Понеділок, 20.11.2017, 19:12
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2012 » Березень » 17 » Щастя – це так просто
16:58
Щастя – це так просто

Марія Пилип
Люди по суті егоїстичні істоти. Їм завжди чогось мало, навіть коли вони мають все, що потрібно для щастя.

Ми часто скиглимо через те, що треба рано вставати й збиратися до школи, університету, на роботу. Але десь мріють, щоб дорога людина просто прокинулася від довгого сну, хтось всім серцем бажає самостійно встати з ліжка. Але, маючи такі прості радощі, людина забуває про це. Для нас – це щось буденне й звичайне.
Десь люди мріють хоча б раз сходити до школи, хтось хоче піти у виш, але ПРОСТО не може, а хтось прагне працювати, а тієї роботи нема – і треба скніти у голоді.

МИ маємо, що одягти, поїсти, дах над головою. А все одно хочемо більше. Чи буде в тебе одяг за тисячі чи за сто гривень; буде на столі червона ікра з французькими булочками чи чорний хліб з докторською ковбасою; розкішна вілла на Канарах чи однокімнатна квартира – це нічого не змінює: якщо ти «тварина», яка жадає лише більшого, якщо всередині гниль, – ніщо вже не врятує. Можна мати все, і в той же час не мати нічого, а можна мати своє гідне «я» і бути найщасливішим у світі, просто так.

Ми нарікаємо, що батьки завжди нам докучають своїми нотаціями, що вони просто дістали, не дають спокійно жити. А для когось навіть просте слово, виказане в гніві, було б справжньою радістю. Ми кричимо, сваримося з ними, випалюємо щось в емоціях, закриваючись у своєму «тісному світі», забуваючи, що вони теж люди, що їм теж боляче. Однак, коли нам погано, то перші, до кого йдемо, – це батьки. Ми прагнемо, щоб нас приголубили, пожаліли, підказали пораду, а коли хворіємо – доглянули і допомогли вилікуватися. А через день знову сваримося і говоримо колючі, холодні й такі пекучі слова-докори. І тоді нам здається, що так буде завжди – посваримось-помиримось-посваримось-помиримось до безкінечності. А коли вони підуть від нас, ми розуміємо, що витрачали час дарма, що були разом так мало, що замість того, щоб сваритися, могли просто підійти, обійняти і попросити пробачення, а не світити своєю так званою гордістю. І все це розуміємо, але завжди занадто пізно. То навіщо чекати? Просто треба підійти сьогодні, завтра, післязавтра і промовити: «Я тебе люблю, добре, що ти є». Бо завжди є можливість не встигнути. Та й будь-яка дорога вам людина заслуговує таких слів. Бо одне тільки уявлення, що їх нема, пропалює діру десь посеред грудей, засмоктує в чорну безодню печалі.

Нас ніхто ніколи не розуміє, не любить. Ми нікому ніколи не потрібні. Але чому тебе хтось мусить розуміти? Тому що тобі так захотілося? Треба зробити так, щоб тебе зрозуміли. Просто показати себе справжнього, а не одягнути маску, яку б на тобі хотіли бачити. Покажи: «Так, я такий, а не інакший. Подобаюсь чи ні, але прийміть, як зможете». Навіщо наперед створювати якийсь образ? Щоб когось ощасливити брехнею? Але ж яке то щастя просто бути самим собою, а не підлаштовуватись під когось, не створюючи собі нові обличчя, в яких можеш і сам заплутатись. Навіщо так робити, людоньки? Невже так соромно показувати себе? Потрібно чути те, з чим ти не погоджуєшся, і тихо кивати головою, бо так думає більшість? Але ж яке то щастя: прийти, посміхнутись, привітатись, а не показувати себе як незнатищо. Просто бути тим, хто ти є.

Ми завжди маємо причини для суму, але чомусь занадто рідко знаходимо їх для радощів. Подивіться на небо – воно таке блакитне, безкрайнє, ніжне, припорошене конопатими хмаринками, яскраво перегукується з сонечком, яке ділиться з нами теплом. Відчути подих вітру на шкірі, слух вловлює шелест-шепіт листя, щебет пташок, звуки музики. Побачити, як проповз жучок, пролетіла пташка, пробігла дітвора, промайнула закохана пара, підтюпцем пройшлася бабуся з паличкою і картатим клунком, матуся з енергійним крихіткою-сином. Чим це не привід просто посміхнутися перехожим, вдихнути повітря на повні груди, бо ти це можеш. Маєш дві руки, ноги, голова в порядку – хіба це не причина радіти? Ти можеш встати і піти, куди схочеш. Ти можеш взяти й змайструвати, що схочеш. Ти можеш все! Тільки май бажання. Ти живеш – то хіба це не щастя?
Категорія: Студенти | Переглядів: 530 | | Рейтинг: 4.5/2


Усього коментарів: 4
4  
М Чаварга, от золоті слова ти написала.Майже все, що нам для щастя треба в нас є))) smile

3  
От читаю і погоджуюсь абсолютно з кожним словом. Жити- це дійсно щастя. А жити так, як ми живем- годі й мріяти. Здорові, гарні, без фізичних вад.

2  
Машка, рада бачити тебе у нашій компанії блогерів. Знаєш,що я люблю твою манеру і стиль, а тут ще й тема близька і приємна..Щаслива бути на нашому курсі!!! yahoo

1  
Так, звичайно, треба бути щасливому, хоча це дуже важко, також не забуваймо, що радість належить до плодів Духа Святого. smile Марія має рацію-батьків треба поважати, любити, слухати і дотримуймося 5 Заповіді Божої, у якій Ісус Христос каже:"Шануй свого батька та матір свою,- добре тобі буде і довго житимеш на землі". Любімо батьків, бо може прийти такий час, коли вони вже не відчують нашу любов, яку так довго чекали. Це зараз нам здається все довговічним, але ми обманюємо себе, час проходить, батьки, на жаль, помирають і тоді стає так важко, що біль обпікає серце гарячим оловом sorry Ти хочеш поговорити з ними та , як написано в Акафесті за помершими: "Безмовлны гробы их". Це важко...І найважливіше- любити їх, поки вони ще живі, якими б вони не були: старенькими, глухими, німими, каліками, безпорадними. Любімо їх- це наші єдині найрідніші батьки...

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Березень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz