Понеділок, 18.12.2017, 01:31
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2012 » Жовтень » 5 » Спіраль мовчання
21:30
Спіраль мовчання

Ірина Левіна
До написання цього матеріалу мене наштовхнули публікації Сергія Жадана на одному з сайтів. Прочитавши його «Країну сонця», я неначе прозріла; у свідомості багато чого перевернулося догори дриґом і водночас стало на свої місця.

Коли мені було 14 років і я лише починала дізнаватися, як функціонує держава, що коїться у нашій владі тощо, мене надзвичайно дратувало, що зараз я – лише маленька дівчинка, яка не має жодного впливу на цей світ і не може нічого змінити. Поки що. І це «поки що» мене заспокоювало, бо я вірила у власні сили, вірила, що колись настане той момент, коли я зможу повпливати на хід подій, коли я сколихну цих сповнених байдужості людей.
Коли мені виповнилося 17 і я вступила до вишу на відділення журналістики, я була надзвичайно амбітною, натхненною, сповненою ідей та бажань. Я вірила, що зробила величезний крок до своєї мети – змінити на краще цей світ. Переживши чимало болю за своїх близьких у підлітковому віці, я просто не могла думати інакше – я мусила це зробити. Оточення мені лише сприяло у цьому. Нові знайомства, однодумці, перші публікації, перші сюжети…це все накривало з головою. Я відчувала себе неймовірно дорослою. Знала, що вже на міліметр від цілі.

Зараз мені двадцять, і я озираюся на це все з іронічною усмішкою. Розумію, що ніяка я не доросла і ще стільки всього маю пережити. Що ніколи не варто зарікатися, бо життя часом обертається такою несподіваною стороною, розказати комусь – не повірять. Що люди навколо не всі хороші, добрі й милі, не всі твої кращі друзі, не всі бажають тобі добра і хочуть усіляко посприяти твоєму щастю і задоволенню – радше своєму. Своя сорочка ближча до тіла.

І виявилося – так вражаюче несподівано - змінити цей світ не так просто, як здавалося в 14. Всі мої ідеї щодо того, як зробити життя в країні кращою, десь розгубилися. Коли ти зіштовхуєшся з реальністю і всі твої рожеві мрії потроху розсипаються, важко рухатися далі. Я не знаю, чи я на це здатна. Із самого початку я так хотіла запалити буремний вогонь в серцях співвітчизників, що врешті-решт загасила власний.

Ми звинувачуємо політиків, які говорять про любов до неньки-України, а дітей відправляють жити за кордон, у показному патріотизмі, а самі? Мало хто з нас, побувавши за кордоном, хоче вертатися сюди. Багато хто шукає будь-які шляхи, аби «зачепитися» і лишитися там назавжди; ті ж, хто змушений повернутися, важко переживають цей розрив з іншим світом. Ми винуватимо їх, а самі думаємо: «Ей, от я поїду, а ви тут собі живіть, як хочете».

Ми звинувачуємо людей, які «трясуться за власну шкуру» і бояться вимовити слово, яке може бути криво сприйняте якоюсь структурою. А самі? Хіба не боїмося ставити власний підпис, коли до нас підходять дівчата на вулиці і просять «просто підписатися, це нічого не означає»? Хіба не кажемо «лише не говори, що це я сказала», «не вказуйте, будь-ласка прізвище» тощо?

Наприкінці хочеться процитувати того ж Жадана: «То в чому ж тоді звинувачувати цих наглухо переляканих життям і часом пересічних громадян, від яких, здавалося б, так багато залежить, і від яких насправді не залежить нічого? В тому, що вони бояться? Їхній страх диктується досвідом життя в цій країні. В тому, що вони не думають про майбутнє? Ну, але маючи таке минуле, про яке майбутнє можна думати? В тому, що вони не мають ні принципів, ні переконань? Але інстинкт самозбереження – це теж життєва позиція. Одним словом, хто я такий, щоби вчити когось жити».



Категорія: Студенти | Переглядів: 641 | | Рейтинг: 5.0/2


Усього коментарів: 4
4  
Знаєте, що я вам скажу, мої хороші? Ви небайдужі! Тому все буде добре у нашій диво-країні :) Ви різні! І це теж прекрасно! Усім нам час від часу стає зле, боляче, опускаються руки... Тому дуже добре, коли хтось є поряд і той хтось скаже: все гаразд, я в нормі, а ти оговтуйся, бо завтра я потребуватиму твоєї підтримки. Тому найголовніше - берегти одне одного!!!
Так ми ся видить... yes3

2  
Іра ніби й все добре написала, але я десь не можу погодитися...Знаю, що кожен має право на свою думку і на свою позицію. Але я дуже не люблю, коли кажуть, що світ не можна змінити, а самі навіть не зробили жодної спроби, або після першої невдалої спроби опустили руки.

Не хочу нікого образити, але останні події мені вкотре довели, що багато людей навіть задуматися не хочуть про небезпеку їхньої бездіяльності для них самих же.
Нещодавно, коли була акція журналістів проти законопроекту про наклеп, де були студенти??? Прийшли журналісти, викладачі кафедри, активісти і кілька студентів ( з відділ. журналістики було 5). Мова йшла про загрозу майбутній професії (а для когось вже й теперішній), і всі про це знали, але ніхто навіть не спробував прийти і щось змінити.

Таких прикладів є дуже багато... Є люди, які справді роблять багато змін у суспільстві (я щаслива, що знаю багатьох із них), які відстоюють свої права та права тих, хто говорить, що він нічого змінити не може. І є люди, які тільки говорять про те, що треба робити зміни, і, що це нереально в теперішньому суспільстві, і про те, що один в полі не воїн і т.п., а самі або закривають очі на всі порушення, або пристосовуються до погіршень, або й собі порушують закон, обманюють, крадуть, беруть/дають взятки і т.п.

Вибачте, що так багато й емоціно, але це вже наболіле... Змінити суспільство можна, але для цього треба почати з себе - бути чесною людиною, знати свої права та обов’язки, не порушувати їх, робити зауваження тим, хто робить порушення, показувати хороший приклад, бути розумним, логічно думати, не давати себе обдурювати, думати про майбутнє, цікавитися життям держави і політикою (бо від цього залежить наше життя у цій державі), долучатися до суспільних процесів, боротися за свої права (на жаль, поки що саме боротися, а не відстоювати)...Починати треба з малого - добитися хоча б однієї зміни у своєму середовищі, на своїй вулиці, у своєму місті...а вже після того судити чи можемо ми щось змінити, чи ні....

Як каже Женя Демченко: "Любіть людей і думайте головою"
acute

3  
твій коментар доводить, що мета написання матеріалу досягнута. Принаймні, для однієї людини yes3

1  
Іро, ти майже прочитала мої думки щодо становища у нашій країні, наших мрій і т.д.
Справді, з досвідом переконуємось, що на світі не все так просто.
І деколи, на жаль, люди переступають через власні принципи та ідеали. Ми так само це робимо.
Тому як хтось сказав: "Не суди, і не судимий будеш".

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Жовтень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz