Іван Олександрович Мандрик – завідувач кафедри нової і новітньої історії та історіографії УжНУ, доктор історичних наук, професор, виходець із с. Вишкова, що на Хустщині. Його колеги жартома кажуть: «Він народився, а рівно через місяць засідала Компартія Закарпатської України й думала, що з цим хлопчиком робити, куди подіти. Так і відкрили університет».
Ось що згадує наш ветеран праці:
– 1 вересня 1963 року… Зразу після школи я пішов здобувати освіту до вишу. Склав 7 вступних іспитів – і мене зарахували. Ну а вже 5 вересня розпочався колгосп на місяць. Група студентів поїхала на збір урожаю у Великий Раковець. Там і познайомилися краще один із одним…
Півроку жив на квартирі, а згодом отримав кімнату в гуртожитку, який тоді був лише один. Той, що на вулиці Митній. У 60-70-ті роки університет розвивався бурхливо. Зростала кількість студентів, викладачів, удосконалювалася матеріальна база. Звісно, спочатку не вистачало корпусів. Але невдовзі почало потроху розвантажуватися: будували нові об’єкти...
Був потяг до знань. Пам’ятаю, наприклад, що тоді під час сесії, аби потрапити в бібліотеку, вистоювали чергу. За півгодини ранком вставати. Уявляєте?! Не те що зараз. Звичайно, усе тече та змінюється. За тих часів мріяли про навчання. З випускників шкіл вступала десята частина. Ми крутилися, як білочки в колесі, проте неймовірно хотіли вчитися. Інформацію брали з книжок. Які тоді комп’ютери?!…
За студентських років аж ніяк не збирався стати викладачем. Зрештою, був єдиним відмінником (до речі, у ті часи були вечори відмінників), тож вступив до аспірантури. Згодом я отримав запрошення і місяць пропрацював учителем у Нижньому Селищі. А 1970-го року почав викладати в університеті...
Альма-матер зростала на моїх очах. Факультет наш досить дружний, компактний. Педагоги тепер не гірше підготовлені, ніж тоді. Кадровий потенціал підрозділу зберегли й нині… Я вважаю, що виш повинен давати універсальні знання, формувати апарат мислення. Люди чомусь думають, що це дрібниці. Розумні діти на кожному курсі як були, так і є. Правда, раніше були більш товариські. У 1929-1932 рр. створювали групи з п’яти студентів: четверо сиділо, один відповідав. Який результат дістав, такий матиме вся бригада. Зрештою, це все радянська ментальність. Ми зустрічали Новий рік із колективом разом. Більшість у гуртожитках проживали, тож ми були добре знайомі…
Викладачам же працювати було надзвичайно важко. Існували дуже високі вимоги щодо виховної роботи. Звичайно, панувала заангажованість, заполітизованість… Не дай Боже сказати щось антирадянське. Без роздумів звільняли. Пам’ятаю, як я потайки вінчався. Мене ж могли залишити безробітнім, якби хто-небудь довідався. Нині більшість студентів ігнорують вибори – і нічого, а ось тоді не прийти не насмілився б ніхто...
– На Вашу думку, студенти змінюються?
– Не змінюються, хоч різні, як завжди. Наприклад, за часів моєї юності в коридорі було чутно, коли йде матч. Футбольний чи хокейний – не важливо. Ми дивилися й уболівали всім гуртожитком. Адже мали тільки один телевізор. А нині юнаки й дівчата забезпечені тим, про що ми й мріяти не могли.
– А який ідеальний студент?
– Такого, звісно, не існує. От якби був, то постав би переді мною обов’язково допитливим: не просто щось завчив би, а справді докопався б до істини. А таких зараз дедалі менше. Правда, сьогодні й саме слово «освіта» дещо знецінилося. Справді, кого ти здивуєш?! В Ужгороді третина населення має освіту. Хоча часто за дипломом не стоять вагомі знання. Тоді люди мали мету, вірили в краще, завзято мріяли та були оптимістами. Вищу освіту здобувало не так багато громадян, тому її цінували.
... Згадую тодішнього ректора Дмитра Чепура, який очолював університет у 1960 – 1970-х роках. Альма-матер тоді особливо розвивалася, зокрема фізика, хімія. А ось тепер активніше – гуманітарні науки. До прикладу, із соціальних факультетів існував лише історичний. А нині таких вистачає. Готуємо і юристів, і психологів, і журналістів, і багатьох інших… Узагалі наша область – великий острів у освітній сфері. Нас оточують 4 сусідні країни. Але ми все ж таки готуємо закарпатців для рідного краю…
Що для мене університет? Важко сказати чи написати. Так само, як, приміром, відповісти на запитання: «Чому ти любиш батьків?» або «Чому ти любиш Україну?» Це почуття. Ти любиш – і все. Кохання на перо не дається.
У будь-якому разі мені приємно згадувати хвилини радості та щастя, хороших учителів, друзів. Зрештою, молодість, еволюційні зміни, життя без потрясінь... Ми не хочемо пам’ятати дати – бажаємо зберегти у серці події, моменти. Хай процвітає виш і надалі. Тоді матимемо нові приємні спогади!
Записала Ярослава Бенца, студентка відділення журналістики
