«Бачити зорі в калюжах», або Як першокурсники-журналісти штурмували ази написання перших публікацій

31.12.2020
Наталія Толочко

Наші першокурсники – справжні бійці! На їхню долю випало стати студентами у карколомному 2020-му! Цілий семестр вони мужньо засвоювали граніт науки у новому форматі дисципліни «Теорія й практика друкованої журналістики» під керівництвом доцента кафедри журналістики Олесі Барчан. Відважно боролися з муками творчості, розвиваючи уяву, інтуїцію та мотивацію. Відкривали таємниці фактів та аргументів у журналістських текстах. Вирушали на пошуки власних інфоприводів, спостерігали навколишній світ, вивчали документи, опитували народ, експериментували… А ще змушували себе сідати за чистий аркуш ворду і, о, Боже, творити, творити, творити концепцію публікації, заголовок, лід, опісля редагувати, переробляти, знов редагувати, знов дописувати… 

Окрім того, виявляли феномен цікавого в масиві інформації, вчилися «бачити зорі в калюжах», унікальне в буденному, яскраве у повсякденні, «кісточку у сливі», проблему у темі, «родзинки у торті»… Словом, навчитися вирізнятися у професії, знайти ключ до аудиторії, бути унікальним фахівцем своєї справи!

Серед творчих завдань було на меті створити замітку про те, що цікавого й незвичного, невідомого широкому загалу, ви знаєте про своє рідне місто чи село. І ось що з цього вийшло.

Сніжана Безкровна

ПРО МІСТО ПРАЦІ ШАХТАРІВ

Першотравенськ – це місто на Дніпропетровщині, неподалік якого розташовані шахти, де щодня видобувають вугілля.

Поглянувши на карту України, його буде важко віднайти, але не зважаючи на це, про нього знають багато людей, як в Україні, так і за кордоном. Першотравенськ є одним із наймолодших міст Дніпропетровської області, розташованим у лівобережній її частині, яка належить до центрального регіону України.

Історія створення цього міста цікава і неповторна.  Коли окрім поля, на цьому місці нічого не було, під час Другої світової війни, німецькі війська вирішили збудувати свій аеродром. За дослідженнями вчених-метеорологів було визначено, що найкращим варіантом для його створення має бути саме та місцевість, на якій зараз закладено місто Першотравенськ. Через те, що саме тут на той час було мало опадів. Цікавим є те, що сьогодні жодних слідів від летовища не залишилося, лише дехто знає, що воно існувало.

Одним із цікавих фактів є те, що приводом створення міста стало відкриття перших шахт на околиці селища Шахтарське Павлоградського району Дніпропетровської області.

20 березня 1953 року прийнято постанову про будівництво населених пунктів, в якому жили б шахтарі та будівельники. Спочатку це було лише маленьке селище Шахтарське, але потім із розвитком вугільної промисловості – почало більшати людей на підприємстві та врешті-решт селище віднесли до міст районного підпорядкування. З того часу його назва –Першотравенсько.

Це місто праці шахтарів, тому шахти –  його головне джерело існування. Якщо їх закриють і припинять видобуток вугілля, це значно вплине на місто і насамперед його жителів, бо  найбільшу частину населення міста, складають шахтарі.  Вони мають високу та стабільну заробітну плату та багато хто з них робить вагомий внесок в розвиток міста. З їхньою фінансовою забезпеченістю відкриваються салони, кафе, різноманітні магазини та інші заклади розваг. Ці люди розвивають наше місто.

Мій тато – шахтар. Із його розповідей, я зрозуміла, що ця професія надзвичайно складна. Кожного дня вони спускаються під землю на глибину понад 500м., де температура у середньому дорівнює + 50°C. Вони ризикують своїм життям, не шкодуючи про це. Завдяки їм у кожній оселі є тепло та світло.

Не можу не згадати про ще одну цікавинку. Багато років тому в місті не було жодної церкви. У 1991 відкрилася перша протестантська церква харизматичного напряму «Нове покоління». Вона є чи не першою з багатьох церков цього руху в Україні та країнах близького зарубіжжя. Саме у ній проходять численні конференції, на яких присутні майже дві тисячі вірян. Спікерами є гості з Литви, Африки та  Америки.

Церква започаткувала біблійну та місіонерські школи; щороку до міста на навчання приїжджають тисячі студентів із різних куточків України, Росії, а також країн Європи. Відкривши реабілітаційні центри, в яких було врятовано багато людей та повернуто до стабільного та здорового способу життя, церква внесла вагомий внесок у розвиток міста.

Завдяки діяльності церкви – про Першотравенськ знають та говорять навіть у Перу, Китаї та у країнах Америки.

Також у нашому місті є дві будівлі, які збудовані та названі задля слави шахтарської праці. Про них знає невелика кількість людей, а саме ті, хто будували це місто. Вони отримали свою назву  через те, що їх збудували одними з найперших та на даху було викладено червоною цеглою слово «слава». Але з часом будинки не одноразово підлягали зовнішньому ремонту, через що написи втратилися. Залишилася лише їхня дата створення.

Хочу пригадати те,  що на початку формування та створення міста не існувало жодних кінотеатрів, клубів та різних розважальних закладів. Єдиною втіхою та розвагою для жителів було футбольне поле. Кожного вечора молодь обирала собі екстравагантне вбрання та йшла на гру. Якщо не брали участь в ній, були спостерігачами, як на шоу. Тепер на цьому місці збудований меморіал Слави воїнам Другої світової війни, який є важливою пам’яткою для міста. Це місце, де можна в дні пам’яті та народної скорботи вклонитися тим, хто не пошкодував життя для захисту рідної землі.

Першотравенськ – досить цікаве і неповторне місто. Воно має багато цікавинок та таємниць. Влітку вздовж головних вулиць розквітають троянди, що робить місто більш затишним та прекрасним. Улюбленим місцем городян є головна площа біля БК «Шахтар», де розташований невеличкий парк, поряд з яким є безкоштовний, вуличний кінотеатр. Молодь також полюбляє відпочивати та проводити вільний час саме там. Місто невелике та досить зручне, його можна обійти за пів години, не поспішаючи.

Мало хто знає, що такі українські футболісти, як Віценець Віталій, Западня Артур, Ракицький Ярослав та Сидельников Андрій, - з маленького містечка Першотравенськ.

Про Першотравенськ сьогодні мало сказано й досліджено. Це чудове та тихе місто України, яке має ще багато незвіданих стежок і нерозказаних історій.

Марія Бондаренко

ПРО ПРИХОВАНІ ЦІКАВИНКИ ПОЛТАВИ


Полтава славиться своєю живописністю, смачними народними стравами та великою кількістю культурних пам’яток. Але якщо стандартні туристичні маршрути не для вас, то ці місця точно прийдуть до вподоби.

1. Скейт-рампа з привидами.

У самому серці міста, на вулиці Соборності 35, у покинутій школі мистецтв, на другому поверсі серед мотлоху та понівечених картин можна знайти трампліни для тренування, побудований невідомими для скейтерів. Тож якщо ви - шанувальник скейтбордингу та містичної атмосфери, будете приємно вражені.

2. Відведи коханого у Френдзону.

Непримітне на перший погляд кафе “Френдзона”, розташоване на вулиці Лідова 10, зацікавить провокаційними настільними іграми, безкоштовним чаєм та відеоіграми й погодинною оплатою. Якщо ви не боїтеся непередбачуваних емоцій та наслідків, рекомендую відвідати цей заклад.

3. Співоче поле співає знову.

Ще кілька років тому ту гриміли концерти та лунала музика всіх відомих жанрів, а тепер чутно лише тишу. Видніючись з усіх куточків парку “Перемога”, Співоче поле здається мертвим удень, але одразу після заходу сонця оживає знов.

Уся творча молодь збирається, щоб заспівати запальних пісень, оздобити стіни новими графіті та просто помилуватися чудовим краєвидом на річку і парк. Творчим людям, що люблять нестандартні вечірки, рекомендовано відвідати концертний майданчик уночі й відчути цю дивовижну атмосферу.

4. Святиня серед бетонних стін.

Серед звичайних дев’ятиповерхівок, на вулиці Зіньківській 16,  ховається капличка Святого Юра. Побудована 1911-1914 роках на честь зустрічі полтавців з царем Миколою другим, з нагоди 200-річчя Полтавської битви, вона обов’язково порадує поціновувачів архітектури своїми вітражами та настінними розписами.

5. Погляд на місто з іншого боку.

Усі хто коли-небудь чув про Полтаву, знають Білу Альтанку – головну прикрасу міста, з якої відкривається дивовижний краєвид. Але, недалеко від неї, на Спаській вулиці, знаходиться оглядовий майданчик, що дає змогу побачити живописні панорами, навіть кращі за ті, що демонструє Альтанка.

Отже, відвідавши ці місця, ви зможете роздивитися Полтаву та її жителів з іншого боку, який ніколи не покаже жоден класичний туристичний буклет. Тож досліджуйте, ризикуйте, запам’ятовуйте, бо саме в цьому криється справжня насолода від подорожей!

Таким бачу своє рідне місто я! А ви були в Полтаві?

Михайло Коштура

ПРО УЖГОРОДСЬКІ ДОМАНИНЦІ

Доманинці – один із найстаріших районів Ужгорода. Частиною міста він був не завжди, однак історики згадують про нього щоразу, коли відтворюють факти про найдавніші поселення в нашому краї. Доманинці  надзвичайно затишні та унікальні своїми історичними пам’ятками, знаменитими жителями та неповторною атмосферою.

Перша згадка про мікрорайон Доманинці – за часів графа Миколи Другета. Невелике повідомлення знаходимо у 3-му томі опису Угорщини Андраша Вальї (1796р) – про те, що Нижні Доманинці є угорсько-словацьким селом в Ужанському комітаті, яке належить до королівської скарбниці. З 12 липня 1976 року село Доманинці разом з Горянами та Дравцями й їхніми землями, увійшло до складу міста Ужгород.

«По лівому березі річки Уж у Доманинцях був розташований піонерський табір всесоюзного значення  для дітей офіцерів 327-го піхотного полку», - розповідає один з колишніх військовослужбовців.  У цьому таборі відпочивали діти з усіх країн бувшого Радянського Союзу. Табір приваблював розташуванням, знаходився попід лісом та біля річки Уж. У 80-і роки сталася повінь, внаслідок якої довелося евакуювати дітей та працівників табору. У 1993 р. воєнно-спортивний табір «Зірочка», на жаль, припинив своє існування у зв’язку з розпадом СРСР та припинення фінансування.

Однією з історичних пам’яток Доманинець є Церква Успіння Пресвятої Богородиці, яка в 1751 році, в Протоколах візитації Михайла Ошлавського, згадується як дерев’яна церква, існує й нині. Після ліквідації радянської тоталітарної системи Мукачівської греко-католицької єпархії у 1949 році, Успенський храм Доманинець був переданий у користування православній громаді села. У 1990 році у цьому ж мікрорайоні було відроджено греко-католицьку громаду, і з 91-го року в храмі проводяться почергове богослужіння обох конфесій.

Прихожанами цієї церкви були досить відомі особистості. У мкр. Доманинці жив науковець, археолог та директор Закарпатського музею архітектури та побуту Іван Попович. Уродженцем Доманинець, на той час відомий легкоатлет, чемпіон й рекордсмен Всесоюзного товариства «Червона зірка» – Йосиф Голінка. З 1994 по 2006 рік він був головою комітету самоврядування мікрорайону Доманинці, членом правління Ужгородського товариства імені Олександра Духновича. Також слід згадати й Івана Долгоша – письменника, публіциста, працівника редакції газети «Молодь Закарпаття» та «Закарпатська правда», який теж проживав у цьому мікрорайоні та був депутатом Першої демократичної Ужгородської ради у якій активно захищав інтереси свого рідного села. Поміж вище зазначених, відомою особистістю був Антон Кашшай – український живописець, народний художник УРСР та член спілки художників України.

У  Доманинцях виховують і сучасних знаменитостей – чемпіонів! Постійні учасники змагань уже не одноразово перемагали на всеукраїнських турнірах. На базі НВК «Гармонія» працює унікальний фехтувальний клуб, створений на базі Федерації Фехтування України. Це єдина школа у місті Ужгород з професійним обладнанням, де навчають дітей фехтуванню.

Місто Ужгород має багато цікавих місць, особливо якщо досліджувати його околиці. Доманинці – історичний район, котрий ховає у собі ще дуже багато вражаючих та цікавих фактів.

Мирослав Лисович

ПРО СТАРОВИННЕ ЗАКАРПАТСЬКЕ МІСТО СВАЛЯВУ

Свалява. Маленьке, але дивовижне місто із унікальною природою, сповненою чистим повітрям та духовною силою. Місто, в якому досі панує атмосфера старовини та давніх закарпатських місцевих звичаїв. Свалява славиться оригінальною архітектурою та надзвичайними історичними й природніми цікавинками.  Сьогодні це відомий туристичний регіон.

Однією із визначних пам’яток мого міста є Обавський камінь. Його вершина розташована на стику двох хребтів – Плішки і Товстий, що у масиві гори Синяк. За версією «IGOtoWorld», Обавський камінь є кратером найдавнішого вулкана, який проявляв активність 20 мільйонів років тому.

Висота цікавинки складає  979 м. Вона вкрита майже суцільними лісами, тому дорога до каменю є досить важкою та тернистою, але це того варте, адже емоції від його споглядання запам’ятовуються на довгий час.

А ще, з гори відкривається надзвичайно дивовижна панорама Мукачівського району. Видно навіть замок Паланок.

Іншою родзинкою Свалявщини є різноманітні рибні господарства. Унікальність цих місць полягає в тому, що саме там можна не тільки зловити рибу на власну вудку будь якого виду, а ще й засмажити у присутності кухаря.

Спіймати гірську рибу не так легко, тому це стане своєрідним випробовуванням для кожного. Якщо ж вам хочеться звичайного відпочинку, в Карпатах ви можете організувати прогулянку відомими стежками. Але й у такий спосіб можна зустріти дикого звіра чи навіть мольфара, який розповість про майбутнє. Цікавим фактом є те, що Свалявщина вважається найчистішою територією у Закарпатті. Тут, на лоні природи, можна розкинути намет, аби переночувати. Відпочинок буде незабутнім!

Михайлівська церква є гордістю Сваляви, адже це шедевр козацького бароко. Знаходиться вона на пагорбі мікрорайону Бистрий, який у 2018 році приєднали до м. Сваляви.

Своє існування церква розпочала майже 500 років тому. Славиться вона тим, що колись була збудована лемками без єдиного цвяха, що дає змогу місцевим жителям пишатися таким здобутком Закарпаття. Вона могла б стати місцем паломництва тисячі людей, але, на жаль, є маловідомою.

Базальтові стовпи – ще одне незвідане місце Свалявщини, яке створила сама природа. Знаходяться вони біля с. Кольчино. Неймовірні унікальні стовпчасті багатогранники – це результат давнього виверження вулкана. Ці незвичні геометричні форми гірської породи – застигла магма! За цією мальовничою цікавинкою природи туристи вирушають до інших країн. А вона є у нас!

За версією мандрівника Віктора Стинича, закарпатські базальтові стовпи мають 5-6 сторін і поперечний розмір до 50 см. На схилі гори видно, як лавовий потік змінював напрям, а у верхній частині стовпи переходять у плиту, яка була верхнім покриттям лави.

Свалява відома не тільки гарними пейзажами та цікавими місцями, але й моторошними місцинами. На кшталт – будинок з привидами у с. Драчино. Колись у ньому жила сім’я Миговичів, але декілька років тому вони виїхали у США, залишивши ключі від будинку сусідам. Місцеві кажуть, що будинок … з привидами, які заважали жити цій сім’ї.  Тутешні жителі намагались знайти їх, але спроби були невдалими. Наразі сім’ю вважають безвісти зниклою. Чи вплинули на це вищі сили, які живуть у ньому – тільки загадка.

«Одного вечора, повертаючись додому, я побачила, як у вікні ворушаться жалюзі, коли підійшла, побачила тінь, яка миттєво зникла. Я вважаю, що це насправді був привид. Деякі не вірять, називаючи це маячнею, але я вірю тому, що бачила. Також згадую, коли була меншою чула дитячий плач і гадала, що це дитина, яка живе там, доки мама не сказала мені, що будинок цілком порожній», – каже жителька Драчина Ірина Слов'янин.

Деякі жителі Сваляви намагаються увійти в дім, сподіваючись побачити примару та зафіксувати це на камеру. Поки це не вдалося нікому.

Отож, Закарпаття може занурити вас у різноманітні емоції: цілковитого спокою і релаксу споглядання природи, неймовірного захоплення від історичних та природніх пам’яток – до виверження адреналіну від містичних місць та легенд.

Валерія Мацола

ПРО ФАЙНЕ СЕЛО ДАНИЛІВКУ

На межі Ужгородського та Берегівського районів, поблизу угорського кордону, розкинулося моє рідне село Данилівка. Це невеличке поселення є адміністративною одиницею Свободянської сільської ради з населенням всього 500 осіб. Попри це, село має надзвичайно багату історію, є неймовірно мальовничим і славиться своїми знаменитими жителями.

До 1919 року землі, на яких розташоване село та інші навколишні села, належали графам Ловньої Меньгирту та Ловньої Габору, а після розпаду Австро-Угорщини тут, вже чеськими легіонерами, було започатковане моє рідне поселення. Спочатку воно складалося з 22 хат та будівлі школи, а згодом декілька селянських родин Тячівського, Хустського, Іршавського районів також оселилися тут і певний час ще існувала система фільварок. Після визволення радянськими військами 28 жовтня 1944 року багато сімей переселенців з гірських районів Закарпаття було влаштовано в хати колишніх чеських землевласників, які після окупації в 1938 році угорськими військами повернулися на Батьківщину. Село також славиться родючими землями тому, під час радянської влади на приватних ділянках мешканців був створений колгосп «Перемога» де працювали всі селяни.

Найкрасивішою архітектурною пам’яткою нашого села є церква Святої Трійці. Це невеличка, мурована церква формою базиліки з різновисоким двосхилим дахом над навою та нижчою і вужчою вівтарною частиною, збудована майстрами з с.Вишкова та с.Колочави у 1953 році. Активну участь у будівництві головної святині брали також її мешканці, які дружно організувавшись з майстрами збудували церкву за рік. Згодом церкву доповнили мелодійні дзвони привезені з с. Руської Мокрої. Першим священиком став о. Юрій (Георгій) Бедзір, що відбув за радянської влади 8 років ув'язнення, а його син Леонтій намалював ікони. На перший погляд церква нічим не відрізняється від інших сільських церков, але коли входиш в храм, то перед очима відкривається величний іконостас, що зачаровує з першого погляду і є справжнім витвором мистецтва. Останнє оновлення церкви здійснив художник Василь Копин з 2014 по 2017 рік. Для оздоблення інтер’єру було зібрано 25 000$.

Найстарішою пам‘яткою є початкова школа на краю села, сповнена неповторною історією, яка сягає сивої давнини. Вона почала працювати з 1935 року. Оскільки на той час панувала Чехословацька влада, навчалися в ній лише діти чеських легіонерів, а діти українських родин здобували знання у звичайній селянській хаті. Після окупації угорськими військами у 1939 році чеські родини повернулися на батьківщину, а їх місця зайняли угорські витязі (вітейзи). У зв’язку зі зміною влади, діти українців почали навчання у школі, але воно проводилося угорською. Двічі на тиждень приїжджав до школи священник та навчав їх грамоті. Учителі були досить строгими до українців та могли покарати за найменшу провину. З 1944 року після визволення радянськими військами почався новий етап розквіту школи. Вона поповнилася новими учнями, а старенький вчитель М.І. Мучичка, що мешкав на сусідньому хуторі  Фрідманка,  був першим українським викладачем в нашій школі. Школа славиться не кількістю, а славою своїх учнів.

Гордістю школи та села є видатний військовослужбовець-танкіст, екс-заступник Міністра Оборони України, Головнокомандувач Збройних Сил України у 2014 році, генерал-лейтенант Михайло Миколайович Куцин. Який народився 13 серпня 1957 року в багатодітній сім’ї, з 14-ти дітей був наймолодшим. Генерал кожного року відвідує село, і пишається тим звідки він. Слід зазначити, що Михайло Миколайович робить великий внесок в культурну спадщину села та його розвиток. Зокрема, у 2010 році була організована зустріч учнів школи, на якій генерал подарував різні обладнання для комфортного навчання. Був також спонсором оздоблення церкви у 2014-2017.

Цікаво, що після Другої світової війни, у 1947—1948 роках, село пережило велику повінь. Причиною повені став розлив річки Тиса, з боку сусіднього с.Горонглаб (Дзвінкове). Точні відомості про цю подію не збереглися, але відомо, що будинки не затопило лише тому, що навколо села жителі  дружно накопували земляні вали, які вбирали в себе воду. 12 березня 2001 сталася ще одна повінь, причиною якої також став розлив річки Тиса. Надзвичайна ситуація тривала 3 тижні, було затоплено 274 будинки. Всі жителі села були евакуйовані та перевезені в безпечне місце, а також забезпечені матеріальними та фінансовими благами. Згодом почалося відновлення села і до кінця року всі будинки були відбудовані або замінені на нові.

В культурному житті нашого села важливу роль відіграє ансамбль «Данилівчанка», який існує приблизно 35 років. Зазвичай складається з 6-8 осіб, головою ансамблю є Марія Василівна Когут. Це гордість нашого села, адже гурт неодноразово займав призові місця на різних районних пісенних конкурсах. Крім виконання народних українських пісень, ансамбль займається і художньою самодіяльністю та залучає найменших мешканців села.

Ось такі цікавинки про моє рідне файне село Данилівка. Навіть маленьке село має велику, багату та неповторну історію.

Христина Сібулатова

ПРО ЛЕГЕНДИ ТА МІФИ УЖГОРОДА

Найчастіше гостям міста презентують одні й ті ж історичні факти та легенди про Ужгород. Проте лише місцеві жителі знають кілька родзинок, які здивують допитливих та заінтригують байдужих. Чи знаєте ви легенди про п’янкі сакури, алею на весілля,  таємний фонтан у центрі міста та інші?

Легенда перша – про незвичайний подарунок. Липова алея в місті має довжину 2200 м і є найдовшою не тільки в Україні, а й у всій Європі До речі, найдовша липова алея в Європі була подарунком на весілля! Саме так  Іштван Лаудон привітав свою кохану з їх особливим днем, подарувавши їй цілу алею.

Легенда друга – про Святе письмо. В краєзнавчому музеї Ужгорода зберігається унікальна середньовічна пам’ятка культури – перше білоруське Святе Письмо – Біблія білоруського першодрукаря Франциска Скорини (1490–1551).

Легенда третя – фонтан. Не всі знають, що пам’ятник Шандору Петефі – колишній діючий фонтан. Він споруджений в 1913 році, коли на цьому місці ще був ринок. Його часто використовували як рукомийник, тому довелося закрити.

Є версії, що через те, що струм води у закритому фонтані знаходиться під тиском, періодично ламається шабля статуї. Офіційно повідомляється, що це витівки хуліганів. Навіть вночі ППС чергує біля нього, аби оперативно  контролювати можливі прориви.

Легенда четверта – про сакуру та напій з неї. Ужгород – надзвичайно зелене місто. Воно нагадує суцільний сад! Головним його символом є сакури. Аби побачити їх цвітіння до міста з’їжджаються тисячі туристів із усього світу. В місті навіть організовують спеціальний фестиваль в період цвітіння сакури. Окрім квітучої сакури, в місті є також плодоносна сакура. Про неї більше інформації шукайте в публікації «ТОП-10 маловідомих правдивих фактів про Ужгород» від 9 червня 2018 року, розміщеній на інформаційному суспільно-політичному інтернет-виданні «Голос Карпат».

