Четвер, 24.08.2017, 03:04
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2013 » Грудень » 29 » "Великий Гетсбі": талант проти псевдоромантизму
22:49
"Великий Гетсбі": талант проти псевдоромантизму
Єлізавета Зеленюк
Присвячую татові, бо він - один з небагатьох,
хто здатен відволікти мене від музики в навушниках.
Окрема подяка платформі Батьовського вокзалу,
на якій ми кожного тижня глибокодумно стоїмо

Про книгу

Мені закортіло ознайомитися з романом Френсиса Фіцджеральда вже після перегляду фільму. Було дуже приємно взяти цю книгу до рук й усвідомити, що за розміром та стилем твір – далеко не "Війна і мир", який довелося б читати через силу. Вперше книга була опублікована ще 1925 року, та якби мені сказали, що "Великий Гетсбі" належить до сучасної літератури, я би, певне, повірила.

Зазвичай я з легкою відразою ставлюся до творів, де в основі сюжету любовні взаємовідносини, однак "Великий Гетсбі" зачепив. Мабуть, тому, що тема кохання не призводить до примітивізму роману: тут це почуття розглянуто надто тверезо, воно виступає скоріше засобом розкриття психології героїв, при цьому не становлячи стержень сюжету. Тобто автор прагнув показати, чому ж насправді Гетсбі "великий", а не просто нагодувати нас зворушливими подробицями стосунків Гетсбі та Дейзі.
Також "Великий Гетсбі" заворожує своєю динамічністю та вмілим використанням художніх засобів.

"Потом Гэтсби взволнованно заговорил, обращаясь к Дэзи, все отрицал, отстаивал свое доброе имя, защищался от обвинений, которые даже не были высказаны. Но она с каждым его словом все глубже уходила в себя, и в конце концов он умолк; только рухнувшая мечта еще билась, оттягивая время, цепляясь за то, чего уже нельзя было удержать, отчаянно, безнадежно ловя знакомый голос, так жалобно звучавший в другом конце комнаты".

Від художнього твору до сценарію фільму

1. Адаптація.
Не знаю, скільки зусиль доклали сценаристи до цього процесу, однак наслідки він має однозначно не радикальні.
Як уже було сказано, "Великий Гетсбі" доволі динамічний. Автор вирішив утриматися від глибоких філософських монологів на півсторінки, віддавши перевагу простоті викладу. Тож, "підрізавши і підрівнявши" текст роману де-не-де, сценаристи хіба ще додали у декілька сцен гіркуватого присмаку зворушливості.

До прикладу, епізод, де Нік Карравей обіцяє Гетсбі запросити Дейзі на обід. Гетсбі, аби подякувати, пропонує Ніку послугу у сфері бізнесу. За книгою, Нік каже, що це було б не зайвим, і він подумає. У фільмі ж настає цей "до завмирання серця милий зворушливо-незручний момент" (оказіоналізм), тобто Нік розгублюється і відповідає, що не варто, що його вчинок (запрошення Дейзі) – звичайна дружня послуга.

2. Додані та видалені епізоди.
Як відомо, найвідповідальнішим у будь-якому фільмі є початок. Саме перші хвилини вирішують, буде глядач дивитися далі чи визнає запропонований продукт кіноіндустрії недостойним своєї уваги. Творці "Великого Гетсбі" стосовно цього вирішили підстрахуватися і використали мій улюблений прийом – увели обрамлення: у книзі немає описів того, як Нік спершу спілкувався з лікарем, а потім почав писати власну розповідь, присвячену знедоленому другу.

Цей невеличкий сюжетний хід приніс мені задоволення у квадраті.
По-перше, мені на душі якось спокійніше стає, коли я бачу, що фільм точно матиме чіткий і зрозумілий фінал, до якого творці мене поступово підведуть. До того ж без обрамлення фільм почався би з банального опису побуту Ніка Карровея. Не можна сказати, що це погано, однак коли на гачок чіпляють обіцянку драматичних подій, охочих вхопитися буде однозначно хоч греблю гати. Так вже у світі повелося, що ніщо не приваблює нас більше, ніж людська трагедія.

По-друге, вдумайтеся. Два чоловіки зустрічаються. Стосунки стають ддружніми. Поступово один з них починає захоплюватися особистістю іншого, вважати його не таким, як інші, по-справжньому "великим". Потім цей "об’єкт захоплення" епічно врізає дуба і його єдиний друг присвячує йому своєрідні "записки". Не дивуйтеся, я всюди знаходжу підтекст.

Без сумніву, деякі епізоди сценаристи заради динаміки видалили. Однак пожертвували вони не лише зайвими деталями, а й подекуди лірикою. Мене, зокрема, здивувало, що у фільмі є лише одна туманна згадка про дочку Дейзі. Місіс Б’юкенен, таким чином, нагадує нам загальновідому Анну Кареніну, байдужу до дитяти від нелюба. Френсис Фіцджеральд, проте, не наслідував цей образ. У романі він увів епізод, де Дейзі показує свою маленьку принцесу у всій красі, знайомлячи її з Ніком та Джордан Бейкер, та головне – з Гетсбі.

Також у фільмі нічого не сказано про своєрідну любовну лінію Ніка і Джордан. За книгою, їхні відносини і близько не стоять поряд з мелодраматичними, ледь не шекспірівськими стосунками Гетсбі та Дейзі. Зв’язок між Джордан і Ніком свідомий, дорослий. Ні він, ні вона не будують повітряних замків – тут вирішальну роль відіграє скоріше небажання залишитися перед розбитим коритом на схилі літ.

"Уже стемнело, и, когда мы нырнули под небольшой пешеходный мостик, я обхватил рукой золотистые плечи Джордан, слегка притянул ее к себе и предложил поужинать вместе. И Дэзи, и Гэтсби вдруг перестали меня интересовать; их место заняла эта безмятежная и решительная, узколобая проповедница всеобщего скептицизма, небрежно откинувшаяся на сгиб моей руки".

Мабуть, творці фільму вирішили відвести свій шедевр подалі від примітивних любовних серіалів, у яких кульмінація наступає в момент поцілунку, а епілогом служить пишне весілля.

3. Змінені епізоди.
Думаю, під час перегляду фільму багато кому здалося, що для 1922-го року вечірки у пана Гетсбі надзвичайно ефектні.

За книгою, зустрічі у його особняку виглядають як скромні кантівські вечори. Гості не потрапляють у вимір розкоші й гламуру, не витанцьовують під дощем конфеті та іскрами різнобарвних салютів. Нік і Джордан, зокрема, просто гуляють по саду, часом приєднуються до безглуздих бесід гостей. І все.

Прийом показу бурхливих світських вечірок часто застосовують у зйомках кліпів до естрадних пісень, аби створити такий собі ефект "вау". Припускаю, що хтось із творців "Великого Гетсбі" раніше мав досвід у цій сфері.

Позитивно чи негативно вплинули на фільм такі "модернізуючі" метаморфози? Факт, що візуально сприймати ті розваги справді приємно. Їхня динаміка, масовість і пишнота просто приковує до себе. На мою думку, у цьому випадку мета виправдовує засоби.

Персонажі
 
Перші ж розділи книги розгорнули переді мною правдиву картину тодішнього буття. Не лише Вест-Егг, а й, здається, цілий Нью-Йорк у романі гниє, пронизаний липкою павутиною пліток.

Не тільки безликі люди довкола, а й наші головні персонажі показані приземленими, розбещеними багатством і бездіяльністю особистостями. Джей Гетсбі – мов кольорова пляма у цій похмурій сірій трясовині, мов дитина, яка все ще вірить у чудеса, а тому й вершить їх у своєму житті. А Нік – небагатий, непримітний, кумедний. Нік – єдиний, хто бачить все в істинному світлі.

"Они были беспечными существами, Том и Дэзи, они ломали вещи и людей, а потом убегали и прятались за свои деньги, свою всепоглощающую беспечность или еще что-то, на чем держался их союз, предоставляя другим убирать за ними".

На жаль чи на щастя, реальність фільму не така огидна.
Підбір акторів для "Великого Гетсбі" я розцінюю як вдалий. Від кожного персонажа віє особливою харизмою, однак обговорити, перш за все, хочеться нашу головну пару.

Джей Гетсбі
Мені подобається, як сценаристи використали образ таємничого Гетсбі, аби з самого початку ввести у сюжет подвійну інтригу: по-перше, нам не зрозуміло, що ж такого жахливого трапилося з Ніком, раз у нього почалися проблеми зі здоров’ям (обрамлення), по-друге, впродовж усієї зав’язки дії пан Гетсбі був стійкою persona grata, про яку ми так прагнули дізнатися більше, однак тривалий час мали змогу бачити цього героя лише зі спини. А інші персонажі тільки й підливали масла у вогонь:

"Мне говорили, будто он когда-то убил человека". "Во время войны он был немецким шпионом".

І тут ми нарешті чуємо невимушене, однак таке солодке "друже мій" ("старина"), и "тайное становится явью". Для порівняння:

"Но тут улыбка исчезла – и передо мною был просто расфранченный хлыщ, лет тридцати с небольшим, отличающийся почти смехотворным пристрастием к изысканным оборотам речи".

"Смуглая от загара кожа приятно обтягивала его лицо, короткие волосы лежали так аккуратно, словно их подстригали каждый день. Ничего зловещего я в нем усмотреть не мог. Быть может, то, что он совсем не пил, и выделяло его из толпы гостей - ведь чем шумней становилось общее веселье, тем он, казалось, больше замыкался в своей корректной сдержанности".

Коли я із немалим здивуванням усвідомила, що нашого поважного пана гратиме Леонардо ДіКапріо... Ні, я не подумала: "Вертайся назад у свій "Титанік". Це банально і примітивно, однак мені подобається дивитися на гарних чоловіків, і я цього не соромлюся. Та й у ДіКапріо в арсеналі, на мою думку, не тільки миле личко. Мені ще бракує знань, аби розрізнити, коли актор грає добре, а коли фальшивить, однак на рівні суб’єктивного сприйняття я позитивно оцінила те, як ДіКапріо впорався з роллю джентльмена.

Отож, буду рада побачити вас ще у якомусь шедеврі, друже мій.

Дейзі Б’юкенен
Цей персонаж у виконанні Кері Малліган вийшов просто казковим.
Упродовж усього фільму мені здавалося, що Дейзі випромінює якийсь неземний ірреальний шарм, мов вона містична німфа або ельфійка, яка з незрозумілих причин покинула зачаровані ліси і почала жити серед людей. Особливо ця зовнішність міфічної істоти підкреслена у сцені, де вона стоїть посеред кімнати Ніка, щедро прикрашеній рожевими й білими квітами. Складається враження, мов така краса і є природним середовищем існування Дейзі.
Однак саме так місіс Б’юкенен зачаровує нас лише на екрані. У книзі ж Фіцджеральд одразу дає зрозуміти, з якого тіста вона ліплена.

"Она опять засмеялась, словно сказала что-то в высшей степени остроумное, и на миг удержала мою руку, заглядывая мне в глаза с таким видом, будто у нее никогда не было более горячего желания, чем меня увидеть. Она умела так смотреть".

Автор книги подає нам Дейзі Б’юкенен у суто земному соусі. Тут вона не таємнича принцеса, а просто дурненька вертихвістка з легковажним ставленням до життя, яких горохом сіяно на цьому світі.
Поведінка кінематографічного образу Дейзі наприкінці історії вразила мене. У виконанні ж книжкового аналогу це було цілком закономірно.

Операторська робота

Якщо фільм справді якісний, то у ньому повинна бути своєрідна родзинка, що вирізнятиме одну "крапельку води" серед бурхливого моря інших.

У випадку "Великого Гетсбі" незабутнє враження справляє робота оператора. Очевидно, що ця людина, а саме – Саймон Дагган, не лише кисень на знімальному майданчику переводив. Серед його відомих робіт також "Я, робот" з Віллом Смітом, який я заради Даггана, можливо, передивлюся втретє.

Талант оператора у "Великому Гетсбі" не впадає, а б’є прямо у вічі з перших секунд, з епізоду, де ми бачимо зелене сяйво маяка. А момент, де камера спершу показує літак у небі, потім спускається вздовж стіни хмарочосу і демонструє Ніка, що знімає капелюха і привітно посміхається нам, – це просто "ваааау". Я, зокрема, після цього епізоду була впевнена, що, хоч там "відсутність Інтернету-навчання-YouTube-Шерлок Холмс", а "Великий Гетсбі" я точно додивлюся.

Звісно, ми не настільки сліпі, аби не помітити вклад у цей шедевр комп’ютерної графіки, та кого це хвилює? Крім того, можливо, через 10 років людство й винайде такий операторський кран, який зміг би протягнути камеру через море від одного кінця острова до іншого, а потім ще й пролізти у вікно якоїсь хатини, однак поки маємо те, що маємо. Тому, на мою думку, Саймон Дагган зробив усе від нього залежне і навіть більше.

Недоліки

Як ми вже говорили, у фільмі вечірки пана Гетсбі проводяться на рівні феєричних святкувань естрадних зірок. Яскраве там все, включно з музичним супроводом, під який хотілося б і самим потрусити кістками. Це у ХХІ столітті. А пан Гетсбі живе на початку ХХ-го. Я двома руками "за" драйвові моменти у кінематографі, однак у цьому випадку трапився такий собі конфлікт епох, чи не так?
Баз Лурманн та репер Jay-Z два роки працювали над музичним альбомом до фільму і з цього приводу висловлюються так:

"Роман Френсіса Скотта Фіцджеральда рясніє згадками про сучасну музику того часу — 1922 року. Хоча ми усвідомлюємо, що це, як назвав її Фіцджеральд, «епоха джазу», і саме цей період зображено на екрані, ми — наша публіка — живемо в «епоху хіп-хопу» і хочемо, щоб наші глядачі піддалися впливу сучасної музики сьогодення так, як і Фіцджеральд зробив це свого часу з читачами роману".

Мені здається, що пісня Лани Дель Рей "Young and Beautiful", яка послужила у "Великому Гетсбі" лейтмотивом, підібрана вдало. Вона підкреслює містику неприступних лісів і замку Джея Гетсбі. Стосовно ж іншого, Баз Лурманн далеко не перший і не останній, хто пішов на подібний ризик, щоб догодити смакам розбещеної молоді. Наскільки я пам’ятаю, ми вже згадували про Шерлі та Майкі наприкінці ХІХ століття. Режисери підуть на будь-що, аби хоч злегка сіпнути наші сучасні черстві душі й серця.

Висновок
Отже, у публіки є дві причини ненавидіти фільм "Великий Гетсбі". По-перше, музичний супровід, по-друге, Леонардо ДіКапріо – банальний закоханий хлопчик з "Титаніку", який багато кому набив оскомину своїми псевдоромантичними стражданнями... З тих пір пройшло 16 років, однак люди все одно подейкують, що "Великий Гетсбі" – сіквел до "Титаніку". Що ж, в глибині душі я завжди знала – Джек таки врятувався (інтуїція фікрайтера).

Попри ці два пункти я навела і декілька позитивних моментів, заради яких "Великий Гетсбі" все ж варто подивитися або прочитати. Не думаю, що, зробивши це, ви безповоротно згаєте цінні хвилини свого життя.
Категорія: Студенти | Переглядів: 415 | | Рейтинг: 4.0/1


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Грудень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz