Середа, 21.11.2018, 13:10
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня Пульс відділенняРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Актуально [2]
Акція [6]
Aнонс [6]
Враження [11]
Дозвілля [3]
До свята [2]
Eкcкурсії [1]
Зустрічі [3]
Із-поміж ювілеїв [2]
Інтерв’ю [8]
Звіти і вибори [1]
Знай наших! [2]
КВН [2]
Літературні дебюти [2]
Наукові заходи [3]
Нові видання [1]
Одним абзацом [1]
Опитування [1]
Помешкання [1]
Практичні заняття [2]
Призначення [1]
Проекти [1]
Ровесник [9]
Спорт [1]
У підрозділах [1]
У ритмі свята [4]
Наші колеги
Вітальня » Пульс відділення » Свіжий погляд » Враження

Не покидайте своє щастя!
17.10.2012, 12:02
У сиротинці
Кажуть, що щастя не в минулому і не в майбутньому. Щастя – це мить, яку проживаємо в цю секунду. Напевно, потрібно навчитись його помічати. Сьогодні, а не вчора чи завтра. Звісно, кожен бачить щастя по-своєму. Для когось – це дорогі машини, безтурботне життя в нічних клубах, купа модного одягу. Для інших – прогулянка з коханою людиною під зоряним небом або посмішка батьків. А хтось вбачає щастя в людині, яку бачить вперше, але так хоче обійняти та назвати її своєю мамою…


У сиротинці
Щоразу, коли думаю про те, що майже щодня в Україні батьки покидають своїх дітей, то на душі стає якось неспокійно. Це трапляється з різних обставин, зокрема, коли жінки відмовляються від новонароджених у пологових будинках або ж подружжя позбавляють батьківських прав через невиконання своїх обов’язків. Але у будь-якому з цих випадків страждають насамперед діти, яких позбавляють теплоти, любові та уваги з боку найріднішої людини – матері. Такі жінки зазвичай знаходять безліч причин для свого виправдання. Звичайно, все ж дуже просто «звалити» на важке матеріальне становище чи на те, що чоловік покинув. Та звинувачувати у таких випадках справді нікого. Такі матері, напевне, і самі до кінця не усвідомлюють, що роблять. Турбує ще й той факт, що жінок більше хвилює те, щоб ніхто не дізнався про їхній вчинок, а не те, що колись, можливо, їхня кровинка знатиме гірку правду. І як з такою «правдою» далі жити? І взагалі, здається, що таких батьків не турбує, куди після їхньої відмови потрапить дитина, як житиме і чи хтось доглядатиме за нею…

У сиротинці
Зовсім нещодавно я та декілька моїх однокурсниць відвідали дитячий будинок у місті Сваляві. Ідея зібрати речі, іграшки, солодощі для дітей та поїхати до сиротинця спала мені на думку несподівано. Просто подумала про те, що було б непогано поспілкуватися з дітками, подарувати їм хоча б краплинку любові та ніжності. І, здається, я не помилилася.

Два тижні поспіль ми з однокурсницями обдзвонювали всіх своїх знайомих з проханням допомогти, хто чим може. І люди таки зголосилися! Зібравши достатню кількість подарунків для діточок, ми вирушили в дорогу.

Приїхали. Вивантажили всі речі, познайомилися з головним лікарем Обласного будинку дитини Володимиром Бейрешом. Він привітно зустрів нас, подякував за те, що намагаємось допомогти дітям, коротко розповів про сиротинець, в якому працює, та про своїх вихованців. Володимир Михайлович також дозволив нам побачитися й трохи побавитися з місцевою малечею.

У сиротинці
Коли ми підходили до кімнати, в якій перебували діти, на очі вже набігали сльози, а серце, здавалось, починало битись удвічі швидше. Хлопчики та дівчатка дуже зраділи, побачивши нас. Скажу відверто: так щиро мене ще ніхто не обіймав! Дітки радо розповідали нам віршики, обіймали, гралися з нами. Найбільше мені запам’ятався хлопчик Марк, який чомусь плакав, коли ми зайшли до групи, але потім заспокоївся і разом зі своїми друзями та вихователями привітно зустрів гостей. Прощаючись з дітлахами, ми пообіцяли, що обов’язково ще завітаємо до них.

Мені справді хочеться щиро подякувати тим людям, які дбають про таких покинутих батьками діток, навчають їх, дарують тепло та ласку.

Попрощавшись з Володимиром Михайловичем та іншими працівниками дитбудинку, ми вирушили додому. Ще три дні після цієї поїздки я не могла оговтатись. Все думала про цих діток та їхніх батьків. Шкода таких матерів. Адже таким чином полегшуючи собі життя, вони не розуміють, наскільки ускладнюють його. Не одну ніч вони ридатимуть за свої немовлям. І не раз душа покинутої дитини приходитиме до них уві сні, гірко питаючи: «Чому?»…

P.S. Саме в цю мить до мене в кімнату зайшла мама і покликала мене обідати. Адже вона знає, що, прийшовши додому з університету, я відразу сіла за комп’ютер, щоб завершити цей матеріал, і навіть не встигла поїсти. Вона турбується про мене, дбає про те, щоб я була сита й тепло одягнена, бо на вулиці вже холоднішає… І не важливо, скільки мені років. Не важливо, що іноді я сварюсь на неї за надмірні прояви уваги… Вона і далі переживає за мене, адже щиро бажає мені щастя. У цей момент я подумала: «Як добре, що у мене є мама!»

Ольга Беца
Категорія: Враження | Додав: Медіа--admin
Переглядів: 131 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2018 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz