Субота, 16.12.2017, 07:32
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2012 » Серпень » 10 » Темні думки
20:30
Темні думки

Cвітлана Лапига
Колись язичники уникали будь-якої здогадки про смерть і ховали покійників за межами міста. А от християни наполегливо намагаються постійно пам’ятати про смерть. Невже можна бути щасливим, постійно думаючи про неї, оточуючи себе зображеннями покійників, могилами і хрестами?! Напевно, це пов’язане із віруваннями у потойбічний світ. Язичники думали, що після смерті потрапляють в Аїд, де на всіх чекає однаково жахлива розплата. А християни вірять у рай, тому і не бояться смерті. Хоча часом мені здається, що останні бояться її більше від язичників, тому і намагаються звикнути, думаючи про неї. Хоча чи можна звикнути до смерті? Я не знаю відповіді на це запитання, проте переконана, що можна звикнути до видовища чужої смерті, але не до думки про власну.

Любов і смерть – два великі запитання для всього людство. Є ті, хто боїться і першого і другого однаково. Ми боїмося смерті через те, що мало наповнюємо своє життя чимось вічним і переповнюємо тлінним. Ми можемо зробити себе безсмертними, залишивши по собі щось таке ж. Як на мене, то для цього є два варіанти: 1. Любити так, аби це змінило світ. 2. Або створити плід розуму і душі, що тривожитиме людські серця і після вашої смерті. Бо коли серце любить, прагне щосекунди бачити очі коханого чи коханої, коли є успіх у любові – то все можна поправити у цьому світі і нічого вже не є таким страшним.

Підлі, жорстокі, страшні… чи не тому люди такі, що ніколи не любили або не цінували любов так, як вона заслуговує цього? Гаряча від любові кров не може витерпіти буденної бридкості. Ніжність до своєї половинки не буде терпіти і миритися із жорстокістю до інших – чи не через це Бог є любов? А якщо так, то яка різниця, якою мовою, за допомогою яких обрядів і в якій релігії його сповідувати?! І чи сповідувати взагалі…

Я думала, що за свої 18 років могла досягти чогось набагато вагомішого, аніж зараз маю. Хоча і за це дякую. І говорю це не тому, що переконана у власній неповторності, величезному потенціалі і прекрасним перспективам. Просто страх перед тим, що наше життя – це постійна небезпека наштовхнутися на кінець змушує підніматися і рухатися вперед, хапаючись за купу, здавалося б, зовсім непотрібних речей, справ, розмов і т.д. Боюся, що ми так і не зможемо чи не встигнемо зробити щось вагоме не для вітчизняного телебачення, науки, культури, економіки – ми не встигнемо зворушити чиєсь серце до сліз, зжатися до болю від прояву любові і доброти. Для нас так і залишаться бридкими голодні і босі бомжі. І ми не перестанемо просто співчувати хворим дітям чи самотнім старим надокучливим бабцям, замість того, аби, якщо вже не допомагати грошима, то хоча б навідатися до них із добрим словом і спеченим тортом.

Ми можемо не залишитися в історії. А вона ніколи не закінчується – в цьому її перевага перед тими людьми, які беруть в ній участь, долі і життя яких приносять їй у жертву. Хоча чи буде наше життя поставлено на жертовник?! Для когось це честь і справа всього життя. А для нас?
Категорія: Студенти | Переглядів: 271 | | Рейтинг: 1.0/1


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz