Ще кілька років тому Валері Зенинець-Кушнір жила майже безтурботним життям мандрівниці й письменниці. Відвідала понад 10 країн, пожила на двох континентах, видавала збірки для дітей, розвивалася в журналістиці та мріяла підкорити світ. Сьогодні вона – координаторка в родинному центрі «Heřmánek» (м. Оломоуц, Чехія) та допомагає українцям психологічно адаптуватися. І зараз її найзаповітніша мрія, як і сотень тисяч інших українців, – повернутися додому.
– Як ти опинилася за кордоном? Що стало останнім поштовхом поїхати з доволі спокійного Закарпаття?
– У мене нема історії. Ми з дітками просто переїхали до чоловіка. Зараз я бачу тут багато мам із дітьми. І це складно. Я їх дуже розумію. Ми жили порізно до війни… І як би це страшно не звучало: когось горе розділило, декого об’єднало.
– Чим зараз займаєшся?
– У будні дні я звичайна мама. Беру діток, пакую їх (одну в садок, іншу – у візочок) і їду на курси чеської чи розвивальні заняття. Вони безкоштовні. Це одна з тих можливостей і добрих справ, які роблять для нас наші сусіди. І це чудово. Бо нікого не цікавить, що ти з України і не вмієш зв’язати двох слів, коли треба заплатити за комунальні послуги чи купити додому фарш.
– Чи вдається реалізуватися в чужій країні?
– Щосереди я координаторка у родинному центрі «Heřmánek». Тут також є курси чеської та найголовніше – приміщення, де ми завжди вигадуємо якусь цікаву програму, майстер-класи для діток. Загалом, це святкування наших свят, смачні приготування українських страв, неформальне й таке важливе спілкування з українськими мамочками та знайомство з чеськими. На вікенді я веду заняття з акторської майстерності на прохання родинного центру «OLiVY». Це місце також дуже потужне. Протягом тижня проводять різноманітні гуртки для діток, аби занурити їх в атмосферу спокою і радості, розвивати й відволікати від хвилювань. Те, що ми відносно у безпеці, не означає, що ми забули про війну – душею і думками (особливо діти) постійно в стресі і новинах. Щодо мене, то моя місія – це театральний гурток, де маленькі та великі українці вчаться проявляти емоції, не соромитися бути собою та приміряти різні ролі. Левова частка дітей із дитинства російськомовні. Але кредо нашого гуртка – «ні!» гаджетам, «ні!» російській. У діток це виходить дуже непогано.
– Які труднощі виникли і продовжують виникати на шляху до самореалізації?
– Найперше – мова. До декрету я жила журналістикою. Вигадувала різні проєкти, аби, коли в мене буде достатній бюджет, втілити ці амбіції й мрії в реальність. Тут, у місті Оломоуц, є радіо, є телебачення. Але ці дороги для мене поки що закриті. Тим не менше, є часописи, куди я постійно стукаю з пропозицією вести колонку про українців. Поки чекаю і тримаю пальці, аби все вдалося. До слова, я досі шукаю можливості, де та як перекласти свою дитячу книгу.
– Як вдається зберегти журналістські навички та чи вдається продовжувати писати?
– Коли я прийшла в журналістику, мій голос нагадував ультразвук і мало хто вірив, що з мене вийдуть люди. Тому про всяк випадок у мене був план Б – мовчати і писати книги. Люди з мене таки вийшли, але ідею стати письменницею я не полишила. У 2016 я випустила авторську збірку поезій «Назад до Неба», перед війною написала дитячу казку «Країна Снів», а ще в мене є автобіографічні замітки до книги «Єремія, або Як це бути мною». З останнім я не можу ніяк завершити, бо відлік життя в книзі – до 30 років, а в мене купа змін і сюжет розгортається.
– Звідки черпаєш сили і натхнення? Що тебе мотивує?
– По-перше, це мої батьки. Тато – вчитель і його щоденна місія – не просто навчати, а заспокоювати дітей, коли повітряні тривоги чи сумні новини. Його дисципліни – це історія України, правознавство та Захист Вітчизни. Чи не найбільш важливі зараз, у такий складний та історичний час. Я б хотіла знову повернутися до школи, щоб послухати його цікаві уроки. Мама – лікар. Від початку повномасштабного вторгнення вона мчала на роботу, знаючи, що під кабінетом будуть десятки переселенців. Лікувала безкоштовно і завжди допомагала добрим словом.
По-друге, моя сім’я, мої діти. Це трошки парадокс, бо вони за день висмоктують усі мої сили, але ввечері я наповнена щастям, як Тиса водою, коли сильні зливи. Раніше я б сказала, що надихаюся Опрою Уінфрі, Ларрі Кінгом та спікерами TEDу. Зараз моє джерельце – потужні титани ЗСУ, які захищають моїх рідних, батьків, мою країну від навали російського ворога. Не всі з них військові за покликанням, дехто пише вірші в окопах, читає, малює чи молиться. Я хоч і не працюю, але прагну теж бути корисною, донатити, наближати нашу перемогу та популяризувати Україну в Європі. У планах у мене – виставка картин, кошти з якої підуть на потреби ЗСУ. Картини писатиму про те, що теж інспірує. Це будуть Карпати і моє рідне Закарпаття.
– Чи виникали ситуації за час перебування за кордоном, коли опускались руки? Як впоралась із цим?
– Звісно. Тут всі плачуть. Ми можемо їхати в трамваї з українцями і просто обійнятися з чужими людьми, коли хтось із нас перший скаже: «Слава Україні!». Бувають ситуації, що різко хочеш додому, новини засмоктують, мов вакуум, і навіть не хочеш готувати сніданок. Але береш себе до купи, складаєш, ніби пазл від 3 років і робиш те, що маєш. Бо ти мама, дружина, дочка, і сльози точно не допоможуть. У моєму маленькому містечку в Україні я була просто мамою своїм дітям. Тут я маю можливість бути корисною ще комусь. Тому ми досі тут.
– Чого найбільше не вистачає?
– «Пой лем ти сюди». Сумую за нашим закарпатським діалектом. Ми знайшли тут православну церкву, де служба 70/30 українською та чеською. І це так важливо, коли ти можеш прийти в храм, помолитися і відпустити весь біль. Кіфлики, пончики час від часу передає мені мама через водія маршруту «Тячів – Прага», а ми, в свою чергу, – якісь чеські шоколадки й смаколики. Сумую за рідними, за друзями. Деякі з останніх вже встигли вийти заміж, купити власне авто чи закохатися, не дивлячись, який складний час в Україні. Ще більше люблю їх і дуже чекаю зустрічі.
– Що дає сили не зупинятись і продовжувати розвиватись, жити далі?
– Віра в Бога, рідні та люди, які так чи інакше пов’язані зараз зі мною. Є в мене тут одна дівчинка з Харкова, вона відвідує театральний гурток і якось запитала: «Валері, а коли війна закінчиться, ви ж будете проводити в Ужгороді акторську майстерність?». Це дуже мотивує. І дуже тішить.
– Чи допомагають тобі твої журналістські навички та знання, здобуті в університеті, у спілкуванні з іноземцями та роботі за кордоном?
– Звісно. Уже на першому курсі завдяки моїм викладачам я стала впевненіша в собі, стресостійкіша і розвинула комунікативні навички. Мови я завжди любила. А університет поставив базу: перший корж, після якого ти кожен наступний шар крему можеш з легкістю скласти сама. УжНУ – це мій закарпатський Гарвард і, певно, найкраще, що могло статися зі мною в студентському житті (ну, включно з розвагами в гуртожитку #4).
На заняттях акторської майстерності ми з дітками робимо сценки відтворюємо уривки з відомих кінострічок, а монтаж, дикція, постановка голосу, режисерські навички чи основи медіакомунікації – це наш фундамент.
– Які країни ти відвідала до того, як переїхала в Чехію? В яких довелося працювати?
– Колись, під час навчання в університеті, я полетіла до Штатів на літо в Алабаму. Згодом, після закінчення, перебралася на рік у Франкфурт-на-Майні в Німеччину, потім ще була Варшава, що у серці Польщі. Майже всюди я поєднувала міжнародні програми з вивченням мови і певним підробітком. У Польщу поїхала заробити на весільні туфлі. Разом з тим, звісно, подорожувала. Це були Австрія, Португалія, Франція, Італія, Словаччина. Це приносило радість і купу протонів. Зараз усе в усіх відносно. Чоловік працює, я теж намагаюся себе шукати, аби не просто пересидіти війну. Мені хочеться бути корисною країні, незважаючи на декретну відпустку.
– Яке твоє найбільше бажання чи найзаповітніша мрія?
– Зараз це одне бажання на всю країну. Окрім того, мрію, аби про Україну говорила вся планета як про державу-переможця у війні і екстраталановите ядро Європи. Коли я познайомилася з Андрієм Курковим та Артемом Чапаєм на письменицькому конкурсі «Гірські горизонти», то поставила собі ще одну ціль: аби мої книги подорожували світом, і я – разом з ними. Артем зараз в ЗСУ – і я молюсь за нього. Андрій Курков популяризує Україну за кордоном. Кожен на своєму місці. І з кожного намагаюся брати приклад та мріяти далі.
Мирослава Жабей, студентка-магістрантка
