Вівторок, 21.11.2017, 12:15
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня НовиниРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Призначення [1]
Зустрічі [5]
Одним абзацом [1]
Нові видання [1]
У підрозділах [1]
Із-поміж ювілеїв [3]
Звіти і вибори [1]
У ритмі свята [4]
Наукові заходи [3]
Акція [7]
Інтерв’ю [11]
До свята [3]
КВН [2]
Спорт [1]
Публіцистика [1]
Ровесник [10]
Знай наших! [2]
Помешкання [1]
Дозвілля [5]
Практичні заняття [2]
Опитування [2]
Рейтинги [0]
Подарунки [0]
Цілком відверто [3]
Літературні дебюти [2]
Проекти [2]
Eкcкурсії [2]
Aнонс [6]
Актуально [2]
Враження [13]
Хобі [1]
Наші колеги
Головна » » "Погляд" » Дозвілля

Крізь терни до Тернополя, — як закохатися за два з половиною дні

Моя подорож до файного міста почалася задовго до того, як я вперше ступила на його землі. Спочатку це сталося у голові, коли зародилася ідея розкрити його загадку. Але перш ніж все трапилося, пройшло багацько часу.

Проект «Твоя країна»

Якщо ви ще не чули про таку Всеукраїнську організацію, як ФРІ, раджу поцікавитися, бо це — об’єднання молодих українців, котрі прагнуть змінити світ на краще і не бояться просто так робити добро іншим.

Нещодавно вони запустили один із найкращих та найамбітніших проектів за свою історію, покликаний відкривати Україну для молоді, яка цього хоче.
«Твоя країна» – це кількаденні поїздки до обраного учасником міста з насиченою програмою, яку ретельно продумують місцеві організатори. Крім цього, вони беруть на себе відповідальність забезпечити гостей житлом та (за можливості) харчуванням.

До слова, охочі познайомитися з Ужгородом приїжджали вже двічі. Під час другого такого заїзду мені пощастило поспілкуватися з тодішніми учасниками. Цікавими видалися зауваження, що проект є чимось більшим ніж просто екскурсії. Адже знайомить, об’єднує і зближує людей з різних куточків України, даючи можливість зрозуміти: найбільші відмінності і кордони саме у головах.

Після таких відгуків, а також кількох постів зі словами «ФРІ то є любов» на сторінках знайомих, від яких подібного ніколи не чекала почути, вирішила спробувати сама. Зробити це виявилося надзвичайно просто: заповнити нескладну анкету і відіслати на адресу певного міста. А вибирати довго не довелося: як тільки я побачила у переліку Тернопіль, сумнівів не було – мені туди.

Осінній автостоп, Данило Галицький і «поляна» день 1

Із важким (через камеру) наплічником, з усвідомленням того, що пропускаю важливий модуль (не кажучи вже про пари), із пульсуючим адреналіном у крові і передчуттям пригод, я, при повному параді і з яскраво розмальованою табличкою у руках, сонячного ранку четверга стояла на трасі «Київ-Чоп».

Із непоганим досвідом автостопу, але цього разу без напарника, доброзичливо, однак стримано, усміхаючись, я швидко «впіймала» першу фуру. Водій, що повертався додому і віз кілька тонн побутової хімії, розповідав про внуків, котрих майже не бачить, про країни, які об`їздив за 20 з лишком років, а вкінці сказав, що мені треба йти в політику :). Попрощалися ми з ним уже десь на в`їзді в Мукачево, звідки мене за 10 хвилин забрала наступна фура.

Із молодим і ще не дуже досвідченим водієм (котрий змусив пообіцяти, що колись напишу гарну статтю про далекобійників) я доїхала аж до передмістя Львова.

Не знаю, якими словами краще описати ті кілька годин їзди осінніми Карпатами сонячним жовтневим днем. Але я вкотре переконалася у тому, що живу в найкращому місці на землі, що за красивими краєвидами і приємними враженнями не обов’язково їхати на край світу, адже вони поряд, — треба просто подивитися навколо. Словом, ця частина моєї подорожі стала однією з найприємніших, бо була симбіозом спокою, роздумів і теплої природної естетики.

Так-от, біля Львова я познайомилася ще з одним далекобійником (той день, попри мої очікування, був удалим на фури), який виявився дуже дружелюбним і охочим до спілкування. Ми, як двоє справжніх цімборів, ділили пачку «Крекеру» зі смаком цибулі на двох, потім набирали смачної джерельної води десь на Львівщині і в один голос плювалися на жахливу дорогу до Тернополя. Хоча я намагалася пояснити цьому пану, що на Закарпатті є дороги куди гірші, точніше, їх місцями взагалі немає, але один 20-метровий шматок дороги скупчення ям, котрий ми об`їжджали хвилин 15, вразив навіть мене.

На той час усі учасники вже приїхали, а організатори ніяк не могли видзвонити і дочекатися мене; я з’явилася аж підвечір і пропустила програму першого дня з екскурсією і знайомствами. Але оскільки такі ситуації цілком у моєму репертуарі, особливо засмучуватися не довелося. Тим не менш, приємно, коли на тебе чекають і за тебе хвилюються, адже це — ознака гостинності.

Пам’ятник Данилу Галицькому у Тернополі

Що ж до знайомства із самим містом, то воно для мене почалося з  необхідності вибратися з кружної на околиці до центру, а саме – до пам`ятника Данилу Галицькому. Година була вже пізня, тому небо і вулиці обійняла темрява, у якій я, втомлена, забулася і проїхала кілька зайвих зупинок, знову опинившись на околиці. Вийшовши з маршрутки (проїзд у якій всього 2.50 – зітхаю), я побачила відоме всій Україні величне і красиве озеро.

Як переконалася пізніше, Тернопіль – місто фонтанів і пам`ятників, бо і перших, і других тут справді багато. Але того вечора мені було невтямки, чому люди, у яких я запитувала, де знаходиться пам`ятник Данилу Галицькому, не знали цього, а інколи навіть смішили такими відповідями-запитаннями: «То той, шо на коні?» :).  Але ніхто з тих, до кого я зверталася, не відмовився допомогти. Навіть перехожі, які не могли згадати, про що ж я питаю, намагалися хоч приблизно зорієнтувати, просили вибачення за свою необізнаність і бажали щасливо добратися.

Шукаючи свій горезвісний пам`ятник, я потроху вливалася в атмосферу міста, роздивлялася вулиці, будинки і людей. Тому, коли побачила Васю (одного з організаторів), котрий встиг змерзнути в очікуванні, одразу засипала питаннями (чому мало світлофорів у потрібних місцях, чому тернополяни не знають свого міста і т.д.). Однак ми встигли дійти до великої групи людей. Познайомитися з усіма я того вечора не встигла, але добре запам`ятала  дружній гул голосів, усміхнені очі і навіть обійми, якими мене тоді зустріли.

Як уже зазначалося вище, учасників проекту забезпечують житлом.  У Тернополі, на відміну від інших міст, гостей поселяють у сім’ях. Я вважаю це додатковим плюсом. Адже мені пощастило кілька днів пожити у заміському будинку веселої тернопільської родини, яка займається тим, що розповсюджує іграшки виробництва однієї української компанії.

Мені виділили окрему кімнату, за розмірами схожу на цілу студію, а першим ділом тут розтопили піч, адже у будинку своя опалювальна система. Допомагаючи господині у приготуванні вечері, я встигла дізнатися, що Марія Іванівна (так її звати) родом з далеких країв (десь із Сибіру), а на Західну Україну її привело кохання. Тим часом сам об`єкт кохання (чоловік пані Марії) і його (кохання) результат (син Діма) пішли колоти дрова.

В новій тернопільскій родині

Коли ж стіл був укритий різними «смачностями» і  всі були в зборі, з потужних настінних колонок залунали джазові композиції видатних виконавців, що ще більше розтопило моє уже розчулене серце.

Так, під голоси Бібі Кінга та Луї Армстронга, з келихом вишуканого білого вина я була урочисто прийнята в коло цієї привітної і відкритої сім`ї.

Однак справа тут зовсім не у тому, що мені віддали найкращу кімнату, не у «поляні» і не у гарних словах, — люди були готовими поселити у себе зовсім незнайому людину, були готовими довіряти їй і забезпечувати притулком. За це я залишилася їм дуже вдячною.

«Чи є в когось шуба?»,  жах тюрми і селфі на балконі міськради – день 2

Попри бажання відіспатись і динамічні кольорові сни, які завжди приходять на новому місці ночівлі, наступного ранку я прокинулася швидко, бо два чоловічі голоси в унісон прогриміли над моїм вухом «Оля!!!». 

Оперний театр

Спокушена багатообіцяючим прогнозом погоди на «+22», я вирішила, що буде  незручно носити за собою весь день куртку. Тому в одному тільки піджаку вийшла на пронизану густим туманом вулицю, усе ще переконуючи себе, що за годину буде сонячно і тепло. Так і стало. От тільки після 5 годин нестерпного холоду.

Перше, що того дня мені сильно врізалось у пам’ять, – це потужні гучномовці у самому центрі, з яких скрипучий жіночий голос нахабно втручається в життя перехожих. Щоправда, моментами звідти лунала гарна музика. Однак це не виправдовує грубої наказової манери «голосу», від якого бігали мурашки по шкірі, а на думку приходив старий добрий Оруел і Старший Брат. Останній, здавалося, через ці жахливі звуки може пролізти у найтемніші закутки свідомості.

Поки я намагалася заспокоїти у собі параноїка, Діма провів мене до місцевої ТРК. Частина учасників у цей час була вже в ефірі ранкового шоу на ТБ, тоді як усіх інших (у тому числі й мене) чекали для запису програми на радіо. Власне, потім нічого незвичного тут не відбувалося.

На місцевому радіо
Розповідали, хто є хто і звідки, ділилися свіжими враженнями та очікуваннями від проекту і т.п. Єдине, що я про себе тоді відзначила, це однаковий усюди стан державних телерадіокомпаній, а саме: облізлі вологі стіни, допотопна техніка, темні коридори і запах ще живого тут Радянського Союзу. Але згадую затишну студію  Тиси FM і розумію: винятки все ж трапляються.

Коли вся наша група попрямувала до історико-меморіального музею політичних в’язнів, я вперше за довгий час відчула себе типовим туристом. Жалюгідне відчуття. Але про нього довелося швидко забути, адже вступне слово до екскурсії ми слухали біля входу в музей, просто на вулиці. Проклинаючи брехливі прогнози погоди і мріючи про шубу, я вже пропускала сказане повз вуха і не могла дочекатися, коли ж ми зайдемо всередину. Однак як тільки це сталося і ми опинилися в похмурій підвальній будівлі, де було на декілька градусів холодніше, відразу захотілося назад на вулицю — погрітися.

Під час екскурсії до музею

Що стосується екскурсії, то вона була цікавою і моторошною. Від жахливого вигляду камер, нелюдських умов, у яких там тримали в’язнів, та трагічних історій про закатованих, ставало ще холодніше. Пам’ятаю, з якими обличчями всі виходили з музею. На нихможна було прочитати подив, страх, біль і повагу. Тому не дивно, що для того, аби трохи «відійти» і пережити все побачене і почуте, знадобилося трохи часу.

Поки ми приходили до тями і відігрівались у популярній місцевій харчевні, туман розсіявся, натомість прокинулося лагідне сонечко, яке гріло і пестило вже до кінця дня.

Далі у програмі — відвідини Тернопільської міської ради.  Тут теж не обійшлося без «вступного слова при вході», проте цього разу було хоча б не зимно і похмуро. Нам подарували симпатичні кольорові буклети з фотографіями міста і переліком причин, чому всі його мають полюбити :). Не брехатиму, що ця екскурсія була пізнавальною і захопливою, але нас пустили майже у всі кабінети, дозволили пострибати на красивому балконі і спробувати себе у ролі депутата, який з виглядом царської насупленості говорить у мікрофон і нібито приймає важливі рішення.

Тим часом мені вдалося познайомитися (хоч і не запам’ятати імена — із цим завжди проблема) з усіма «співучасниками». А це були люди переважно зі Сходу та з Півдня. Хлопчик з Харкова виявився моїм колегою по автостопу.

Запам’яталося зауваження учасниці з Одеси, котра, як і всі одесити, коли хоче,  дуже гарно говорить українською, що у Тернополі багато церков і що тут дуже набожні люди.  Мені, як уродженці Закарпаття, звиклій до високої релігійності жителів Західної України, ніколи б це і на думку не спало. А враження одеситки, яка не звикла до цього, змусили подивитися на все з іншого боку.

Залишок дня ми провели в офісі місцевої газети, де прослухали лекцію з проектного менеджменту і, отримавши певну базу знань, намагалися втілити їх на практиці, розробляючи невеликі проекти, котрі мали реалізувати до кінця перебування тут. Оскільки мені довелося їхати у неділю зранку, втілення ідеї своєї групи я пропустила. Але встигла зробити внесок у добру справу, бо домовилася з керівництвом дитячого будинку про відвідини. Тому ще одним яскравим і важливим спогадом того дня стали промовисті щасливі очі дитини, яка підбігла тоді до мене і розпитувала, чи надовго я до них у гості та чи прийду ще.

Відчути на смак нічне життя Тернополя в той день не вдалося, бо треба було повертатися до «своєї» сім’ї за місто. Але на нього гріх жалітися! Адже на мене чекала «моя» кімната, прогріта пічкою, смачна вечеря, терпкий імбирний чай, цікава розмова, а потім – швидкі дивні сни.

 Колом по колу, 8 весіль і 200 фотографій – день 3

Програма третього дня передбачала поїздку в печеру Млинки, а дорогою до неї — відвідини кількох замків. Виїжджати було вирішено із самого ранку, а повернутися – десь аж під вечір.

Часткова клаустрофобія, небажання віддавати за екскурсію 120 гривень і той факт, що субота – по суті, мій останній (і єдиний на той момент) шанс роздивитися місто та досхочу ним нагулятися, — стали причинами, щоб відмовитися їхати. З одного боку, це неправильне і дещо негарне рішення, бо умови та правила мають бути для всіх однаковими. А з іншого боку, приїхати у Тернопіль і не побачити Тернополя – як мінімум, по-дурному.

Тому, нарешті відіспавшись і пересидівши «вдома» холодний ранок, я вирушила на побачення з містом. Почалося воно для мене знову на кружній, з якої я вже за звичкою прямувала у бік центру пішки. 

Загалом той день видався мовчазним, теплим і сонно-замріяним. Я блукала невідомими вулицями у невідомому напрямку, фотографуючи дивні речі і цікавих людей, час від часу усвідомлюючи, що роблю чергове коло.

Аби не вдаватися до непотрібної писанини, намагаючись передати зрозумілий лише мені настрій романтизму тієї суботи, просто перерахую основне, що вразило і запам’яталося:

  1. Тернопіль – акуратне та доглянуте місто, тут дбають і про чистоту. Це стосується як будівель, так і пам’ятників.
  2. Приїхавши сюди, я позбулася нав’язаного стереотипу, що  місто все ще дуже радянське. Можливо, кілька років тому воно таким і було, але зараз враження складається зовсім інакше.

А ще тут не чутно звідусюди «Братів Гадюкіних» – цей стереотип я сама собі нав’язала :).

  1. Як уже було сказано на початку, у Тернополі велике озеро і багато фонтанів. Я дуже люблю воду, звикла до меланхолійної ужгородської набережної, тому так звана «водна» ознака міста особливо припала до душі. Самі ж тернополяни теж прив’язані до озера. Навколо нього завжди чимало людей. А в той день було особливо багато закоханих, наречених, а також подружніх пар з дітьми.
  2. У центрі постійно панує приємний і спокусливий запах випічки. Це свіжі бельгійські вафлі, просто божественно смачні! Якби мене спитали, який Тернопіль на смак, я б сказала: він на смак, як ті вафлі, які продають у центрі. Тільки заради них я б рада була туди приїхати знову.
  3. У Тернополі відносно дуже мало людей курять на вулиці. Справді мало. Упродовж дня я рахувала таких на пальцях. І була приємно вражена. Адже звикла, що у нас палять усюди і майже всі.
  4. Побачила досить багато велосипедистів, а от велодоріжки – жодної.
  5. Кава тут мені не сподобалася, хоча це і не дивно, бо всі ж знають, де вона найкраща ;)
  6. Тернопіль можна сміливо назвати інтернаціональним містом. А темношкірі дівчата тут надзвичайно красиві.
  7. Ходити в театр у місті популярно, зокрема серед молоді.
  8. По всьому місту розташовані різні за розміром пам’ятники. Вони —особливі жителі.
  9. Ну, і останнє, що не могло не запам’ятатися, це, звісно, монумент Степанові Бандері.

Гуляючи Тернополем, я постійно порівнювала його з Ужгородом. Виявила, що ці міста мають багато спільного: перше у чомусь мені здавалося набагато кращим і ближчим ніж друге. Але в той же час я відчувала: мені бракує різноманіття кав’ярень, яким славиться Уж, вузьких скромних вуличок, вітряної липової алеї, високої концентрації знайомих на квадратний метр у центрі міста і божевільних курців на кожному кроці.

Я більш ніж упевнена, що не закохатися по вуха у Тернопіль, який «кишить» закоханими, та ще й у пору золотої осені, — неможливо. Це особливе місто, куди хочеться повернутися, де можна дозволити собі бути лінивим, замріяним і лагідним до усього світу. Такою я і поїхала додому.


Ольга Брайляк,
студентка відділення журналістики

Категорія: Дозвілля | Додав: Ю_Горбач (11.11.2014) | Автор: Ольга Брайляк
Переглядів: 539 | Рейтинг: 4.7/17


Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz