Четвер, 19.10.2017, 11:05
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня НовиниРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Призначення [1]
Зустрічі [5]
Одним абзацом [1]
Нові видання [1]
У підрозділах [1]
Із-поміж ювілеїв [3]
Звіти і вибори [1]
У ритмі свята [4]
Наукові заходи [3]
Акція [7]
Інтерв’ю [11]
До свята [3]
КВН [2]
Спорт [1]
Публіцистика [1]
Ровесник [10]
Знай наших! [2]
Помешкання [1]
Дозвілля [5]
Практичні заняття [2]
Опитування [2]
Рейтинги [0]
Подарунки [0]
Цілком відверто [3]
Літературні дебюти [2]
Проекти [2]
Eкcкурсії [2]
Aнонс [6]
Актуально [2]
Враження [13]
Хобі [1]
Наші колеги
Головна » » "Погляд" » Eкcкурсії

Поїхали до Львова по візу: як це було!

Один день у Львові очима студенток відділення журналістики – Лізи Зеленюк і Андріани Кофель.

Очима Лізи:

6-7 серпня стало для мене особливим періодом. Цілу добу я трусилася в салоні автомобіля і, якби була Термінатором, то точно перетворилася б на калюжу рідкого металу — така була спека! У цей час десь далеко хтось мріяв отримати достойну роботу, збудувати дім, завести сім’ю. Мої ж бажання зосереджувалися на одному – протягнути ноги. У цей незабутній період максималістських поривань я долала кордони п’яти країн, аби повернутися з Греції на Батьківщину.

Нарешті потрапивши у свою тісну прохолодну квартиру, я було вирішила, що мої пригоди у стилі Джека Лондона завершені. Але ні. Виявилося, наступного дня мені ще треба було поїхати до Львова, аби забрати чеську візу.

5.30 – я розліпила очі й подумала, що раз почула будильник, це знак Усевишнього. Як кажуть, обов’язково лише вмерти. Але в моїй книзі долі, видно, якась усемогутня рука нашкрябала ще й поїздку в Чехію.

6. 10 – вибралася з дому й у стані зомбі попленталася на вокзал. Мабуть, не варто було заходити у ВК й сповіщати друзів про моє повернення. А то «привіт-як-справи» затягнулося би годин п’ять.

10. 30 – хоч мій мозок плавився від недосипання, я допетрала, що під’їжджаю до Львова. Подзвонила Андріана і сказала, що вона у місті ще з сьомої ранку. Я подумала, що фортуна не лише мені одній в житті "посміхається". Потім Андріана додала, що чекатиме мене біля якихось синіх лавочок. Вона  казала щось іще, але сигнал був не найкращим, тому я просто відповідала на всі її слова «добре».

11.00 – двічі обійшла вокзал і усвідомила, що поняття зеленого не маю, де ті сині лавки. До того ж, я ще й загубилася в лабіринті автобусів. Хоча чому дивуватися? Я і у власній кімнаті запросто можу загубитися, а вокзал – це взагалі Країна Чудес. Натрапила на безхатька, що мертвим сном спав на лавці. Сподіваюся, не вічним... А то жіночка-продавщиця так горлала, щоб він пішов геть, що голос собі посадила, а чоловік і вухом не повів. Наступним моїм знайомим став засмаглий дядечко в одязі, який ніколи не мав стосунків із пральною машиною. Дядечко впевнено наступав на якогось іншого чоловіка, і, мов зламана пластинка, усе повторював одне слово. Я не буду наводити його тут.

11.10 – я впала у такий відчай, що хотіла вже кликати Бетмена чи когось у цьому стилі, але Андріана проявила небачену турботу й подзвонила ще раз. Вона спитала, куди мене занесло. Сказала просто йти прямо. У свій час після довгих скитань Колумб побачив Новий Світ, я ж побачила Аню й Андріану. Ми з мореплавцем були однаково щасливі.

11.40 – ми дотелемпали до чеського консульства, щоб забрати свої закордонні паспорти з візами. І все би нічого, однак я свій паспорт узагалі не здавала через поїздку у Грецію. Мені з моєю винятковою вдачею треба було облаштувати все так, щоб візу ексклюзивно для мене зробили максимум за тиждень (тривіально вона видається через 10 днів після подачі документів).

11.50 – жіночка, яка приймала наші анкети минулого разу, чомусь вже не справляла враження казково усміхненого сонечка. Явно не з тієї ноги встала або ж не через те плече плюнула на когось. Крізь зуби жінка повідомила мені, що страховка не була подана у визначений термін. Я ж просто не могла ніяково змовчати, тому відповіла, що страховки тієї в мене до сих пір нема. Але я постараюся зробити її  зараз.

12.00 – Аня залишилася на лавиці, щоб у черговий раз зайнятися важливими переговорами по мобільному. Андріана ж, мов вірний Санчо Пансо, подалася зі мною до будинку страхової компанії, що знаходився у декількох метрах. Ввічлива жіночка, яка там працювала, дала зрозуміти, що я маленька нікчемна дівчинка, яка нічогісінько не тямить у цьому житті. За це вона отримала мою презирливу усмішку. І 200 гривень.

12.05 – поки ми з Андріаною пізнавали жорстоке доросле життя, у домі Облонських все змішалося. Себто в чеському посольстві, очевидно, помінялася зміна, і екс-сонечко, яке було в курсі наших драм, вийшло на каву. Його місце замінила тітонька у стилі Каті Пушкарьової. І тут я зрозуміла, що все у трубу. Земля не йшла з-під моїх ніг і серце теж нікуди не падало, але я ж так яскраво уявляла, як клеїтиму чеських симпатюльок...

12.07 – підійшла наша черга. Я відчувала себе, мов Дон Жуан, якому в суді треба розповісти історію всіх своїх любовних походеньок. Воно й не соромно, але з чого ж починати? Я набрала в легені побільше повітря й видала: «У мене довга історія». «Що?» – недочула працівниця, і тут ініціативу вчасно перехопила Андріана. Я не впевнена, що бодай хтось слухав те, що вона говорила. Однак від потоку фраз жіночка так розгубилася, що мовчки прийняла проклятущу страховку й веліла прийти за візою через півгодини.

12.25 – раптом я усвідомила, що ми молоді, красиві й розумні. І з відповідними документами на руках. Бог є.

12.45 – ощасливлені, ми придбали в одному із супермаркетів скромний харч. Хліб і воду, не більше.

12.55 – колись часто жартували, що злодії чіпляються до тих, хто освічує темний перевулок екраном смартфона. У нашому випадку півлітрової пляшки води виявилося достатньо. Здається, дорогу Ані заступив той самий дядько, який ранком усе повторював одне некультурне слово. Я подумала, що він міг би заспівати «Несе Галя воду» й утамувати спрагу чесним шляхом. Але ні. Дядечко став перед Анею щитом і почав вигукувати те, чому, як правило, першим ділом вчаться діти. А саме – "Дай-дай-дай!" Аня намагалася піти далі, але дядечко виявляв спритність голкіпера у воротах. Було не пройти. Мабуть, я розгубилася ще більше подруги, тому ситуація не обіцяла нічого доброго. Та ми забули про Андріану. Поки я й Аня витріщалися на дядька, мов барани на нові ворота, Андріана зробила складний стратегічний хід. Вона обійшла злодія ззаду й зарядила йому кульком по плечам. А в кульку, до речі, була не пластикова пляшка, як у нас з Аньою, а скляна, з йогуртом. Андріана постаралася настільки, що у вищезгаданому інструменті для катувань (себто кульку) з’явилася дірка. І справді, навіщо дівчатам шокери й газові балончики? Йогурт у кульок — і хоч на край світу!

13.20 – сіли відпочити на вокзалі. Андріана пішла заряджати телефон, зі скромності ще й вдаючи, що говорить по ньому. Ми з Анею встигли трохи почитати й навіть фільм подивитися. 

14.00 – удосталь побазікавши про те й се, ми вирушили на прогулянку по Львову. Адже до поїзда назад залишалося більше шести годин.

15.00 – пройшлися по невеличкому ринку дрібничок на вул. Дорошенка. Мене приємно здивувало те, як в Україні творчо підходять до виготовлення продукції. Особливо туалетного паперу, на якому зобразили обличчя відомих політиків з написом "Я відчую все". У такому ж стилі були зроблені килимки для витирання ніг. Мені було не по кишені придбати щось із цього, але саме споглядання принесло душевне задоволення.

