Середа, 22.11.2017, 22:11
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня Пульс відділенняРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Віч-на-віч [20]
Наші колеги
Вітальня » Пульс відділення » Наші інтерв’ю » Віч-на-віч

Василь Густі: «Тільки щоденна наполеглива творча праця виховає журналіста»
07.06.2013, 13:05
Василь Густі
Василь Густі починав трудовий шлях з районки. Нині ділиться своїми міркуваннями про журналістські будні. І свята теж.
  • Василю Петровичу, чи пам’ятаєте Ви своє навчання на філологічному факультеті? Яким воно було – Ваше студентство?
– Кожна пора людського життя по-своєму незабутня. У своєму молодому віці ви, очевидно, теж переконались у цьому. Про студентство я мріяв ще у школі. Десь у 9 класі вибір зробив остаточний – філфак. Українська мова і література – це той материк, на якому душа моя розкошувала з дитинства.

З великою повагою і любов’ю згадую видатних учених нашого філфаку – Й.О.Дзендзелівського, К.Й.Галаса, З.Л.Пономарьову, З.Г.Ніколаєнко, Й.О.Баглая, В.С.Попа, В.С.Добоша та багатьох інших. Дуже сумно, що їх вже немає серед нас. Але вони живуть у своїх студентах – нині вже поважних педагогах, науковцях, письменниках. Час рікою пливе. Сьогоднішня зміна студентів має своїх прекрасних і мудрих наставників, і з великою любов’ю і вдячністю буде згадувати їх все життя.

На жаль, довго бути студентом-стаціонарником не пощастило. Хоч перший курс закінчив успішно, з другого – почались перипетії, які і згадувати не хочеться. Якби не тодішній керівник літстудії, доцент кафедри української літератури Василь Степанович Поп, думаю, що з омріяним філфаком довелося б розпрощатися. Василь Степанович по-батьківськи допоміг – потурбувався, щоб мене перевели на заочне відділення. Так, поєднуючи роботу в районній газеті, старався сумлінно підніматися по крутій стежині філології. У студентів-заочників теж були свої студентські радощі, втіхи, прикрощі. Тільки ці розкоші випадали рідше, під час заїздів, сесій. Але все одно є що з приємністю згадати і понині.

Що не кажіть, а студентська душа у всі часи і епохи за своїм оптимізмом величина стала. Хоч є певні різниці у студентському житті колись і тепер. Тоді не дуже віталось, якщо студент занадто цікавився рідною історією, культурою, літературою, духовністю. Наприклад, за читання книжок, виданих у 20-30-і роки, можна було вилетіти з університету… Можна б говорити на цю тему і далі. Та, думаю, що не варто згадувати те, що завдає болю. Прикро, що з теперішніми студентами спілкуюся занадто мало, а тому і не можу порівняти що і до чого детальніше. Одне скажу – епоха студентства достойна того, аби цінувати її кожну хвилину – для навчання і для …кохання, звісно, теж.
  • Чим була для Вас перша творча робота? Адже відомо, що Ви починали свою діяльність з районної газети?
Василь Густі
– Найперш порятунком. Бо після того, як довелося розпрощатися із стаціонарним відділенням, опинився фактично на вулиці, до того ж майже з «вовчим білетом». Це означало, що ніде на роботу мене не брали. А з чого жити? Тодішній редактор Великоберезнянської районної газети «Карпатська зірка» Степан Кадар (до речі, випускник філфаку) на свій страх і ризик прийняв мене на посаду кореспондента. Тож редакція районки стала мені університетом і школою життя. Район невеликий. Газета виходила тричі на тиждень. Позаштатної автури не було. А газетну площу треба було заповнювати матеріалами на місцеву тематику. Та й редактора не міг підвести. Довелося самотужки вчитися писати інформацію, нариси, репортажі, різні розширені звіти з місця події. І все це на найрізноманітніші теми. Писав і про тваринників, і справи в рільництві, про життя школи, проблеми села. Об’їздив, а коли була потреба, обійшов усю Великоберезнянщину. Подобалось мені життя-буття газетяря низової преси, що не кажіть, а районка до людей найближче. Це теж відповідально. Напишеш дурницю, перекрутиш факт, несправедливо критикнеш чоловіка, будь певен, що люди тобі «подякують» не лише словом… До речі, за об’єктивну критику ніколи не обурювались. Правди ж не сховати… Думаю, що це добра школа. Життєва і творча.

     • Зрозуміло, що з часом змінились технології газетного видання. А теми «на злобу дня» такі ж, як були?


– Щось із категорії «на злобу дня» залишилось, а щось і змінилося. Тоді, наприклад, ми активно і охоче писали про людей праці, про те, як і чим живуть територіальна громада, виробничі колективи, школи, лікарні. Сказати добре слово про чесну людину було важливою справою для журналіста. Але і вдарити на сполох, що в село не їздить автобус, що в присілку не працює дротове радіо («галя»), що сільмаг на замку і без товарів повсякденного попиту, не працює клуб, холодно в сільській бібліотеці – це вже була справа честі для журналіста. Скажу, що на наші критичні сигнали вла¬да реагувала невідкладно і дієво. Але не дай Бог, щоб наведені факти були надумані, перекручені. Тоді, брате-писако, начувайся.
  • Що б Ви залишили із журналістики Вашої молодості для нашого покоління, а що запозичили б від нас?
– Нинішнє покоління журналістів мені подобається своєю розкутістю, інтелектом, незакомплексованістю, активністю, цілеспрямованістю, навіть своєю молодіжною зухвалістю. Нелогічно молодій зміні медійників щось нав’язувати з тих далеких часів. Але, будучи майстром на всі руки, в одній якійсь галузі доречно бути справжнім «академіком» – знати на рівні найвищого фахівця – в культурі, економіці, міжнародних відносинах, агропромисловій галузі і т.д. Тоді до твоєї думки будуть прислухатися, реагувати на критику. Поверховість завжди була, як на мене, ворогом журналістики.
  • Яка Ваша думка про сучасну закарпатську журналістику? Чи дійсно журналістика загалом здатна впливати на суспільні процеси?
– Сучасна закарпатська журналістика має прекрасні традиції, які варто розвивати, продовжувати, збагачувати своїми набутками. У нас є ціла плеяда молодих журналістів, роботи яких охоче друкують всеукраїнські видання, високо цінують за рубежем. І чи варто виділяти окремі імена, коли талантів море.

Та, будьмо відверті, умови життя змушують і талановитого журналіста йти на поклін до власників ЗМІ, які не завжди своєю мораллю і життєвими позиціями заслуговують поваги. І, як не прикро, а талановите перо дуже часто змушене писати на замовлення, так, як того вимагає власник. До уваги не береться, що друковане слово, а тим більше, якщо воно замовлене, може вбити людину. Замовна журналістика не барометр суспільного життя, а провокатор соціального зла, душевних страждань. Ось тут і повинна проявитись громадянська, людська, християнська відповідальність перед Богом, Часом, Людиною. Адже впливати на суспільні процеси можна по-різному...
  • У Вашій творчій родині багато відомих особистостей. Чи здорова конкуренція допомагала зростати?
Закарпаття письменницьке: Василь Кузан, Петро Ходанич, Василь Густі, Андрій Дурунда, Сергій Федака
– На мою думку, ніяка конкуренція не може бути здоровою. Адже, конкуруючи, застосовуються, здебільшого дуже нездорові прийоми. Під сонцем творчості для всіх є достатньо місця. Не конкуренція, а щоденна наполеглива творча праця сприяє зростанню майстерності журналіста. На Закарпатті творчі родини дуже часті…
  • Чи позначилась якимось чином робота у владних кабінетах на Вашій творчій діяльності?
– Будь-яка робота збагачує творчу особистість, даючи можливість глибше пізнати життя. Згадайте, скільки професій опанували Джек Лондон, Михайло Шолохов, Григір Тютюнник та багато інших видатних майстрів слова, поки не заявили про себе в літературі на весь голос.

Мені до майстра далекувато. Та й пізно вже. Тішуся, якщо стану справжнім підмайстром. Я за натурою – semper tiro – завжди учень. І стараюсь не проґавити жодної миті, яка може чомусь навчити.

Працюючи десятки років у владних кабінетах (був прес-секретарем не одного керівника області, очолював прес-службу обласної ради), мав можливість бачити зблизька багатьох визначних людей краю. Повірте, в них було чому повчитися. То балаканина, що в них легке життя. Спробуйте майже щодня по 18 – 20 годин бути на роботі, жити проблемами краю, знати об’єктивні причини, чому вони не вирішуються. Звичайно, вони, як і всі смертні, зі своїми недоліками, вадами. Але все-таки це особистості.

А ще – державна служба змушувала до зібраності, відповідальності, витримки, уміння бачити, чути, аналізувати, робити висновки. Чим не школа для журналіста і літератора?
  • Ваші вірші вивчають з дитинства, багато з них стали піснями, за окремими прозовими творами поставлено вистави. Як воно – бути популярним? Порадьте, будь ласка, молодим початківцям на журналістській ниві, як уберегтися від «зіркової хвороби»?
– Щодо «зіркової хвороби», то мені особисто вона не загрожувала і не загрожує. Реально оцінюю свою творчість. Тішуся, коли Бог допоможе написати щось путнє, потрібне людям. На своєму віку бачив багатьох прижиттєво проголошених геніїв, увінчаних славою лауреатів. І все це, на жаль, вмирало ще до їхньої смерті. У всякому разі досить було переступити геніям і лауреатам поріг вічності, як їхня слава ішла слідом за ними. А бачив і простих трудівників, яких і через багато років по смерті читають, згадують, вшановують їх пам’ять. Життя – примхливе, незбагненне, загадкове…
  • Не можу не процитувати рядки з Вашого вірша «Ще один удар своєї долі»:
Тільки б гідно до межі дійшов я,
Честь свою зберігши, душу й плоть,
І доніс свій хрест тяжкий з любов’ю
До межі, що визначив Господь.

У наші дні цей моральний заклик набуває особливого звучання…

– У відповідь прочитаю інший свій вірш, у якому також ідеться про це:
Жити й справді треба поспішати
І не бути боржником ні в чім,
І навчитись помилки прощати
Друзям, навіть недругам своїм.
Тільки так – в трудах і у дерзаннях
Недаремна буде боротьба,
Щоб оті здійснились починання,
Що тобі довірила судьба.
  • І насамкінець: що б Ви побажали майбутнім мас-медійникам – студентам відділення журналістики філологічного факультету УжНУ? Що вкладаєте у зміст фрази «жити справді треба поспішати»?
– Колись наш знаменитий письменник Іван Чендей сказав, що для того, аби стати справжнім письменником (та й журналістом теж) потрібні три речі: талант, міцне здоров’я, творче довголіття.

Нинішнім студентам відділення журналістики таланту не позичати. Дай, Боже, їм міцного здоров’ячка і, звичайно, щасливих многая і благая літ на ниві крайової вітчизняної журналістики. Або, як іще кажуть: світлих думок, гострого пера і вдячних читачів.

Розмову записала
Андріана Мегіц
Категорія: Віч-на-віч | Додав: Медіа--admin
Переглядів: 238 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Категорії розділу

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz