П’ятниця, 22.09.2017, 04:45
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня НовиниРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Призначення [1]
Зустрічі [5]
Одним абзацом [1]
Нові видання [1]
У підрозділах [1]
Із-поміж ювілеїв [3]
Звіти і вибори [1]
У ритмі свята [4]
Наукові заходи [3]
Акція [7]
Інтерв’ю [11]
До свята [3]
КВН [2]
Спорт [1]
Публіцистика [1]
Ровесник [10]
Знай наших! [2]
Помешкання [1]
Дозвілля [5]
Практичні заняття [2]
Опитування [2]
Рейтинги [0]
Подарунки [0]
Цілком відверто [3]
Літературні дебюти [2]
Проекти [2]
Eкcкурсії [2]
Aнонс [6]
Актуально [2]
Враження [13]
Хобі [1]
Наші колеги
Головна » » "Погляд" » Інтерв’ю

Наталія Драбов: «Зі своїми дітьми я і мама, і вихователь, і викладач...»
День матері традиційно відзначають у другу неділю останнього весняного місяця. Цьогоріч мам вітали 11 травня. Мали нагоду подарувати їм квіти або ж приготувати смачний сніданок. Але ж у сучасному світі жінка – не тільки мати і домогосподарка, а й працівник певної галузі. Ми поспілкувалися з Наталією Юріївною Драбов, викладачем англійської мови на кафедрі теорії і практики перекладу факультету міжнародних відносин УжНУ, яка є мамою трьох дітей.
Наталія Драбов

Передусім хочеться Вас привітати. Як святкуєте цей день?

  • Дякую. Як правило, відзначаємо в колі сім’ї, з чоловіком і дітками, можемо піти всі разом погуляти або ж влаштувати пікнік. Якось діти зібралися й самі приготували мені сніданок, було весело! Звичайно, вітаємо і своїх мам, онуки завжди готують їм якісь подаруночки, зроблені власноруч. Бабусь вони обожнюють.

Скільки у Вас дітей?

  • Троє. Найстаршому синові Богдану скоро виповниться 13 років, Мирославу – 10, наймолодшій Наталі – 8.

Важко бути матір’ю трьох дітей?

  • Взагалі, бути мамою – велика радість, а дітки – це щастя. З трьома справді нелегко, інколи й дуже важко, та без них я не уявляю свого життя. Складність у тому, що потрібно бути завжди зібраною, організованою, все робити вчасно, намагатися нічого не пропустити. Мої діти надзвичайно різні, і до кожного доводиться знаходити підхід. Але в той же час саме вони мене надихають, додають і сил, і бажання – як для навчання з ними, так і для гри – навіть якщо я дуже стомлена.

У чому найбільша складність для Вас як для багатодітної мами-викладача?

  • Важко поєднувати роботу і родину. Удома я насамперед – мама і дружина. Повинна все встигнути на господарстві, та ще й допомогти своїм школярикам з домашніми завданнями. Шкільна програма, скажу відверто, дуже нелегка, і діти, особливо молодші, інколи просто не справляються самостійно. Окрім цього, мої дітлахи відвідують різні гуртки… Справ щодня багато, та я не сама – завдяки чоловікові, котрий завжди допомагає і підтримує, ми всьому досить-таки добре даємо раду. Ну, а професія викладача, звичайно, вимагає свого – і підготовка до пар, і наукова діяльність: участь у конференціях, наукові публікації, одне слово, все те, що робить кожен викладач. Треба чимало сил і часу. У цьому й полягають труднощі – встигнути все, що плануєш, усе, що треба, та ще й те, що виникає по ходу. Інколи буває прикро, що вдома чи на роботі не все вдається так, як хочеться, як ти це бачиш і плануєш. А ще, буває, виникає бажання, щоб доба вміщала ще бодай  3–5 годин!

Підтримку чоловіка відчуваєте?

  • Без перебільшення можу сказати – він допомагає в усьому. Я дуже йому вдячна. Це і виховання дітей, і їх навчання, і домашнє господарство, словом, все-все-все. У нас немає чіткого розподілу обов’язків. Робимо все разом. Мій чоловік, якщо це потрібно, і наварить, і погодує дітей, і зробить це не гірше за мене. Дуже допомагають і батьки. Навіть не знаю, що б робила без них.

Ви б хотіли, щоби діти теж пішли Вашою професійною стежиною?

  • Я не проти і, якби хтось із моїх дітей захотів стати викладачем, сприяла би цьому й допомагала.

Чим керувалися, як обирали собі фах?

  • Ще в школі мені дуже подобалося вивчати англійську мову і літературу. Потім я зрозуміла, що можу навчити й інших: спочатку сестру, подруг, сусідів. І мені захотілося спробувати себе в ролі педагога.

Як довго Ви в УжНУ?

  • Із 2000 року. Спочатку працювала на факультеті романо-германської філології, а з 2008-го – на факультеті міжнародних відносин.

Чим займалися до того?

  • Перед тим працювала викладачем у ЗакДУ (тоді він ще називався УжДІІЕП). Я і ще деякі мої колеги постійно їздили Закарпаттям, проводили лекційні та практичні заняття в різних містах області. Могла бути в такому відрядженні від трьох до восьми днів. Жити доводилося в готелях, гуртожитках, нерідко по декілька осіб у кімнаті. Тоді це все здавалося мені пригодою! Тепер така робота була би для мене неможливою. Аналізуючи – розумію, що саме там (в УжДІІЕП) я пройшла «курс молодого бійця».

Чи не розчарувалися Ви у вибраній спеціальності?

  • Звичайно, ні. Навпаки, тішуся з того, що можу ділитися знаннями й досвідом з іншими – з тими, хто цього потребує й хоче вчитися. Батько колись казав мені, аби я так обирала професію, щоб могла йти на роботу з радістю, а з роботи – з гордістю. Воно і справді так. Я люблю свою роботу і не уявляю себе в іншій професії. Інколи жартую, що викладач для мене не лише робота, а й хобі, за яке ще й платять.

Чи були моменти, коли хотілося залишити роботу? Можливо, якісь непорозуміння в колективі чи зі студентами?

  • Такого не було. Колектив у нас жіночий і дуже дружний. Скажу більше: кафедра теорії і практики перекладу – те місце, де я, як мама трьох бешкетників, відпочиваю і душею, й тілом.

Ви емоційна чи раціональна людина?

  • Як і кожна жінка, я – емоційна натура. Нам, слабкій половині людства, властиво керуватися більше серцем, аніж розумом. Але, звичайно, будучи викладачем і мамою трьох діток, не маю права піддаватися емоціям.

Скільки відсотків успіху студента залежить від викладача?

  • Думаю, 50 на 50. Студенти, звичайно, різні, так само, як і всі люди. Є дуже старанні: як губка вбирають інформацію, яку ти їм даєш, ставлять питання, залишаються після пар, аби перепитати, що не зрозуміли; такі студенти працьовиті, сумлінно виконують домашні завдання. Саме вони дають наснагу викладачеві й надихають до праці, саме від них відчуваєш найбільшу віддачу. Є й пасивні, інертні – не вчаться і не готуються до пар, ходять на заняття, аби лиш відбути, або й зовсім не ходять. Спробуйте таких чогось навчити. Але поганих студентів нема, просто всі по-різному ставляться до навчання.

Чи маєте хобі?

  • Якщо в мене і є якесь хобі, то лише таке, котре можу розділити зі своїми дітками. Вони, до речі, відвідують багато гуртків: плавання, малювання, теніс. Наприклад, можемо разом піти у басейн чи пограти в теніс або бадмінтон. Донечка займається танцями. Колись я теж танцювала, але після народження дітей, це стало неможливим. Тепер просто дивлюся на те, як Наталя це робить, допомагаю їй, співпереживаю на концертах.

Як ставитеся до студентів?

  • Я люблю своїх студентів. Водночас намагаюся не бути поблажливою чи занадто лояльною до них, бо зазвичай таке ставлення тільки шкодить. Я з ними відверта й ставлюся як до рівних. Коротше кажучи – як зі своїми дітьми вдома, де я і мама, і вихователь, і викладач. А на роботі я не лише викладач… Так, насамперед моє завдання – навчити. Але, знаєте, до студентів я не можу ставитися винятково як викладач. Багато людей приїжджають вчитися в УжНУ з інших районів, навіть областей. Їм не вистачає підтримки сім’ї, вони не бачать рідних інколи тижні-місяці. Натомість ми зустрічаємося щодня, проводимо по дві або навіть чотири години разом на практичних заняттях. Не обходиться й без виховних моментів. Не раз і різко доводилося говорити, але дозволяю собі це робити, бо бачу, що воно того варте; нерідко і порадитися приходять.

Що думаєте про ситуацію в Україні?

  • Як і кожній людині, мені боляче спостерігати за всіма подіями з екрана телевізора. Безмежно боляче за тих, хто віддав своє життя, здоров'я, дуже шкода їхніх дітей і родини. Як і більшість українців, вірю, що все зміниться на краще. Наша Небесна сотня, усі ці людські жертви, покладені життя не можуть бути марними. І після всього, що сталося, просто не маємо права опускати руки, не можемо впадати у відчай чи перебувати в розпачі, говорити, мовляв, однаково нічого не змінилося – усе, як було. Це не так. Змінилися люди, їхні погляди і думки, а отже, змінюється й наша Батьківщина, котру ми, виявляється, всі так любимо. Можливо, якби не ці страшні події, більшість із нас ще не скоро відчула би себе патріотами. Бо це насправді дуже дорога ціна за свідомість, котра в нас нарешті починає пробуджуватися. Нехай зміни, що відбуваються, і нелегкі, ми мусимо пройти цей шлях, і я вірю у ліпше майбутнє. І, напевно, кожен має почати з себе, зміни починаються з кожного зокрема. І ще – я маю повну довіру до Того, Хто насправді керує історією і має на неї найбільший уплив. Адже навіть Богові довелося страждати й загинути, три дні бути мертвим – і аж потім воскреснути, щоб уже не вмирати. Вірю, що Україна теж воскресне, і ми будемо пишатися своєю державою!

Які у Вас плани на майбутнє?

  • Оптимістичні: виховувати діток, навчати студентів і рости у своїй професійній діяльності.

Наталія Білей,
студентка 1-го курсу відділення журналістики

Категорія: Інтерв’ю | Додав: Зизич (12.05.2014)
Переглядів: 417 | Рейтинг: 5.0/1


Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz