Етнографія є цікавою темою журналістських публікацій, адже для кожного громадянина важливо знати про походження, культуру, соціальні відносини свого народу.
Щоб докладніше дізнатися про цю науку, я вирішила поспілкуватися зі знавцем своєї справи – Василем Коцаном. Він кандидат історичних наук, завідувач відділу експозиційної та науково-дослідницької роботи Закарпатського музею народної архітектури та побуту, доцент кафедри історії України УжНУ.
– Василю Васильовичу, розкажіть про етнографію в цілому…
– Насамперед слід дати визначення поняттю. Етнографія – це суспільствознавча, одна зі спеціальних історичних наук, яка вивчає проблеми етно- і націогенезу, етнічної історії, міжнаціональних відносин, етнонаціональних процесів, традиційно-побутової культури, народних знань, побуту, народного мистецтва.Відповідні фахівці досліджують традиційні форми виробничої діяльності народу, домашні ремесла і промисли, знаряддя праці, господарські та житлові споруди, поселення, їжу, одяг і прикраси, сімейний і громадський побут, різні форми духовної культури, народного мистецтва, усну поетичну творчість тощо. Слід зазначити, що предметом етнографічного вивчення є не лише архаїка («жива давнина»), а й сучасна культурно-побутова сфера життя народів, поєднання в ній традиційного і нового, тих особливостей і рис, якими визначається етнічна індивідуальність і самобутність народів.
– Розкажіть про своє перше дослідження...
– Мої етнографічні наукові зацікавлення розпочалися після закінчення історичного факультету УжНУ. Як не парадоксально, під час навчання я спеціалізувався з нової історії Росії, зокрема місцевого самоуправління в тогочасній Російській імперії. Отримавши диплом історика, влаштувався на роботу в Закарпатський музей народної архітектури та побуту. Пригадую, як кілька разів пройшовшись скансеном (музеєм просто неба) й потрапивши вйого фондосховища, я описав свій перший експонат і предметно зацікавився етнографією, особливо традиційним народним побутом краян. У 2006 році став здобувачем кафедри історії стародавнього світу та середніх віків УжНУ. З того часу під керівництвом професора Михайла Петровича Тиводарай розпочалися мої наукові пошуки. Темою власних досліджень обрав традиційне народне вбрання Закарпаття.
Поряд із безцінними, професійними порадами наставника, великою школою для мене стала практична роботав музеї. Тут я безпосередньо зміг переглянути, систематизувати , а відтак докладно вивчити артефакти – предмети старовини. Завдяки музею вперше потрапив у наукові відрядження та експедиції. Маючи вже певний досвід, надавав допомогу у формуванні експозиції, каталогізації та науковому обґрунтуванні етнографічної колекції всмт. Буштино Тячівського району. Саме тут записав перше інтерв’ю зі старожилами села, а зібраний матеріал використав для дебютної публікації«Традиційний народний одяг українців пониззя р. Тереблікінця ХІХ – першої половини ХХ ст.», опублікованої в Науковому віснику УжНУ. Я розробив проблематику традиційного народного вбрання Закарпаття ХІХ – першої половини ХХ ст. Із цієї теми опублікувавчимало наукових та науково-популярних статей, монографію про народний одяг гуцулів Рахівщини, художньо-літературне видання про вбрання лемків Закарпаття. Крім того, багато досліджень присвятив особливостям традиційного житла, конструктивним особливостям водяних млинів, вишивки, родинної обрядовості.
У планах – розгляд питань, пов’язаних з особливостями народних занять, ремеселі промислів, громадського побуту, календарної та родинної обрядовості Закарпаття. Поряд із літературними та архівними джерелами з вищеназваних питань, важливе місце при їх дослідженні належить музейним збіркам та приватним колекціям. Досить часто саме тут можна знайти унікальніпам’ятки старовини.
– Які звичаї, обряди збереглися на Закарпатті?
– Відповідаючи на це запитання, хотілось би наголосити, що сьогодні на Закарпатті, як і в інших регіонах України, спостерігається процес пошуку національної ідеї, складовою якої є повернення до культурних витоків предків. Безперечно, що в радянський період робилися спроби дискредитації народних звичаїв, позбавлення їх основного змісту. У результаті ми чимало втратили, і цьому сприяє зміна способу життя місцевого населення. Нині вже не такі популярні масові обряди гадання, вечорниці, народні молодіжні ігри тощо.
Однак, попри все, на Закарпатті збереглася значна кількість традицій, зокрема відзначення Різдва. Під час цього свята на сільських вулицях можемо зустріти як маленьких колядників зі «звіздами», так і дорослі колядницькі гурти («бетлегеми»). У деяких селах печуть обрядовий хліб («керечун», «кречун»), заносять до хати вівсяний сніп, готують 12 пісних страв. Менш популярні великодні звичаї. Нині люди рідко дотримуються Великого посту, здебільшого купують готові паски в магазинах, не розфарбовують писанки. Одна зі збережених традицій у багатьох селах – якнайшвидше бігти з освяченим кошиком додому, щоб мати достаток упродовж року.
Також важливу роль у збереженні традицій наших предків виконують музеї. Моя пошуково-збиральницька робота в Закарпатському музеї народної архітектури та побуту спрямована на поповнення фондових збірок саме місцевого скансену. Сьогодні його колекція налічує близько 17 тисяч екземплярів. Основну частину експонатів музей придбав за перші два десятиріччя існування (70–80-ті рр. ХХ ст.). Серед останніх набутків – речі, придбані під час наукових відряджень чи експедицій. Через брак коштів із державного бюджету, а точніше зважаючи на їх повну відсутність, уже чотири роки не проводилися виїзди дляпошуку польових етнографічних матеріалів та придбання експонатів.
– Чим вирізняється закарпатська культура з-поміж інших?
– Народні традиції та звичаї українціврозвивалися впродовж декількох століть за умов чужих політичних, правових, ідейно-культурних, конфесійних та етнічних впливів. Унаслідок цього сформувався самобутній регіональний комплекс набутків Закарпаття, що зберіг давню культурнуоснову загалом. До прикладу, не кожна область України може похизуватися таким розмаїттям народного вбрання, як Закарпатська. У нашому регіоні виокремлюють дев’ять головних одягових комплексів, кожен із яких, своєю чергою, поділяється накілька локально-територіальних осередків. Серед них – місцевавишивка, яку не сплутаєш, приміром, із полтавською чи будь-якою іншою. Зокрема, відзначу Рахівщину, Міжгірщину, Воловеччину, Великоберезнянщину, де відповідні вироби найкраще збереглися й не втратили своєї кольорової гами, техніки, технології тощо.
Культура в нашому краї, попри різні перешкоди, зберегла традиційну основу. Можливо, не кожен закарпатець це усвідомлює, оскільки живе в такому середовищі. Радує око, вселяє гордість за малу батьківщину, коли бачиш на вулицях міст і сіл молодь у вишиванці, чуєш нашу коломийку й буваєш на весіллі, де й досі відтворюють певний народний обряд. До того ж мандруючи околицями Ужгорода, можемо звернути увагу на чималу кількість «довгих хат» –однієїз традиційних форм забудови селянського двору на Закарпатті в ХІХ – першій половині ХХ століття
Усе ж нинішньому поколінню не слід забувати, що допоки ота народна традиція живе в пам’яті наших дідів і бабусь, варто її зберегти, примножити й передати для наступних поколінь. Наведу відоме прислів’я: «Хто не знає свого коріння, той не має майбутнього», яке ніколи не втратить своєї актуальності. Важливо більше ознайомлювати громадськість із формами дослідження, збереження та популяризації традиційної народної культури. Це надзвичайно потрібно, особливо в наш нелегкий час.
Джесіка ВАЙДА, студентка відділення журналістики
