Середа, 22.11.2017, 22:17
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня Пульс відділенняРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Актуально [2]
Акція [6]
Aнонс [6]
Враження [11]
Дозвілля [3]
До свята [2]
Eкcкурсії [1]
Зустрічі [3]
Із-поміж ювілеїв [2]
Інтерв’ю [8]
Звіти і вибори [1]
Знай наших! [2]
КВН [2]
Літературні дебюти [2]
Наукові заходи [3]
Нові видання [1]
Одним абзацом [1]
Опитування [1]
Помешкання [1]
Практичні заняття [2]
Призначення [1]
Проекти [1]
Ровесник [9]
Спорт [1]
У підрозділах [1]
У ритмі свята [4]
Наші колеги
Вітальня » Пульс відділення » Свіжий погляд » Інтерв’ю

Михайло Сюсько: "Нас колись ганяли від книжок, а нинішніх дітей не змусиш читати"
04.06.2012, 12:19

Професор Михайло Іванович Сюсько
Колоритного й грізного на вигляд Михайла Сюська пам’ятає не одне покоління студентів-філологів УжДУ (УжНУ). Він міг нагримати так, що чуло півфакультету, але на тому все й завершувалося – зла не тримав і на іспитах про грішки не згадував.
Може, тому, що його власні студентські роки були нелегкими – доводилося часом і впроголодь жити. І все ж уродженець глухого гірського села без будь-яких впливових родичів таки вибився в люди: став доктором філологічних наук, академіком АН ВШ України, заслуженим працівником освіти та заслуженим професором Ужгородського національного університету, в якому, щоправда, років 6 уже не працює. Чим він займається зараз і що врізалося в пам’ять із минулого – ми розпитували Михайла Івановича якраз напередодні його 75-річчя, яке відзначав цього вівторка … на державних іспитах.

Хлопця назвали… ім’ям померлого брата.
  • Михайле Івановичу, знаю, що Вас назвали ім’ям померлого брата, хоч це вважається недоброю прикметою…
– Дійсно, батьки мали семеро дітей, але двоє – брат і сестра – раптово, з різницею в кілька днів, померли ще до мого народження. Їм було років 11-12, казали, що їх урекли. Насправді, мабуть, якась інфекція скосила – лікаря на санях привезли запізно. Батько тоді з горя два тижні лісами блукав, мало не збожеволів. І в пам’ять про померлого сина назвали мене Михайлом. За забобонами, це ускладнює долю людини, та я, слава Богу, вже 75 років ряст топчу.
  • Але Ваше дитинство не назвеш легким.
– Ми жили бідно, як, у принципі, й більшість верховинців у повоєнні роки. Батько ще до Другої світової їздив до Бельгії на шахти, у Боснію, Італію, в Угорщині разом із мамою наймалися кукурудзу ламати, збіжжя жати, щоб зібрати нам 5 – 7 га землі – кожному по шматку, але радянська влада все це забрала. А потім ще й нянько помер – повернувся з трудового табору, куди його мобілізували німці, тяжко хворим, і з муками поволі згас. Мені тоді 12 років було. Старші брати – один у сусідньому селi в семирічці, другий – в армії, тож уся чоловіча робота впала на мене: і коня запрягав, і в ліс по дрова ходив. Якось узимку при тому навіть вовка зустрів. Словом, ми не жирували. Доводилося їсти борщ із кропиви, хліб із листя калини, затірку з бурякового бадилля й вівсяний ощипок замість хліба. Але, з іншого боку, форелі тоді було повно – засунеш руку під камінь i витягуєш…

«Щоб нарвати пазуху слив, лазив прямовисними стінами Ужгородського замку»
  • Тобто Ви цілеспрямовано вчилися, щоб вирватися з села, з тієї бідності?
– Та яка там цілеспрямованість у дитини! Мені просто завжди подобалося вчитися. Не хочу хвалитися, але я єдиний закінчив у рідному Голятинi на Мiжгiрщинi семирічку з грамотою. На ній, пам’ятаю, були зображені Ленiн i Сталiн. Мене автоматично зарахували до Хустського педучилища – там раніше чудово зарекомендував себе старший брат. Та оскільки двоє моїх друзів-однокласників не змогли вступити туди, я з тяжкою бідою випросив у директора свої документи й разом із хлопцями подався в Мiжгiрську середню школу. А навчання в ній було платним! Мама грошей не мала, тож розраховувалася …картоплею. Розумієте, нас у дитинстві ніхто не змушував учитися, навпаки, ганяли від книжки: корові води дай, свиням жаливи нарви, сіна принеси… Парадокс: ми, не маючи умов, рвалися до науки, а нинішніх дітей не примусиш читати.
  • Студентські роки чим запам’яталися?
– Ну, перш за все, вступними іспитами – їх було з 12, i конкурс серйозний. А далі – веселе, духовно насичене, але голодне студентське життя. Покладатися доводилося тільки на стипендію – мама грошима допомогти не могла. Проте в один із семестрів залишився й без цього джерела доходу: викладачу чимось не сподобалася моя фізіономія, і він ні за що ні про що вліпив мені на іспиті трійку. I хоча всі інші екзамени я склав на «5» і був напівсиротою, зі стипендією попрощався. Відповідно жити довелося впроголодь. Ті півроку мене, фактично, підтримували на плаву однокурсники. Та ще виручали дармові фрукти. Тепер страшно й згадати, як стінами Ужгородського замку спускався на територію нинішнього етнографічного музею, щоб нарвати пазуху слив. Міг же зірватися, та Бог милував. Утім, не я один так жив. Знаєте, яким був студентський бенкет? Купимо в гастрономі кильки, в їдальні замовимо по склянці чаю, а паралельно наберемо в портфель хліба, скільки влізе, – його ж тоді до їжі можна було брати безкоштовно. А потім у гуртожитку на Кремлівській накриваємо стiл: хліб, килька i графин води. Але нічого, то нам не завадило. І вчилися, і на танці ходили.

«Я зрозумів, що з села треба тікати»
  • Розкажіть, як Ви мало не стали журналістом.
– Таки став, але дуже ненадовго. Наприкінці п’ятого курсу до нас прийшли представники радіо з апаратурою, записали чоловік 5 i зрештою вибрали мене одного (Що голос у Михайла Івановича потужний, знав весь філфак. – Авт.) По закінченні навчання я 2 місяці працював диктором і залишився б там надовше, якби не хвороба мами: через водянку вона не могла впоратися з господарством сама. Тож я повернувся до рідного села і став учителем, згодом завучем. Але після смерті матері зрозумів, що звідси треба тікати. Які в глухій глибинці перспективи? Робота й буфет – замкнуте коло. Тому коли побачив оголошення в газеті про прийом до аспірантури в УжДУ – вирішив спробувати сили. І хоча мене там ніхто не чекав, таки пройшов конкурс 5 чоловік на місце й 1962 року став аспірантом при кафедрі української мови. Моїм науковим керівником був світлої пам’яті Йосип Дзендзелiвський, під його опікою в 1969-му у Львовi захистив кандидатську дисертацію на тему «Система іменних частин мови у говорах Закарпаття» (Докторську захищав у 1991-му в Югославії. – Авт.). Починав кар’єру в рідному університеті асистентом, і 47 років мого життя були пов’язані саме з УжДУ.

Для керівника важливо бути дипломатом
  • Не секрет, що науковими й творчими колективами керувати важко – люди там поважні, амбітні. Ви 5 років були деканом філфаку, 16 – очолювали кафедру української мови Ужгородського університету. Як удавалося уникати конфліктів?
Михайло Іванович Сюсько в часи завідування кафедрою української мови УжНУ
– Кафедра була велика, 17 викладачів, серед них 4 доктори наук. Чесно скажу: інколи дулю в кишені тримав, але маневрував. Для керівника важливо бути дипломатом. На якусь одну сторону пристати не можна, бо автоматично станеш ворогом іншої. Звичайно, за потреби відкрито говорив, що думаю, але намагався з усіма витримувати рівні стосунки, конфліктів не провокував, а якщо виникали якісь внутрішні тертя між колегами, напівжартома їх гасив. Одній кажу: «Розслабся, не звертай уваги», іншій: «Не сердься, бо бородавки з’являться». І якось усе влягалося, робота йшла непогано. До речі, я два строки підряд очолював Спецраду із захисту докторських та кандидатських дисертацій, і за ці 8 років у нас не залишилося жодного викладача без наукового ступеня! Це, звісно, морока, але для іміджу кафедри – великий плюс. Тільки з моїх вихованців шестеро захистили кандидатські дисертації. Потім у 2006-му з УжНУ я вирішив піти. Ну, так склалися обставини. Якийсь час працював у ЗакДУ, а тепер ось уже третій рік очолюю кафедру філологічних дисциплін у Мукачівському державному університеті. Та, напевно, буду проситися на заслужений відпочинок. Здоров’я не те стало: 15 років борюся з цукровим діабетом, а торік 4 операції переніс.

  • Справами в рідному УжНУ досі цікавитеся?
– Ну, звичайно. Як кажуть росіяни, «Любопытство – не порок». Адже стільки років ми з дружиною (вона вже давно на пенсії) жили цим університетом. А зараз донька там викладає, внучка Оля на факультеті міжнародних відносин учиться, щойно бакалаврську на відмінно захистила, внук – на журналістиці. Та й син має стосунок до університету – працює в Науково-дослідному інституті карпатознавства УжНУ. Тож я цікавлюся, що робиться в вузі, і вболіваю, переймаюся, коли щось не так.

Мирослава Галас
"Закарпатська Правда". – №21. – 02.06.2012

P.S. Редакція сайту відділення журналістики долучається до щирих привітань Михайлу Iвановичу з ювілеєм, бажає міцного здоров’я, наснаги на всі починання, життєствердного світосприйняття, радості від дітей та онуків.
Категорія: Інтерв’ю | Додав: Медіа--admin
Переглядів: 170 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz