Вівторок, 21.11.2017, 12:20
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня НовиниРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Віч-на-віч [22]
Наші колеги
Головна » » Наші інтерв’ю » Віч-на-віч

Валентин Кузан: «Фотографія ніколи не буде класною, якщо ти нічого не хочеш нею сказати»
Валентин Кузан
Для мене він – блюздиригент, надзвичайно творча людина, яка може «вселити» творчість в інших однією лише розмовою. Для викладачів відділення журналістики він – колишній студент, для дружини та дітей люблячий чоловік та батько, для когось вчитель, а для справжніх цінувальників мистецтва – той, хто готовий творити, шукати нові шляхи творчості у галузі фотографії, літератури чи навіть музики. Валентин Кузан – то хто ж він насправді? У цій розмові я намагатимусь хоч трішки розкрити загадку вічно замріяного юнака.

  • Валентине, за освітою Ви журналіст, але, як я розумію, за спеціальністю не працюєте. Чому ж так? Не подобається професія? - Так, журналіст, але лише за освітою. Насправді ще під час навчання, а саме на третьому курсі, я зрозумів, що не хочу бути журналістом і перестав вчитися (посміхається). У той час я був надзвичайно амбітним молодим хлопцем і остаточно для себе вирішив, що хочу робити безсмертні речі, а не те, що актуальне лише сьогодні. Взагалі коли вступав до університету, то чітко знав, що хочу бути письменником. А що ж може бути ближче до письменництва, як не журналістика?
  • Але ж існує такий вислів, що журналіст – це письменник, контужений секундною стрілкою. З цим погодитесь?
- Ого. Справді? (Сміється). Крутий вислів. Не зовсім погоджуюсь. А ще кажуть, що люди, які не читають новин завжди щасливіші за тих, хто їх читає. А журналісти завжди «живуть» в тих новинах й іноді вже пишуть якісь автоматичні тексти, часто висловлюються мовними штампами. Хоча журналістом все ж бути дуже цікаво в певних випадках. Наприклад, коли ти маєш змогу взяти інтерв’ю в цікавої людини – це ж круто.
  • Тобто Ви новин взагалі не читаєте?
- Читаю, звісно. Але роблю це тільки в інтернеті, тому що там я завжди сам обираю для себе ті новини, які мені цікаві.
  • Тепер Ви працюєте фотографом. Коли зародилося ваше захоплення фотографією і чому воно виникло?
- Почав фотографувати ще з дитинства. Коли мені було 10 років, батько придбав собі фотоапарат. І вже тоді я намагався робити якісь фотографії, мене це захоплювало. Робив, звісно, лише десь 2-3 кадри на місяць. Фотографія для мене – це розповідь, лише візуальна. Як ми бачимо світ, так його бачить фотоапарат. Колись я своїм учням розповідав історію про фотографа-майстра та студентів. Якось на уроці фотографії студент запитав у викладача, чому ж на заняттях з фотографії вони нічого не почули від вчителя, окрім розповідей про джазову музику. На це викладач мудро відповів, що якщо ви не бачите зв’язку між фотографією та джазовою музикою, то тоді вам нічого тут робити. Взагалі фотографія – це мистецтво, тому я і почав нею займатися. І як і будь-яке мистецтво, фото має свою мову. Фотографія ніколи не буде класною, якщо ти нічого не хочеш нею сказати.
  • Ви – крутий та відомий в Закарпатті фотограф. Вас часто запрошують фотографувати весілля та інші урочистості. Але чи не втомлюєтеся фотографувати завжди лише те, що потрібно, «на замовлення»?
- Крутим себе вважати шкідливо. Не називай мене так. Ну, чи називай (усміхається). Я хотів би бути крутим не в плані території, не в межах якогось міста, району, області чи країни. Не в тому значенні, що я хочу світової слави, а, знову ж таки, в значенні розуміння мистецтва. Хотілося б, щоб люди будь-де змогли зрозуміти мої роботи і знайти в них щось своє. Від замовлень і від роботи не втомлююсь. Як я вже казав, що фотографія – це мова, і коли багато говориш, то виробляється дикція, відточуються навики. Фотографувати людей та весілля мені приємно. Я завжди намагаюся висловити характер людей, а весілля – це така собі певна кульмінація закоханості чоловіка та жінки. Тому завжди хочеться передати їхні щирі емоції та переживання.
