Понеділок, 17.12.2018, 08:27
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня НовиниРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Віч-на-віч [22]
Наші колеги
Головна » » Наші інтерв’ю » Віч-на-віч

Юлія Нестеряк: «От я, наприклад, саме від студентів дізналася про різницю між іPod-oм i iPad-oм…»
Юлія Нестеряк
Про приїзд шведських та київських гостей було відомо вже давно. Готувалися до цього всі: студенти з нетерпінням чекали цікавих лекцій та тренінгів, викладачі ж метушилися, організовуючи прийом. Залишалося зовсім небагато часу, як ми дізналися, що наш курс матиме змогу поспілкуватися ближче з усіма учасниками шведсько-українського медіапроекту. Поділившись по двоє, обрали тих, з ким будемо вести бесіду. Вибір нашої пари – Юлія Миколаївна Нестеряк, заступник директора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, керівник медіапроекту з українського боку. Наша розмова з цією приємною та досвідченою жінкою почалася із розповіді про її кар’єру.



– У мене був доволі довгий шлях до столичного викладача. Родом я з Чернігівської області, з районного центру під назвою Срібне. І, напевно, десь там, зверху, було написано, що я маю бути журналістом, але, в принципі, це спровокував випадок. Про випадок. Наша районна газета завжди друкувала невеличкі замітки учениці моєї школи. І мені стало цікаво: от її друкували, а якщо я напишу, мене теж надрукують? Щось нашкрябала, віднесла в редакцію – і сталося диво-чудо: мене надрукували! Це було неймовірно, зовсім неочікувано. Більше того, я отримала рубль з копійками. Ну, на той час це були серйозні гроші.

Потім у моєму житті була ще одна людина, якій я багато чим завдячую, адже вона якоюсь мірою і визначила мій життєвий шлях. Було приємно побачити, що в підручнику з української літератури за сьомий клас є ця авторка – письменниця Любов Пономаренко. Я спочатку не повірила, а потім виявилось, що це все таки вона – філолог за освітою, але журналіст за покликанням. Їй було не лінь ходити й щось показувати, розповідати, брати з собою. Ми виїжджали в район, бачили одну й ту саму людину, ті самі факти, але те, що писала я, було жахливим, а от у неї одразу виходило як цукерочка.
  • А потім Ви вступили до Києва?
– Так, це теж досить смішна історія. Вчитися в Києві було моєю далекою мрією, а сподівань на її здійснення мала не дуже багато. Ми приїхали з мамою до Києва…У мене там не те що родичів, а й знайомих не було. Ну, але так сталося, що я вступила, склавши лише один іспит, бо мала золоту медаль. Зараз мені дуже цікаво було б дізнатися, яка добра душа поставила мені на цьому екзамені «відмінно».
  • За роки навчання виникало багато труднощів?
– От, цікаве спостереження, яке я зараз дуже часто наводжу студентам. Можна говорити багато негативного про Радянський Союз. Чесно кажучи, з погляду дорослої людини, я з жахом згадую, в яких умовах ми росли, жили, наскільки все було заполітизовано й запропагандизовано. Але в радянській школі була, як на мене, дуже хороша риса – це однаковий рівень навчання у будь-якому місті, містечку, селищі чи селі. От я й не мала ніяких проблем, хоч з малесенького центру на Чернігівщині. Єдине – поступалася в англійській мові. Але я потрапила у групу, де всі були зі спеціалізованих шкіл та добре знали іноземну мову, вони робили домашнє завдання на перерві за 5 хвилин, а у мене це займало цілий тиждень. Ну десь під 40 років я зрозуміла, що треба йти на курси і доучувати англійську. Зараз вже знаю добре. Для мене показником було те, що я перестала боятися телефонного дзвінка англійською.
  • Чому Ви обрали саме друковані ЗМІ?
– Я спробувала піти на телебачення (радіо чомусь навіть не розглядалося), але на відборі передумала і добровільно пішла в пресу. Чесно кажучи, я не пошкодувала, бо зрозуміла, що люблю писати і вмію це робити. Я переконана, що якщо людина пройшла газету, то з неї можна зробити і радіо-, і тележурналіста. Їхню відмінність мені дуже вдало показав Андрій Куликов, який був тренером від BBC. Ми писали якісь тексти, робили репортажі, записували звуки, інтершуми. Мені здавалося, що я написала такий класний текст, ну практично геніальний! А він нічого не сказав, просто переглянув його і попросив прочитати вголос. Десь на другому реченні я зрозуміла, в чому справа. От наскільки майстерно він зміг пояснити різницю між радіо- і газетним текстом! Коли ти спотикаєшся на другому-третьому слові, і речення такі, що у тебе не вистачає дихання, аби дочитати його до кінця, тоді ти розумієш, що писати треба короткими конструкціями і простими словами.
Якось наша розмова торкнулася специфіки проведення інтерв’ю, і пані Юлія радо розповіла цікавий випадок зі своєї практики:
– Колись я робила інтерв’ю з письменником Іваном Малковичем. Він мав дуже мало часу, кілька разів мені відмовив, а потім сказав, що матиму тільки 15 хвилин. В інтернеті я натрапила на один із перших його віршиків, у якому було написано, що Різдво ходить засніженими доріжками і, аби воно не замерзло, треба його зігріти колядками. Отож я запитала: «Чи не знаєте ви, що треба зробити, може, якийсь рецепт, для того, щоб Різдво не замерзло?». Він сидів і думав, а потім каже: «Ой-ой, щось таке знайоме! Це ж мій перший вірш». Після цього дуже багато розповідав й ми приємно спілкуватися, мабуть, більше години.
  • Ми, готуючись до зустрічі, прочитали в інтернеті, що Ви маєте цікавий і креативний підхід до проведення пар. Як вам це вдається?
– Це результат швецьких тренінгів. Повернувшись після першого тренінг близько семи років тому, я зрозуміла, що не хочу працювати за звиклою системою викладання, коли ти маєш 5-6 запитань, приходиш і кажеш: «Так, хто буде відповідати?». Це скучно та нецікаво не тільки студентам, а й мені. Цікаво, коли є завдання, де студент може проявити себе і зрештою побачити хоч і невеличкий, але результат своєї праці. Таке надихає.
  • В яких країнах вдалося побувати, беручи участь у подібних проектах?
– Найбільш довготривалими і результативними буди тренінги для викладачів у Великобританії та Швеції. Ще дуже тісною є співпраця із польським університетом у Познані, куди, як колеги, ми їздимо на конференції, під час яких багато вчимося та спілкуємося. До прикладу, там ми вперше побачили студентський Lip Dub. От я розкажу, і вам одразу захочеться зробити. Це спосіб розрекламувати свій навчальний заклад. Ми теж створили такий ролик. Це перший Lip Dub в Україні, який був зроблений за всіма правилами. Тому що попередні були або дуже короткими і ніякими, або мали елементи монтажу. А фішка ж у тому, що з моменту початку пісні монтаж заборонений, все знімається одним кадром. Це надзвичайно цікавий, але й складний процес. Важко сказати, скільки дублів було зроблено перш ніж все вийшло, як треба. Викладачі та студенти, які були на другому поверсі нашого інституту, ледве дочекалися камери. Завжди були якісь перепони: або музика зникне, або хтось зачепиться, стане не туди, повернеться не так. Насправді дуже складно: треба використовувати стедікам, щоб руки не тремтіли; розрахувати хронометраж; хто куди іде (і це не один раз пройтися з секундоміром). Адже звучить пісня: треба все встигнути, прорепетирувати дуже багато разів і поділити цей маршрут на кілька ключових майданчиків, на кожному з яких є своя відповідальна особа. Якщо вся координація й відповідальність не на одній людині, тоді все буде успішно. Так що спробуйте – це цікаво! Взагалі найкрутіший Lip Dub, який потрапляв мені до рук, – відео університету Ванкувера. Ми почитали деталі зйомок. Виявилося, що зйомки коштували кількасот тисяч доларів. А у нас: троє бакалаврів, троє батьків скинулися і зробили.
  • Чи немає у Вас ностальгії, коли повертаєтеся з таких цікавих місць?
– Ні, ну є почуття невдоволення, що у нас не вистачає якихось елементарних речей. До прикладу, у Києві є гімназія (моя старша донька закінчила її, а молодша ще там вчиться), де кожен пересічний клас мультимедійний, тобто від першого до останнього, я не беру до уваги спеціалізовані комп’ютерні класи. І діти вже не пишуть реферати, вони роблять презентації. Це вміння працювати у сучасному світі, який саме такими образами і мислить. Але поки що такі можливості є ще не всюди, і їхня відсутність іноді викликає незадоволення. Але якоїсь ностальгії немає, бо ти знаєш, що зробиш якийсь крок, щось посунеш, наблизиш і покажеш студентам, що вони теж це можуть використовувати, як і їхні європейські колеги.
  • Яким у Вашій уяві постає ідеальний студент?
– Мене це дуже часто запитують, бо кожен потік, який приходить, робить портрети викладачів. Відповідаю не задумуючись, у мене завжди однакова відповідь – я люблю студентів, які хочуть і вміють працювати. Хай вони чогось там не знають, чогось не вміють. Якщо є бажання – все решта дрібниці. Це як нанизування м’яса на шампур. Головне, щоб була ця основа, було бажання, прагнення.
Коли ми спитали «Чи хороші у вас студенти?», Юлія Миколаївна миттєво, не замислюючись і секунди, впевнено сказала:
– Найкращі. Відповідь на це питання у мене однозначна. Багатьом вони то такі, то не такі, а я їх сприймаю такими, якими вони є. Безперечно, щороку це інші студенти. Вони просто інші. Але іншим є життя, і ми змушені прилаштовуватися під його вимоги. До речі, я дуже часто вчуся від студентів. Коли бачу щось нове в них, то я одразу: «Ой, а покажіть, а чим воно відрізняється, а що тут кращого?». Зараз вони мають дуже багато всяких класних штук. От я, наприклад, саме від студентів дізналася про різницю між іPodoм i iPadoм.
  • А що наші викладачі розповідають про своїх студентів?
– Я ніколи не чула жодного критичного зауваження у ваш бік. До речі, це теж мене завжди підкуповувало у співпраці з Ужгородським університетом, а саме з вашим відділенням. Бо приємно, коли бачиш, що є повага до студента, порозуміння з ним, тоді і з`являється прагнення створити такі умови, де б він міг розкритися. Для мене це дуже важливо.
У розмові про навчання нам удалося дізнатися одну цікаву історію з життя нашої співрозмовниці та Інституту журналістики загалом:
– Анатолій Захарович Москаленко, наш декан, людина, яку я вважаю своїм вчителем, вчителем з великої літери, в період мого студентства зробив цікавий експеримент. Він у радянський час зміг домовитися (як? – тільки йому відомо) з редакцією «Радянської Донеччини», яка пішла у відпустку. Залишився тільки головний редактор. І от студентський колектив створив редакцію, де були редактор, заступники, кореспонденти і т.д., що самостійно робила газету. Цей місяць дав неймовірно багато: це було усвідомлення того, що, по-перше, ти пішов правильним шляхом, по-друге, ти щось можеш, по-третє, ти, уявіть собі, місяць робиш газету – і її читає ціла область. Я не скажу, що не було важко, було всього: і сльози, й істерики, і катастрофи, і що завгодно.

Так-от, я теж вирішила повторити цей експеримент. Першим з редакторів, хто згодився на нього, був мій одногрупник, який теж брав участь у такому експерименті в районній газеті. Я жартувала, що йому не пощастило через те, що вчився зі мною в одній групі. Мені довелося його разів три чи чотири умовляти, бо дуже довго відмовлявся. А я йому кажу: «Колю, ну ти послухай! От у нас це було, хтось із редакторів теж підставив свою голову під серйозну партійну відповідальність, бо, не дай Бог, газета щось не те напише! Ну але ж нас не побоялися відпустити, чому ти боїшся?». І він таки наважився. Це було минулого року. Цьогоріч ми створили три редакції: дві на Вінниччині, а третя у Фастові. Ці газети спостерігали за експериментом, їм було цікаво, і вони прийшли до нас вже самі.

Суть у тому, що студенти за місяць змінили обличчя газети. Починаючи від фізичної зміни, коли вони переробили логотип і зробили його цікавішим, закінчуючи зміною тематики, зміною наповнення. Вони зробили газету цікавішою. І коли зайшла мова про передплату, одному з редакторів сказали: «Ти знаєш, якби випускали студенти, то ми б її передплачували».

Люди, які працювали у цих редакціях, не побоялися поїхати далеко від мами, тата, дому, дехто взагалі ніколи не був у селі. Вони пережили там відсутність води, туалету, техніки, Інтернету. Але я переконана, що студент, який вижив у таких умовах, стовідсотково буде журналістом, та ще й хорошим журналістом. Він не зламався, не злякався, викрутився… І в них вже зовсім інше усвідомлення професії, вони вже зовсім інші, досвідчені, якщо так можна назвати студентів другого курсу. Бо саме в таких умовах народжуються справжні патріоти. Не такі, що гімн проспівали, приклали руку до серця – все, патріотизм на цьому закінчився. А ті, які бачать зовсім іншу Україну, не глянцеву в столиці, а ту, якою вона є насправді.

Ось таким щирим і невимушеним було наше спілкування. Юлія Миколаївна надихнула нас із захопленням поглянути, вже вкотре, на журналістику. Сподіватимемося, що ми й справді виростемо медіамагнатами (чого й побажала нам наша гостя) і зможемо зробити й свій внесок у розвиток українського інформаційного простору.

Розмовляли Оксана Ажнюк і Валерія Турок,
студентки відділення журналістики
Фото Лесі Поліхи
Категорія: Віч-на-віч | Додав: Путрашик (16.11.2012)
Переглядів: 1136 | Рейтинг: 2.5/4


Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Категорії розділу

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2018 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz