Анна Мельник  — з Харкова, Анастасія Матлак  — з Тернополя, Аліна Ямкова  — з Полтави, а Олександра Буцина  — з Мукачева. Усім по 19. Вони — студентки економічного факультету, що сьогодні живуть і навчаються в Ужгороді. Три з них — у тісній гуртожитській кімнаті, четверта — за стіною, але майже завжди з ними. У кожної — свій біль, свої втрати й своя надія. І попри все — віра в себе та країну.

Анна Мельник: втратити дім і не зламатися

Анна (на фото — перша зліва) приїхала до Ужгорода сама. У Харкові залишилися її мама з бабусею — вони мешкають у селі поблизу міста. Батько служить у лавах Збройних сил України. Менший брат теж залишився в Харкові.

Анна виїхала через постійну небезпеку в місті — тривоги, вибухи, страх. Але справжній удар прийшов пізніше: у її будинок влучив снаряд.

«Це не просто дім — це частина мого життя. Кожна кімната мала свій спогад, свій запах, свій звук. І раптом — порожнеча. Я вже була тут, в Ужгороді, коли це сталося. Думала, що хоча б він залишиться. Але ні», — розповідає Анна.

Вона вивчає банківську справу, страхування та фондовий ринок, мріє бути людиною, яка зможе допомагати іншим підніматися після втрат, як піднімалася вона сама.

Анастасія Матлак: коли тиша теж може ранити

Настя (на фото — друга зліва) — з Тернополя. Її місто не знало прямих атак, але відчуття війни все одно постійне.

«Було дивне відчуття: ніби живеш не в тій реальності. Поруч війна, а ти йдеш на навчання, п’єш каву. Виникала провина, що не болить так, як в інших. Але болить, просто інакше», — каже вона.

Анастасія переконана, що після перемоги Україна потребуватиме людей, здатних розумно керувати фінансами та ресурсами.

Аліна Ямкова: нова кімната, нове життя

Аліна (на фото — друга справа) — з Полтави. Вона живе разом з Анастасією й Анною. Каже, що ця кімната — наче нова родина, яку дала війна.

«Я приїхала сюди з тривогою. Все було чужим. Але дуже швидко ми з дівчатами стали близькими. Коли в кімнаті троє, ти вже не сам, завжди є з ким поговорити, пожартувати, поплакати», — усміхається вона.

Аліна навчається на економіста. Мріє започаткувати власну справу, яка буде корисною людям і країні.

Дівчина багато подорожує. Каже, що це стало для неї способом трохи вириватися з важкої реальності та тримати зв’язок із тими, хто виїхав за кордон.

«Багато друзів і рідних виїхали — хто в Польщу, хто в Німеччину, хто в Італію. Коли приїжджаєш до них — на кілька днів ніби виринаєш з усього. Але завжди повертаєшся. Бо дім — тут, в Україні», — ділиться Аліна.

Олександра Буцина: по сусідству, але завжди поруч

Олександра (на фото — перша справа) — з Мукачева. Живе в сусідній кімнаті, але проводить більшість часу з Анею, Настею й Аліною.

«У нас якась своя мініспільнота. Я приходжу до них як додому. І коли важко, ми просто мовчимо разом. А коли весело — сміємося до сліз», — розповідає.

Саша також навчається на економічному факультеті. Вона впевнена: Україна не просто відновиться — вона буде сильнішою, і саме молодь має це забезпечити.

Четверо дівчат стали близькими не через сусідство в гуртожитку, а через спільні переживання. Разом їх легше долати.

«Ми всі дуже різні, але нас об’єднує спільне — бажання вистояти й бути потрібними. У когось біль глибший, у когось — менш помітний, але він є. І тут, у нашій кімнаті, ми вчимося з ним жити», — каже Настя.

Анна додає: «Коли втрачаєш будинок, дуже важливо мати хоча б маленький куточок, де тебе розуміють. І я його тут знайшла».

Майбутнє, яке починається зараз

Дівчата не будують грандіозних планів, але в кожної є бажання працювати, розвиватися, бути частиною змін.

Анна хоче повернутись у Харків. Анастасія мріє про фінансово сильну Україну. Аліна — про власний бізнес, який допомагатиме іншим. Саша — про щасливу країну без сирен і втрат.

«Ми ще дуже молоді, але війна змусила подорослішати. І тепер ми знаємо: ми можемо багато. Головне — бути разом», — каже Саша.

Олександра Станко, студентка відділення журналістики