В місті ходять легенди, що в Ужгороді кілька років тому підпільно почали робити горілку із сакури. При цьому ті, хто її виготовляють, вночі зривають квіти сакури на вулицях міста. Тому горілка унікальна. Її можна замовити з-під полиці у кількох кафе на Корзо. Для цього треба просто попросити її, промовивши пароль «рожевий Уж».

Легенда п’ята – про горілку для ліхтарника. Скульптуру ліхтарника Михайло Колодко створював з реальної особи – дяді Колі, який був місцевою знаменитістю. Він ходив містом з плоскогубцями та запалював старі ліхтарі і в портфелі, окрім інструментів, завжди носив також купу газет, «чекушку» горілки та закуску.

Існує легенда, що коли монтували цей пам’ятник, не могли залишити порожньою сумку  ліхтарника дяді Колі. Тому скульптор забіг до найближчого магазину і поклав туди пляшку горілки. Вона і зараз у сумці ліхтарника. Деколи місцеві п’яниці пробують добратись до безкоштовної пляшки, проте їм це не вдається…

Отже, гарних вам екскурсій та прогулянок містом.

Віта Чулей

ПРО ЦІКАВЕ СЕЛО НАНКОВО

Нанково – моє рідне село, унікальне місце, що увібрало в себе таємниці давньої історії, містичні легенди Карпатських гір, дивовижну красу природи та дух неймовірно талановитих та працьовитих жителів. Сьогодні мало хто знає, що тут є цікавинки, достойні стати предметом уваги авторів бестселерів чи туристичною меккою. Я б хотіла розповісти про них більше в цій статті.

1. Головною родзинкою села є Чудотворна Ікона Божої Матері. 8 серпня 1641 року, в урочищі Полянки була знайдена ікона, яку земляки не змогли вберегти на своїй землі. ЇЇ забрав угорський цар, а на її місці збудували капличку, а згодом там був побудований монастир на честь цієї ікони. Також на місці з'явленої ікони пробило джерело, де побудували колодязь. Вода в ньому, як кажуть місцеві, чудодійна, та навіть в найзасушливіші роки не зникала і була чиста як кришталь. Навколо храму розсипався неймовірний сад, за яким доглядають мешканці села.

2. У XVI столітті селом пройшлася навала турків, частина з них поселилася в урочищі Туртели, де і досі зберігається колодязь, який вони побудували. Правда тепер він є приватною власністю жительки села Васелини Штець, на чиїй території він зараз знаходиться. Близько трьох років назад його реставрував син цієї жительки.

3. Село називаються «хлібним», через те, що в давнину турки тут знайшли хлібні рослини. В честь цього в нас з'явився музей хліба, який розташований в Нанківській ЗОШ І-ІІІ ст. У ньому представлено більше сотні експонатів – це різні види хліба, булочки, кораваї. Також є представлені різні види пшеничного зерна.

4. Також відомим є етнографічний краєзнавчий музей, який був заснований 10 квітня 2002 року. Сьогодні тут зберігається близько 1077 різних експонатів. Вони представляють археологічну, етнографічну, природничу колекції, документи, нагороди, особисті речі відомих діячів краю. Щороку він поповняється новими експонатами. Музей відвідують тисячі людей кожного року. Він знаходиться в сільській раді.

5. Пам’яткою архітектури також є старовинна Церква Вознесіння Господнього, побудована у 1870 році. Вона є третьою церквою яка знаходяться в селі. У 2017 році її реставрували, після чого вона стала ще більш привабливою.

Я була рада поділитися цими фактами з тими, хто зараз читає цю статтю. Сподіваюся вам була цікава ця інформація.

Головне фото з сайту  Unsplash.com

Приєднуйся до нашої медіародини!

Проконсультуйся з нами щодо вступу, розпитай про все, що хвилює.
Проконсультуватися

Телефон

БУДЬМО НА ЗВ'ЯЗКУ

+380 (312) 64-32-46

Адреса

ПИШІТЬ, ЗАХОДЬТЕ
Україна, 88000, 
м. Ужгород, 
вул. Університетська, 14, 
аудиторія 416