У цьому світі всьому можна навчитися, головне – мати бажання. Не пам’ятаю, де я це почула чи прочитала. Але знаю таку людину, яка все життя має бажання вчитися чомусь новому. Тому все, що він робить, дає свої плоди. Доля давала йому багато можливостей, які він ревно використовував. Але при цьому зоставався доброю, чуйною, щирою людиною. Я зараз пишу про людину, яка все своє життя віддає улюбленій справі. Це журналіст, редактор, доцент і просто цікавий співрозмовник Володимир Тарасюк. То що: поговоримо?
Володимире Юрійовичу, наскільки я володію інформацією, під час відпустки Вам ніяк не відпочивалося. Чому?
– На жаль, у країні війна, і я розумію, що не знаходячись на фронті, я максимально повинен тут робити все, що від мене залежить. У чому це полягає? Перше: це працювати, виконувати свої різноманітні обов’язки, перераховувати кошти на потреби ЗСУ. Друге: у нас є багато дітей-переселенців які переїжджають від війни. Зрештою, є й наші закарпатські діти, яким просто потрібно десь подітися. Тому своєю місією, як спортивний журналіст, бачу популяризацію спорту, щоб вони не просто тинялися вулицями, а могли відвідувати різні секції, змагання, турніри… І в такий спосіб змістовно проводили час.
Як починається день Тарасюка?
– Чесно кажучи, завжди несподівано… Це, знаєте, для мене як своєрідна гра в рулетку. Я не завжди знаю, що буде завтра. Так, завжди чітко планую день, але іноді в це планування втручаються несподівані чинники. Хтось зателефонує, щось потрібно, якийсь надійде лист, і ти вже коригуєш найближче майбутнє. Головне – добре виспатися й енергійно почати день; у такому разі встигнеш зробити багато корисних справ. Але що визначено обов’язково – пари, участь у конференціях, зустріч із героями інтерв’ю, – то обов’язково.
У Вас насичений день. А взагалі, з того часу, як пішли зі щотижневика «Срібна Земля» в «Погляд», бували моменти коли шкодували про це? От все ж таки, щотижневик – це видання, яке охоплює всю область, там є де розмахнутися. А студентська газета значно менша й охоплює теми, пов’язані тільки з вишем.
– «Погляд» став для мене новим викликом. Мені було цікаво розпочати працювати зі студентською молоддю. У редакції часопису почуваюся комфортно. До того ж, у зв’язку з постійною зайнятістю, було б важче робити газету частіше, ніж раз у місяць. Крім того, керівництво вишу, факультету, кафедри дає мені достатньо творчої свободи, щоб міг себе розкривати, реалізовуватись як редактор і журналіст. А ще має місце, так би мовити, спортивний інтерес. Ти розумієш, що маєш щоразу віднаходити таке, яке не буде таким, як в інших медіа. З іншого боку, університет – хоч і обмежена територія, але все ж велика. І на ній завжди є що просвітити журналістським лазером. У результаті з’являються нові ідеї до тем, шляхи їх реалізації. Завжди шукаєш щось таке, щоб не повторювалося. А коли знаходиш родзинку, зустрічаєшся з такими людьми, які водночас надихають, заряджають позитивом, то отримуєш подвійне задоволення. Ти дивишся на цих людей і бачиш, що вони абсолютно підтримують свій енергетичний баланс, береш від них приклад і намагаєшся йти цим же шляхом.
Пане Володимире, Ви жертовна людина?
– Це, мабуть, краще сказати тим, хто мене добре знає. Але, думаю, у житті мені доводилося багатьма речами жертвувати чи йти на компроміси, щоб чогось досягти або щось реалізувати.
Ви щаслива людина? Якщо так, то в чому воно, Ваше щастя?
– Я б не сказав, що моє життя просте, але я вважаю себе щасливою людиною. Насамперед за це вдячний Богові, батькам, учителям, родині, друзям, колегам, природі. У чому моє щастя? Відповім такою притчею. Якось групу американських школярів учителька попросила перерахувати сім чудес світу. Хтось називав Панамський канал, хтось Велику китайську стіну, а хтось піраміди Єгипту… І тільки одна учениця вагалася зі списком. Учителька сказала, щоб вона назвала перелік, а сама з учнями допоможе визначитися Зрештою, дівчинка таки написала: «бачити», «чути» «відчувати на дотик», «переживати», «думати», «сміятися» та «любити». Це, мабуть і про моє щастя. Я щасливий у буденному, простому. Тому що можу теж бачити, чути, ходити, творити, спілкуватися, отримувати позитивні емоції тощо. Тобто маю на увазі той перелік звичних відчуттів, які роблять мене щасливим.
Ви викладаєте журналістику. За останні, скажімо, 10 років вона значно змінилася?
– За ці 10 років журналістика пережила великі зміни. Десь, можливо, і не зовсім такі, які мали б бути, але головний вердикт цього всього: журналістика змінюється так само, як і життя. Тому я переконаний, вона й надалі житиме. Тому що реагує на зміни в житті, намагається адаптуватися до його потреб, вимог.
Вольтер свого часу сказав, що робота позбавляє нас від трьох великих зол: нудьги, гріха й потреби. Ви з цими словами згідні?
– Принаймні значною мірою з цим погоджуюся. Якби ми не мали роботи, то в чому була б тоді наша цінність? Ми б проводили надаремно час. Я нещодавно спілкувався з одним волейбольним тренером. Він сказав цікаву фразу: ми не просто повинні працювати, а повинні працювати трішки більше, ніж можемо, ось тоді буде користь не тільки для себе, а й для суспільства, для країни. А ще мені сподобалася проповідь одного священника, який сказав, що маємо працювати на розвиток. Ось візьмемо спортсмена – футболіста, до прикладу... Той, який просто тренується, досягає певного рівня, але футболіст, який лишається після тренування та додатково займається –удосконалюється значно більше, робить собі великий зачин для майбутньої приголомшливої кар’єри. Приблизно так і робота. З одного боку, ми працюємо й досягаємо певного результату, але якщо трішки більше попрацюємо, то більшого досягнемо. Звісно, це «трішки» не означає перевиснажуватися на роботі, бо тоді вона не буде задоволенням. Але трішки більше норми працювати – то це той тонус, який робитиме наше життя кориснішим. І для людей, для країни, і для нас особисто.
Буває таке, що хочете все кинути?
– Я б не сказав, що все кинути. Буває просто, що ти хочеш на якийсь час забути про роботу, про все. Але тільки на якийсь час. Щоб перезавантажитися. Це тоді, коли в тебе творче вигорання, коли ти дуже втомлюєшся. Але згодом відбувається так, як у відомої борчині вільного стилю Ірини Мерлені. Вона якось в інтерв’ю мені розповідала, що кілька разів кидала сумку, говорила, що все, завтра на тренування не піде. Але приходив новий ранок, вона знову брала сумку та йшла тренуватися. І в підсумку стала олімпійською чемпіонкою. Так приблизно і в мене. Трапляється: настає час, коли хочу трохи забутися, перемкнутися, а далі відходжу і – знову до роботи!
Напевно ми, студенти, приносимо матеріали, якими Ви, м’яко кажучи, невдоволені. Ваша реакція?
– Я не те щоб невдоволений… Можливо, так запалююся, що окремі студенти думають, що я невдоволений. Насправді тут ідеться про те, що я розумію: студент – початківець на журналістському шляху. І він далеко не все може і далеко не все знає. Просто потрібно в якихось моментах допомогти: повірити в себе, удосконалитися, покращитися.
Інше питання, що окремі здобувачі фаху є «неохайними». Це, до прикладу, як їсти немитими руками чи щось подібне. Тобто, коли студент реально може зробити текст ліпшим, але не робить цього чи через свою лінь, чи неуважність. Таким молодим журналістам намагаюся прищепити розуміння: від тебе залежить – маєш робити. Зокрема, кілька разів вичитати свої роботи. Вам здається, що написали добре, але, навіть коли досвідчений журналіст пише, то йому доводиться багато доопрацьовувати: виполювати тавтологію, розставляти коми, позбуватися штампів... Є й технічний бік справи. Скажімо, я читаю шпальту «Погляду» в електронному форматі й видрукувану на папері… Якщо взяти ефективність паперового варіанту часопису за 100 відсотків, то електронний сягне тільки до 70. Чому? Тому що психологія сприйняття інша. На папері текст чомусь видно краще. Тому студентам кажу: «Не лінуйтеся вичитувати, перевіряйте посади, звіряйте назви, уточнюйте… Не перекладайте це на когось, щоб не стати в ряди вас «неохайних» журналістів, із якими медіа вкрай неохоче співпрацюють. Навпаки, ставайте добросовісним працівником, і вас помітять».
Поглядівський колектив періодично змінюється: одні студенти приходять, інші після закінчення курсу навчання залишають редакцію. Є критерії набору чи відбору «новеньких»?
– Звичайно, як будь-який керівник, я хочу мати таких підлеглих, які б розуміли філософію газети, мою філософію як редактора і були максимально підготовленими. Звісно, я усвідомлюю, що притому студенти не все вміють, не все знають. Відповідно, спочатку мені з ними складно. Тому що потрібно багато чого навчити, починаючи від програмного забезпечення і закінчуючи елементарним написанням, оформленням тексту, уведенням у якусь сферу проблематики або жанрології. Але тут основним критерієм є бажання студента вдосконалюватися. Для мене відіграє роль, наскільки здобувач фаху бажає якісно змінюватися, сприймати газету своєю, а не просто місцем роботи або навчання. Допомагає віднаходити таких спілкування, співпраця під час навчальних пар, педагогічні досвід та інтуїція, зрештою, консультації з колегами… І якщо студент приходить у «Погляд», рухається в правильному напрямку, то я бачу швидкий результат його творчого зростання. Притому здобувач фаху потім може працювати не тільки журналістом, а й верстальником, коректором, редактором, фотографом тощо. Загалом найбільше радію тому, що молодші колеги проходять у редакції хорошу медійну школу. Чимало з них ставали призерами всеукраїнських студентських олімпіад із журналістики, перемагали в творчих конкурсах. Тобто мене тішить: щонайменше на кілька хороших журналістів в одному студентському поколінні буде більше тільки тому, що вони пройшли через газету «Погляд».
Хтось сказав, що коли здійсниться заповітна мрія кожної дитини, наш світ заповнять пожежники й поліціянти. А ваша дитяча мрія зійшлася з професією?
– Спочатку я хотів піти стопами батька й брата, які в мене були механіками: батько техніком-механіком, а брат інженером-механіком. Але це було в молодших класах. А в старших занурився в журналістику. Допоміг випадок, у результаті якого я опинився в редакції районної газети. Там мене й «засватали» у медійники. Я ж за натурою тоді був творчою людиною, десь навіть романтичною, як це зазвичай буває в початківців. До того ж, у мене були хороші вчителі журналістики в районній газеті, добре працювали зі мною. Я публікувався, мав чітке уявлення про майбутній фах. Їхнє спрямування вселило в мені впевненість, щоб я пішов цим шляхом. Тим паче, що друг мого батька працював заступником головного редактора газети. Татові подобався «журналістський хліб», він підтримав у виборі професії, як і потім мама та брат. Я повірив, що зможу реалізувати себе як журналіст. Здається, так і сталось.
Ви маєте багату уяву?
– Мені складно судити, чи маю багату уяву. Тому що її, умовно кажучи, не виміряєш. Але як людина, яка багато намагається читати, сприймати, моніторити, писати, то тут без уяви просто не обійтися. Творча уява – це те, що живить твір, вирізняє його з-поміж інших текстів, без неї журналістика просто не можлива.
Я знаю що Ви – дуже різностороння людина, цікавитеся, здається, всім, чим тільки можна цікавитися: багатьма видами спорту, берете участь у різних тренінгах, семінарах викладаєте… Навіть не питаю, де на все це береться час, адже доба має всього 24 години, а у вас, здається, усі 30…
– Я людина, яка народилася на Миколая. І маю таку рису, що не можу відмовити будь-кому, коли просять допомоги, підтримки, поради. Тобто навіть коли я у відпустці й мені зателефонують: потрібно – то потрібно. Якось записав собі план на день. Виявилося, що в ньому 32 позиції. Тобто якщо відкинути ще й час на сон, то потрібно неабияк постаратися, щоб усе задумане встигнути зробити. Іноді доводиться спати кілька годин на добу. Це не добре, але коли того вимагають обставини, то вимушений. Зате встигаю багато зробити і це мені додає натхнення. Тому що головне в роботі… Правильно – результат! Коли ти бачиш результат, він надихає тебе вмикатися й знову йти працювати. Утім, щоб не згоріти повністю на роботі, іноді влаштовую собі «відпустку» посеред робочого дня. Якщо в мене є кілька годин порівняно вільного часу, можу відключитися, змінити обстановку, – я це роблю. Тому що в мене інтенсивна праця, я зайнятий на кількох роботах, у громадській діяльності. Відповідно в моїй професії дуже швидко настає творче вигорання. Щоб його не допустити, намагаюся поповнювати свій емоційний настрій. Бо якщо цього не робити, то високого рівня ефективності роботи не буде. Також щоб робота не була такою обтяжливою, намагаюся її поєднати з відпочинком. Наприклад, якщо йду працювати на футбольний матч, для того, щоб його описати, воднораз дивлюсь його й відпочиваю. Я споглядаю за улюбленою грою, цікавими комбінаціями, тренерськими тактичними задумами. Це приносить насолоду! І відпочинок…
Ваша професія змушує до комунікації, зустрічей, якихось дій… А вдома хто ваш товариш: спокій чи активність?
– Переважно – спокій. Має бути якийсь баланс. Я не можу, як та бджілка, 24 години на добу трудитися. З іншого боку, звичайно, є ситуації коли вдома у мене виникають якісь побутові проблеми, які потрібно вирішувати. Тому й без цього не обходиться, але вдома почуваюся комфортно, коли можу в спокої творити. Тобто на роботі одна атмосфера, вдома – інша. Я отримую задоволення, коли маю час відпочивати вдома, провести час із рідними, хоча це рідко буває, тому що всі зайняті. Але коли можу з найріднішими мені людьми випити каву, зібратися за одним столом чи просто посидіти на балконі, який дружина дбайливо прикрасила квітами, для мене це теж велике задоволення. Особливо, коли в тебе до обіду лекції у студентів денної форми навчання, після обіду – у заочників, а ввечері ще й потрібно підготуватися до нових пар, зробити телевізійний сюжет чи вичитати той же «Погляд»… Часу буває дуже мало, тому ціную ті хвилини, коли можу побути і з сім’єю чи просто відпочити на самоті, почитавши якусь художню або пізнавальну книжку.
Що ви читаєте, окрім, професійної літератури, звісно?
– Різну літературу. Під настрій або в міру якихось потреб. До прикладу, з останнього що я прочитав або читаю зараз – це книжки, які мені подарували дружина й донька на день народження. Зокрема: Ґільєма Балаґе «Роналду» – про зіркового португальського футболіста Кріштіану Роналду (як потрібно йти до своєї мети) та Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф» (я гадав, що знаю багато про цю постать, але книжка перевернула мою свідомість). А ще – «Триста поезій» Ліни Костенко (неймовірна енергетика віршів уславленої Ліни!), Стефана Заґмайстера і Джессіки Волш «Краса» (про те, що таке краса, що прийнято нею вважати, що нею може бути насправді в природі, архітектурі, дизайні…), Йоганнеса Іттена «Мистецтво кольору» (про гармонію кольорів, їх змішування, сприйняття…), романи «Вишнева гілка» Арво Валтона (про призначення митця), «Заручники душі» Жанни Бенамер (про військового репортера-фотографа)...
Усі Ваші досягнення не буду перелічувати, бо це знають всі, хто знає Вас. Чого ще не вистачає у Вашому списку досягнень?
– Що не вистачає в моєму списку досягнень? (Задумався – прим. авт.) Думаю, якби я в житті менше помилявся, робив менше кроків, які мене оманливо заводять у непрості ситуації, то був би щасливішим. Але в цілому вдячний, як я вже казав, Богові, батькам, учителям, сім’ї, друзям, колегам, які мене оточували та оточують. Тому що завдяки ним я став тим, ким є сьогодні. Студентам теж удячний за те, що змушують розвиватися, вчитися. Зрештою, помилки – цінний життєвий досвід.
В одному з інтерв’ю Ви сказали: «Якщо перед тобою зачинилися двері – не бійся залізти у вікно. Бійся упустити шанс і не скористатися моментом». А самі коли-небудь упускали свій шанс?
– Було таке, звичайно, що я міг чогось досягти, але якийсь збіг обставин мені не дозволяв цього. Ось до прикладу: був епізод, коли я міг працювати дипломатом, але так сталося, що на моє місце взяли іншого журналіста, батьки якого мали зв’язки Але я не шкодую, бо тоді не став би журналістом, не розкрив би себе в тій сфері, яка сьогодні мені дуже подобається. Видно, так мало бути. І якщо в житті щось сталося (чи не сталося), то насамперед удячний Богові за це! Розумію: якщо, до прикладу, у мене мала бути цікава закордонна поїздка, але з якихось причин вона не сталася, то не роблю з цього трагедії. Навпаки, дивлюся на ситуацію з іншого боку. Можливо, мене Бог від чогось береже. Отож не засмучуюся, що втратив якісь можливості, а радію! Я радію тому, де я побував, а не сумую за тим, де не бував. І загалом: радію тому, що маю, а не засмучуюсь від того, що не маю чогось.
Про що шкодуєте?
– Я можу шкодувати тільки про зроблені помилки й про те, що не бажаючи зла комусь, якихось поганих речей, ставив, можливо, когось у дискомфортну ситуацію, засмучував із якихось причин. Бо один із головних моїх життєвих принципів – це не нашкодити комусь. І я принаймні намагаюсь не шкодити… Мене мама навчила: іноді в житті потрібно бути дурнішим чи хитрішим. Потрібно пам’ятати приказку: перевага дурня перед розумним у тому, що розумний нічого не може з дурнем зробити. Розумний дурного ні в чому не переконає. У житті я намагаюся менше ламати дров, а більше чогось досягти. Не стосовно нагород, посад, визнань якихось. А досягти з погляду користі Богові, Україні, суспільству, сім’ї. Але бувають такі ситуації, якийсь збіг обставин… Ну, наприклад людина думає що це я зробив, хоча насправді це не я, але мені шкода: бо людина все ж про мене погане подумала. Чи, можливо, покладала на мене великі надії, а я був зайнятий та не зміг щось зробити. Однак буває так, що ти маєш одночасно три справи й потрібно обирати пріоритетну. Або не можу одночасно бути в двох місцях. Я маю робити вибір – таке життя.
Пане Володимире, у Вас чимало нагород, у галузі журналістики, зокрема спортивної. А Ви особисто ганяєте в м’яча, до прикладу?
– Моє захоплення спортивною журналістикою значною мірою йде з того, що я свого часу займався десятками видів спорту. У деяких навіть мав невеликі, але все ж успіхи. До прикладу: грав у районному чемпіонаті з футболу, володів кубком району з волейболу. Маю спортивний розряд із шахів, став чемпіоном області серед журналістів із більярду. Визнавався одним із кращих гравців у мініфутбольному журналістському турнірі… Цей перелік міг би продовжити. Але суть не в ньому. Я займався й продовжую займатися. Ось тільки через травму ноги довелося залишити заняття футболом і волейболом. Але я продовжую рухову активність. Ходжу по гриби, рибалю, граю в шахи і снукер, намагаюся містом пересуватися більше пішки...
І насамкінець: розкажіть, будь ласка, «трешову» неординарну історію з Вашого життя.
– Ну, таких історій було багато. Переважно вони пов’язані з професійними спогадами… Один із них, це коли я з колегами-кафедралами був на стажуванні в Англії. Вирішили після занять відвідати Букінгемський палац. Але ми всі були на різних локаціях… Вийшло так, що мені потрібно було добиратися з іншого кінця Лондона до своїх. Уявіть: абсолютно не відомий мегаполіс, мінімальні знання англійської, специфічно функціонувало метро – мало розвилки, можна було взагалі поїхати не в той бік. А зустрітися мали в конкретну годину… Часу, щоб дістатися, лишалося не так багато. Пригадую: вийшов із підземки і запитую працівницю, як пройти в напрямку до Букінгемського палацу: ліворуч, праворуч чи прямо. Вона відповіла: «Прямо». За іронією долі я забув саме це слово. Не розумію, що вона відповіла. На щастя, жінка прочитала мою розгубленість і вказала шлях рукою: мовляв, ідіть прямо. Надалі, щоб не губитися, я долав пішки ще кілька кварталів із допомогою карти міста й вивісок магазинів. Так добрався до своїх. І ми ще навіть устигли побачити королеву Великобританії, яка заїжджала до палацу...
Юліанна Шестак, студентка спец. «Журналістика» (заоч. ф. н.)
