У цей нелегкий час наша країна потребує справжніх захисників та патріотів. Приємно усвідомлювати, що такі є й на Закарпатті. І один із них – Валерій Петрович МУРГА.
Для довідки: Народився 8 березня 1981 р. у с.Терново Тячівського району. Середню освіту здобув у Тернівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. Вступив до Мукачівського технологічного інституту. Працював у лісництві в с.Нересниця. У березні 2015 р. поїхав у зону проведення АТО, де перебував 6 місяців. Одружений, виховує двох дітей.
Валерію, що спонукало Вас поїхати в зону проведення АТО?
Насамперед, якщо ти чоловік, то повинен захищати свою Батьківщину. Спочатку нас направили до Львова для того, аби навчити всього того, що має знати боєць, а вже потім – на Схід. Це моє власне рішення. Просто одного разу зрозумів: мушу бути там.
Розкажіть про життя на війні…
Наша база розташована в селищі Сартана, що за Маріуполем. Я служив в оперативно-прикордонній комендатурі, де налічувалося 188 бійців різного віку та з різних областей: Закарпатської, Чернівецької, Львівської. Я був водієм патруля протитанкової групи вогневої підтримки, а також разом із хлопцями виконував обов’язки розвідника та снайпера. Доводилося й ставити «зенітки». Ми викопали 8 бліндажів, у яких нерідко ночували.
Спочатку ми боялися кожного пострілу, але потім це все стало звичним. Одного разу ми смажили картоплю й почули вибух – хлопці підхопилися, а я кажу: поки не з’їм свою порцію – не зрушу з місця. Хоч помру ситим (сміється).
Чи був якийсь випадок, що особливо вразив?
Так. Із хлопцями мали приблудного собаку, якого дуже любили. Він мав добру «чуйку» на небезпеку. Одного разу хтось із хлопців кинув палицю, тварина за нею побігла, і коли вже була біля цілі, вибухнула міна. Цей випадок вразив не тільки мене, а й і усіх. Бо, виходить, собака врятував нам життя.
Чи забезпечувала Вас держава?
Так, держава все давала. Ще я безмежно вдячний хлопцям, моїм землякам, які теж підтримували мене і морально, і матеріально.
Як покращували собі настрій?
28 травня відзначали День прикордонника. Крім того, святкували дні народження бійців. Значно поліпшували настрій малюнки діточок зі Львова. Мали свою капличку, там завжди горіли свічки, тож коли було зовсім погано на душі, ми йшли туди помолитися.
Як ставилося до Вас місцеве населення?
По-різному. Були люди, налаштовані позитивно, які завжди допомагали всім необхідним, у разі чого підставляли своє плече. Дехто ставився вороже. Говорили: «Нам цього не треба». На мою думку, такі люди самі себе гублять.
Що запам’яталося в Сартані?
У нас було багато собак із кінологічного центру. Кожного разу на зміну заступали по двоє кудлатих. Також у селищі бачили великий зоопарк із різними тваринами: ламами, лелеками, жирафами тощо. Одного разу я зміг побувати в місцевому музеї: дізнався чимало цікавого, зокрема про давнє життя сартанівців. Більшість населення в Сартані з походження – греки. Це мальовниче селище міського типу. Там маленькі хатини й гарна дорога.
Якісь проблеми зі здоров'ям виникали?
Звичайно, ми всі не звикли до місцевого клімату, води. Іноді доводилося харчуватися різною їжею, через що часто турбував шлунок. Але якихось серйозних травм, слава Богу, не було.
Як Ви думаєте, доки триватиме ця війна?
До Нового року. Можливо, усе затягнеться й на роки, цього ніхто не може знати, але моя думка така: звісно, сили нерівні, зате один українець – як п’ять «москалів» (сміється). Не ми розпочали цю війну, але ми мусимо її завершити. Я вірю в те, що перемога буде за нами.
Ірина Штен, студентка відділення журналістики.
Фото з особистого архіву бійця.