16.30 – дівчата вибирали камені-прикраси, енергетика яких мала покращити їхню ауру. Я тут подумала, що якщо за життя так і не зустріну свою другу половинку, то це однозначно через сьогоднішній день: я ж пошкодувала 10 гривень на символ сімейного благополуччя.

18.00 – гадаю, ви колись були у секонд-хендах і бачили, що там біля кожної купки товару стоїть людина й у все горло волає: «Подходим-выбираем-покупаем!!» Так і на вул. Дорошенка при вході в ресторани були поставлені «вартові», які роздавали флаєри й прохали завітати до закладу. Один з них, жалісливо глянувши, ще й запитав нас з Андріаною, чи ми не обманюємо, чи дійсно зайдемо. Ми проявляли звичну лояльність до всіх цих людей, не плануючи насправді зливати гроші на якийсь делікатес, що тут коштуватиме втричі дорожче, ніж у звичайних ресторанах. Та шлунки наші таку ідею не підтримали.

18.15 – у мене прямо очі на лоба полізли, коли на одному з флеєрів я помітила рекламу піци за 25 гривень. До останнього моменту мені в таку щедрість закладу не вірилося.

18.20 – я придумала сотню варіантів того, як персонал закладу може нас обманути. Піца насправді могла виявитися розміром зі стандартну тарілку. Або ж бути розкішною, за що з нас знімуть плату, яка не відповідає вказаній на флаєрі. Однак в ресторані все ж таки працювали філантропи. Ми дійсно заплатили 25 гривень за середню піцу, що просто танула в роті.

18.50 – впоравшись із нашою вечерею, ми не знайшли кращого заняття, ніж фотографуватися на фоні розкішного інтер’єру ресторану (воно ж престижніше, ніж на фоні туалету). Помітивши це, офіціантка принесла рахунок. Це такий тонкий натяк на те, щоб ми перестали промишляти шпіонажем і виміталися.

19.30 – на вокзалі я без жодних мук совісті вмостилася на папці з документами, які здобувала потом і кров’ю.

20.20 – на платформі ми підійшли до кіоску, щоб купити щось попити. За маленький сік, який тривіально мав коштувати 3.50, тут просили близько 20-ти гривень. Мені пригадалася Греція, де часто повторювалася аналогічна ситуація. Але то була курортна Еллада, а це Львівський залізничний вокзал...

Очима Андріани:

Зазвичай, люди, які хочуть кудись їхати, сидять вдома і збирають речі. Так би, мабуть, зробила і я. Але не цього разу.

Сьомого серпня ввечері я повинна була їхати до Львова солотвинським, аби восьмого забрати чеську візу.  Оскільки шостого серпня  вирішила нарешті вийти з дому, щоб купити квиток, а заодно й вигуляти собаку, то не була розчарована, коли мені зателефонували подруги й запросили в кіно. Після довгих сумнівів я зрозуміла: йти на фільм, про який  вперше чую, ще й викинути на нього 55 гривень, яких у мене нема, до того ж їхати о 7 годині вечора з Чопа в Ужгород — це  моє! Власне, поки дійшла додому, все було вирішено: взяла портфель і помчала дивитися «Вартові галактики». Наступного дня повернулася в Чоп пообіді, трішки побула вдома і сіла о 23:00 на потяг, аби зробити в Ужгороді пересадку і відправитися до Львова.

Їхала цього разу одна, бо дівчата, які також мали забирати чеську візу, мали бути у місті Лева аж о 10:40.  Тож що я встигла до того часу?

00:00–06:40 — спочатку їхала не в своєму вагоні, оскільки 12-ий повинні причіпляти аж в Ужгороді. Вислухала двох дівоньок, які, вочевидь, поверталися додому. Бо вже занадто вони «нили». Одній постійно було душно: «Я така брудна. І в мене все пече!». Крім того, їй постійно заважав телефон іншої (тут я почала хвилюватися, щоб мені хтось не подзвонив, аби не потурбувати психіку роздратованої дівчини). А в іншої була одна мрія — потрапити у власну постіль, бо більшого щастя їй не треба.

В Ужгороді я пересіла до іншого вагону. На щастя. Чи на горе? Одразу ж посперечалася з провідницею, бо я, бачте, «белье» не купила. Позаду тьоті Моті йшов невинний на перший погляд дядечко, який звертався до мене на Ви. Краще би він мені тикав, аніж пояснював, що у вартість білизни начебто входить матрац. А я на ньому розляглася, не заплативши. На матраці, звичайно.

Дізнавшись в Інтернеті, що до комплекту постільної білизни в плацкартних і купейних вагонах входять два простирадла, наволочка і вафельний рушник, я задовольнила свою цікавість і лягла спати. На матраці! Зі своїм власним простирадлом! =) Згадалося, як напередодні купувала квиток і касирша тричі перепитала, чому я хочу їхати на верхній полиці, бо є й нижня. Знаєте, на Закарпатті є гарний вислів: «Бо мені так любиться».

Вранці  випадково  налякала провідницю. Бо попросила чаю. Думаю, вона мене довго не забуде.

06:45 — я була вже на Львівському залізничному вокзалі. До 10:40 — вдосталь часу. Тож перш за все поїхала на площу Ринок. Обійшла зачинені магазинчики, намагалася знайти безкоштовний вай-фай (так і не вдалося цього зробити). Блукала біля міської ради і мріяла побачити Саакашвілі, який начебто цього дня мав відвідати Львів. Натомість натрапила на хлопців, яким було важко після вчорашнього. Та обійшлося без пригод!

Потім знайшла книгарню. Думаю: «Хоча б тут пощастило. Двері відчинені». Та на вході мене зупинили двоє чоловіків, які не були схожі на охоронців, і сказали, що магазин не працює. Проте згаяти 2 години запропонували разом: «Давайте з нами почекаєте. Познайомимося. Кавію вип’ємо!». За героїв лицарських романів вони теж не видавалися, тому я вирішила відмовитись.

Погуляла по Вірменській: зрозуміла, що слово «хостел» викликає в мене жах. Якось моторошно заглядати в темноту. Тому я швидко накивала п’ятами.

Повернулася знову на пл. Ринок. Згодом зустріла веселих туристів, які сприйняли мене за місцеву і випитували, де Криївка. Натомість я запропонувала їм відвідати Львівську копальню.  Проте пізніше, бо кава ще не народилася. «Зачинено», — крикнув дядько з протилежної вулиці.

9:00 — я повернулася на вокзал. Походила по сувенірним і вирішила: «Чекати Аню з Лізою ще майже 2 години я тут не хочу!». Знову сіла на трамвай. Тепер поїхала шукати палац Потоцьких. Дивно, що екскурсії мені ніхто не пропонував. Мабуть, просто пощастило! Палац Потоцьких сподобався своєю величиною. Попри те, я не одразу його знайшла. Якби не парубок, який люб’язно показав мені дорогу. Далі влаштувала собі мандрівку по вулиці Коперника. Оглянула старі будівлі. Чомусь мені здається, що в Чехії натраплю на щось подібне. Коли побачила будинок, на першому поверсі якого мав би бути один із найстаріших кінотеатрів Львова, я вирішила зайти. І знову темнота! І знову страшне слово — «Хостел». І знову сморід зсередини! І знову мене як вітром здуло: вмить опинилася на протилежній вулиці. Поблукала — щастя не знайшла!

10:30 — повернулася на вокзал. Подзвонила Ані. Виявляється, вони з Лізою не разом їдуть. Пояснила, де я чекаю і вирішила ще набрати Лізу. Кажу їй, що вже давно у Львові. А зараз буду в парку, де сині лавочки.  Одразу навпроти вокзалу. Вона чомусь мені поспівчувала і сонним голосом підтакувала. Ну, думаю,  все зрозуміла.

11:00 — посиділа в парку. Намагалася вистежити, хто кого обкрадає. Але мої здібності слідчого обірвалися дзвінком від Ані. Нарешті ми зустрілися. Але нема Лізи. Аня сказала, що вона нас сама знайде. Не маленька.

11:10 — мій терпець увірвався. Точніше, я вже починала хвилюватися. Подзвонила Лізі. Можна сказати, пішли на голос. Знайшли її навпроти парку, біля автобусів, де вона розглядала трамваї.

11:40 — по дорозі до чеського консульства я вкотре переконалася, що майже не пам’ятаю маршрут. Тому моя вранішня ідея піти самій видалася мені тепер смішною. Мабуть, дістала Аню питаннями, чи довго ще йти. Й не дивно! Бо ноги мені вже зраджували!

11:50 — ми з Анею без проблем забрали свої закордонні паспорти з візою. А Ліза ще мала з’ясувати, чи взагалі її випустять з країни. Бо вона тільки повернулася з Греції, страховку вчасно не донесла.  Я починала хвилюватися, бо дуже хотіла, щоб вона поїхала. Без неї сумно!

12:00 — поки з Лізою пішли робити їй страховку. Аня  залишилася надворі. На незрозумілі питання тітоньки в окулярах Ліза відповідала невпевнено, нічогісінько в цьому не тямила. Та й я недалеко втекла. Аня попереджала, що минулого року через невірну франшизу (звучить, як фашизм) заплатили 100 гривень. Цього ж разу Ліза відвалила окупантам 200. 

12:05 — поки ми вовтузилися з львівським здирництвом, дівчина, котра видавала нашій компанії візи, кудись поділася. Натомість прийшла нова пані, якої чомусь усі в черзі боялися. Ми з Лізою мило побалакали з дядьком, який майже шепотів, бо не дай Бог хтось почує. Там говорити треба лише після дозволу! Чесно кажучи, зробили висновок, що, аби виїхати за кордон, треба стати підлабузником!

12:07 — коли настала наша черга, Ліза невдало почала: «У мене довга історія». Через перекошений погляд працівниці я зрозуміла, що зараз нас відправлять куди подалі. Тому після того, як Ліза не знала, з чого би почати, я швиденько все пояснила. Ну «пояснила» — це голосно сказано! Єдине, що я знала: «Ми здавали документи на візу. Лізі треба було донести страховку. Але вона була в Греції. Тому зараз принесла страховку. Їй дозволили (тут довелося трішки ввімкнути фантазію). Тепер їй треба закрити одну візу, відкрити іншу». На цьому мій монолог завершився і Ліза мене підтримала: «Ну да, мені дозволили донести страховку». Загалом минулого разу нам пояснили так, що крім сьогодні, Лізі доведеться їхати ще раз. Та, вочевидь, працівниця вирішила сама розібратись і попросила підійти через 30 хвилин. «От хитрюля», — подумали ми, — «через півгодини вони зачиняються!». Тому наше рішення було таке: прийти через 20 хвилин і зробити вигляд, що не орієнтуємося в часі. Може, прокатить!

12:25 — вуаля! Документи в Лізи на руках! Усі щасливі. І їй не доведеться їхати до Львова знову!

12:45 — радісні й голодні ми завітали до «Скрині». Купили собі хавчик  і вирішили йти на вокзал, аби придбати квитки додому. Та я згадала, що хотіла йогурт у склянці (Ліза минулого разу купувала і їй дуже сподобався). Як виявилося згодом, недарма я придбала молочний продукт!

12:55 — підходимо ми до вокзалу, і тут якийсь безхатько причепився до Ані. Замість того, щоб гарно попросити в неї попити, лізе на неї: «Дай-дай-дай!», Аня в один бік — він за нею. Вона в інший — він туди. Люди перелякані – почали відходити. Ми з Лізою в шоці, Аня — не менше! Не знаю як, але в мене піднялася рука і я вдарила його (горіти мені в пеклі)  кульком по спині, щоб він відійшов від Ані. Спрацювало. Але тепер мішенню стала я. З незрозумілими словами він кинувся за мною. Та якось вдалося від нього відчепитися. Далі мені довелося перекласти деякі речі до Лізи в портфель, бо мій пакет постраждав більше, ніж спина мужлана.

13:20 — від захопливих подій трішки відійшли. Ми взяли квитки на солотвинський потяг і вирішили трохи відпочити на вокзалі. Аня читала. Ліза дивилася якийсь фільм, який кожні три хвилини мав закінчитися, щоб вона пішла в місто гуляти. Я ж вирішила зарядити телефон. Поки стояла на вокзалі й говорила по мобілці (щоб не було сумно, поки вона заряджається), побачила дівчину в сльозах. Їй зіпсували день, бо обікрали у львівському трамваї.

14:00 —нарешті минуло «три» хвилини. Ліза вже не дивилася фільм (мабуть, якийсь психологічний триллер), і ми вирішили погуляти по Львову. Аня хотіла чекати до 20:00 на вокзалі, але нам вдалося її переконали піти в місто.

15:00 — поїхали на трамваї. Дорогою львів’яни змушені були слухати наше базікання. Лізу цікавило наше ставлення до татушок та смерті. Дійсно, про це можна було поговорити лише в трамваї.  Нарешті стіни транспорту спекалися закарпатських туристів. Ми ж пройшлися по магазинах на  вул. Дорошенка. Я хотіла вибрати малахіт подрузі на День народження. Вишукані прикраси вона не носитиме, а тому треба було знайти щось між дівочим і пацанським. 

16:30 — ми все ще блукали по невеликим крамничкам із сувенірами. Пішли на «Вернісаж». Там є що побачити: і туалетний папір із обличчям Путіна, і килимок «Витирайте ноги» з фейсом Януковича. Нарешті натрапили на прикраси. Аня купила подрузі голубенький потрісканий камінець, бо він їй, напевно, сподобається. Я ж нарешті знайшла чудомалахіт.  Жінка, яка продавала каміння, здалася мені ледь не відьмачкою. Все ж після душевної розмови з продавчинею, я й собі придбала камінець. Щоправда, аметист.

18. 00 —  до цього часу троє подорожніх, тобто ми, встигли надивитися на місцеві краєвиди. Навіть на прохання якихось хлопців сфотографувалися для якогось привітання. Аня вирішила посидіти на фонтані, а ми з Лізою знову гуляли.

18:20 — я подзвонила Ані, де вона поділася. Вона ж вирішила поїхати на вокзал, бо дощ починався. А ми з Лізою, назбиравши по третьому колу флаєри місцевих кафешок, все-таки вирішили перекусити. Тим більше, що нас про це ну дуже прохав дядечко на вулиці.

18:50 — коли ми впоралися зі смачнющою піцою, то від нічого робити вирішили сфотографуватися. Та  ввічлива офіціантка принесла рахунок. Побоювання, що нас пограбують в місцевому закладі, не виправдалися. Проте я обурилася, чому нам одразу показали на вихід. А якщо би ми захотіли замовити ще кілограм шашлику? Ми ж не просили рахунок. Та треба було йти, бо в кишенях вітер гуляв. Коли ми підійшли розрахуватися, виявилося, що за наш столик уже заплачено. Ми з Лізою марно сподівалися на щедрість львів’ян. Всього лише працівниця закладу помилилася! Та якби ми пішли раніше, не заплативши, навряд чи хтось би одразу схопився нас наздоганяти.

19:30 — на вокзалі ми зустріли Аню в читальній залі. Точніше, в залі очікування. Це я так випадково помилилася в розмові з Лізою. Та коли ми підійшли, Аня дійсно читала.

20:20 — нарешті  сіли в потяг «Львів-Солотвино». Тепер ми троє не купили постіль. Звичайно, нам трапилася та ж сама провідниця, що й мені минулої ночі. «Без белья?», — запитала вона чомусь лише мене.

Статистика свідчить, що в кожному вагоні швидкого потягу є група не надто вихованих людей, які заважають усім спати. Звісно, сьогодні це були ми. Та хіба можна було втриматися від обговорення пережитих пригод?

Категорія: Eкcкурсії | Додав: Зизич (13.08.2014) | Автор: Ліза Зеленюк, Андріана Кофель
Переглядів: 503 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 4.8/6


Всього коментарів: 1
1  
Нареготалася, дівчата, до сліз з ваших асоціативних рядів  yahoo Припускають мої колеги у Медіацентрі, що це може бути щось нервове після напруженого робочого дня, однак вони не зовсім знають, ЩО САМЕ я читаю. Усвідомлюю потроху, що скучила за вами і вашими шедевральними творіннями yes3

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz