Зовсім нещодавно я та декілька моїх однокурсниць відвідали дитячий будинок у місті Сваляві. Ідея зібрати речі, іграшки, солодощі для дітей та поїхати до сиротинця спала мені на думку несподівано. Просто подумала про те, що було б непогано поспілкуватися з дітками, подарувати їм хоча б краплинку любові та ніжності. І, здається, я не помилилася.
Два тижні поспіль ми з однокурсницями обдзвонювали всіх своїх знайомих з проханням допомогти, хто чим може. І люди таки зголосилися! Зібравши достатню кількість подарунків для діточок, ми вирушили в дорогу.
Приїхали. Вивантажили всі речі, познайомилися з головним лікарем Обласного будинку дитини Володимиром Бейрешом. Він привітно зустрів нас, подякував за те, що намагаємось допомогти дітям, коротко розповів про сиротинець, в якому працює, та про своїх вихованців. Володимир Михайлович також дозволив нам побачитися й трохи побавитися з місцевою малечею.
Коли ми підходили до кімнати, в якій перебували діти, на очі вже набігали сльози, а серце, здавалось, починало битись удвічі швидше. Хлопчики та дівчатка дуже зраділи, побачивши нас. Скажу відверто: так щиро мене ще ніхто не обіймав! Дітки радо розповідали нам віршики, обіймали, гралися з нами. Найбільше мені запам’ятався хлопчик Марк, який чомусь плакав, коли ми зайшли до групи, але потім заспокоївся і разом зі своїми друзями та вихователями привітно зустрів гостей. Прощаючись з дітлахами, ми пообіцяли, що обов’язково ще завітаємо до них.
Мені справді хочеться щиро подякувати тим людям, які дбають про таких покинутих батьками діток, навчають їх, дарують тепло та ласку.
Попрощавшись з Володимиром Михайловичем та іншими працівниками дитбудинку, ми вирушили додому. Ще три дні після цієї поїздки я не могла оговтатись. Все думала про цих діток та їхніх батьків. Шкода таких матерів. Адже таким чином полегшуючи собі життя, вони не розуміють, наскільки ускладнюють його. Не одну ніч вони ридатимуть за свої немовлям. І не раз душа покинутої дитини приходитиме до них уві сні, гірко питаючи: «Чому?»…
P.S. Саме в цю мить до мене в кімнату зайшла мама і покликала мене обідати. Адже вона знає, що, прийшовши додому з університету, я відразу сіла за комп’ютер, щоб завершити цей матеріал, і навіть не встигла поїсти. Вона турбується про мене, дбає про те, щоб я була сита й тепло одягнена, бо на вулиці вже холоднішає… І не важливо, скільки мені років. Не важливо, що іноді я сварюсь на неї за надмірні прояви уваги… Вона і далі переживає за мене, адже щиро бажає мені щастя. У цей момент я подумала: «Як добре, що у мене є мама!»