуху. Біля мого дому була військова частина. Її розбомбили. Я одразу ж побігла до бабусі в кімнату і побачила, як вона падає з ліжка від ще одного гучного вибуху. Ми зібрали речі, зрозумівши, що почалася війна. На вулиці було багато людей, безкінечна паніка. Хтось тікав на машинах, інші – громадським транспортом. Ми спочатку не знали, що робити. Ховаючись у підвалі, доводилося затикати вуха від літаків, інакше мене паралізувало б. Запам’яталося, як одного дня я прокинулася від найгучнішого вибуху за весь час. Почала тремтіти. Зі мною у підвалі було дуже багато людей, усі – сусіди з нашого та інших будинків.

Ми бачили, як нашими вулицями їхали танки. Росіяни вбивали людей, розстрілювали машини навіть із дітьми, ховалися за житловими будинками, щоб уникнути удару від ЗСУ. Одного дня ми вирішили, що треба виїжджати, але вітчим нас зупинив. Це було правильним рішенням, бо в той час тривали вуличні бої... З собою ми вивезли папугу та кішку. Їхали у поїзді, де було дуже тісно та жахливо. Кішка ледь не померла в дорозі, пережила стрес. Я ніколи не бачила її такою, тому дуже переживала.

Після всього, через що ми пройшли, всі лякаємося гучних звуків. Навіть від чайника здригалися, а коли чули тривогу, то одразу згадували ті жахливі дні в Харкові.

Я знаю, що всі винні будуть покарані і добро переможе зло. Ми вистоїмо, ми сильні! Усім, хто пройшов через такі випробування війни, раджу берегти себе, піклуватися про ментальне здоров’я, бути уважним до батьків, доглядати за домашніми тваринами. І ще, на мою думку, важливо спілкуватися з різними людьми, бути відкритими та жити життя!

Цінуйте те, що маєте, бо потім може бути пізно.

Дар’я Ліхоліт, студентка 1-го курсу відділення журналістики

Фото з особистого архіву героїв публікації. На першій світлині руйнування в м. Лозова на Харківщині