  • Ви і вірші пишете. Як вдається і писати, і фотографувати, і що все-таки подобається більше?
- Знаєш, у мене – як в Біблії. Дві руки – і права не знає, що робить ліва. Звісно, якщо дуже захоплено робиш одну справу, тобі не вистачатиме часу, енергії й натхнення робити ще щось інше. Зараз я надто активно займаюся фотографією, занурююся в це, то пишу все менше, але пишу. Колись у дитинстві я дуже боявся, що перестану писати, але поки не перестав.
  • Колись Ви видали свою збірку поезій. Чи складно було, адже відомо, що видати книжку молодому авторові в Україні не так уже й просто.
- Не дуже складно. Я дуже люблю спонтанні та непередбачувані рішення, а рішення видати книгу було саме таким. Я просто переписувався зі своїм другом-письменником і випадково дізнався, що він нещодавно відкрив своє невелике видавництво. І тоді я задумався: а чи не видати мені книжку? Почав дуже активно розпитувати про те, як це можна зробити, і врешті ми видали мою збірку. Звісно, за мінімальні кошти, мінімальним тиражем – 500 примірників.
  • Нині багато молодих авторів просто прагнуть видати щось своє. Як Ви до цього ставитеся і що, можливо, порадите робити в таких випадках?
- Насамперед скажу, що видати книгу – надзвичайно важливо для того, аби зрозуміти, що ти насправді робиш. Бо дуже багато є молодих людей, які активно щось пишуть-пишуть-пишуть, але не мають якоїсь цілісної картини своєї творчості. Пораджу – видавати. Це не обов’язково має бути паперова книга, може бути й електронна. Але книга – це потрібна штука для автора. От я, наприклад, коли видав книгу, то сів так і подумав: невже от ця тонесенька збірочка – це все, що я за свої 25 років зміг дати світу? Як так? Я ж такий крутий (усміхається)…
  •  Журналістика, фотографія, література – це далеко не весь перелік Ваших мистецьких занять. У народі Вас ще й музикантом називають, чи насправді це так?
- Ооо, мені найбільшу радість в житті приносить саме заняття музикою. В той момент, коли займаюсь музикою, то розумію, що роблю саме те, що потрібно. Колись, після закінчення музичної школи, я хотів серйозно навчатися, бути музикантом, але не любив нот, не хотів грати по нотах. Для мене це завжди було складно, і ноти ніколи не асоціювалися з музикою.
  •  Зараз найбільше свого часу Ви віддаєте саме фотографіям, але що ж буде в майбутньому? Ким себе бачите: фотографом, письменником чи все ж музикантом?
- Прикол в тому, що незалежно від того, чим я зараз займаюся, мені все одно потрібен якийсь компроміс. Взагалі я люблю непередбачуваність. І завжди знаходжусь в якійсь певні позі очікування: що ж несподіваного трапиться? Я ніколи не планую чітко свою діяльність. А завжди просто хочу бути кращим, ніж є зараз.
  • Можливо, як людина, яка живе мистецтвом, зможете оцінити «творчу ситуацію», яка зараз є в краї?
- Зараз ми на хвилі розвитку. Принаймні мені хочеться так думати, бо я працюю в цьому напрямку. Я організовую концерти, різні літературні заходи. Я сам отримую від цього неймовірну насолоду і щасливий, коли ще хтось може насолодитись цим мистецтвом.
  • Що ж, дякую, Валентине, за надзвичайно цікаву і змістовну розмову.

P.S. Спілкуватися з Валентином Кузаном мені було надзвичайно приємно. Ми зрозуміли одне одного майже, як музикант музиканта. Валентин зарядив мене енергією та натхненням щось робити. Оскільки я принципово не роблю, так званих «диктофонних» інтерв’ю, то завчасно прошу вибачення, якщо випустила щось цікаве з нашої насиченої розмови.

Розмовляла Ольга Беца, студентка відділення журналістики
Категорія: Віч-на-віч | Додав: Шумицька (19.07.2013) | Автор: Ольга Беца
Переглядів: 386 | Рейтинг: 4.0/4


Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Категорії розділу

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz