Понеділок, 18.12.2017, 01:32
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2012 » Серпень » 22 » Пройдений етап
21:45
Пройдений етап

Ганна Семенюк
Що не кажіть, а ностальгія і легенький сум уже проникають у душу. І не хочеться виголошувати пафосних промов, мовляв, не уявляю своє життя без університету і мрію повернутись у часи зеленого студентства, однак, зізнаюсь чесно: проходжу коридорами нашого факультету – і якесь таке дивне відчуття, ніби щось забирають. Таке близьке, звичне, моє… Може, це просто ще один доказ того, що я дуже прив’язуюсь до людей і взагалі до всього, що мене оточує, а, може, я вже просто розумію, що час відпускати це все. Не відриватись від звичного життя, а просто відпускати. Без напівістеричного «Як я буду без університету і університет без мене?!»: УжНУ без Ані Семенюк точно добре житиметься, а от як складеться моє життя – наразі невідомо :).

Кажуть, треба залишати минуле у минулому. А я ніколи не залишаю своє минуле, хоч воно й минає. Я відпускаю його, але з частинкою себе і завжди викроюю собі можливість наблизити категорію «було» до категорії «є»: хоча б у приємних спогадах і випадкових зустрічах.

Студентські роки чомусь усі називають найкращими. Один мій друг сказав: «Якщо для тебе студентське життя – найяскравіший період, то що далі? Він закінчиться і все загрузне у сірих тонах?». Та ні, сумних фарб і так завжди вистачає, а от закривати дорогу враженням, емоціям, радісним моментам ніхто не збирається. І не варто визначати найкращі ті роки, чи ні. Головне, що вони такі, про які хочеться згадувати, бо дійсно є що згадати, за ними хочеться сумувати, бо справді є за чим сумувати, і вже зараз ми їх починаємо ставити в приклад: скільки всього встигали і не встигали, скільки всього навчилися і не навчилися, як викручувались із складних ситуацій і як з тріском провалювались у найбільш неочікуваний момент!.. Справжня школа життя. З його реаліями, інколи жорстокими і несправедливими, з його вибриками, завжди непередбачуваними і цікавими, з невдачами, які ніколи не радують, і з успіхами, котрі так чи інакше нагадують нам, що старання, все-таки, не є марними.

Стільки всього було! Згадую і не вірю, що так швидко минув час. Дуже багато не встигла: зробити, сказати, довести, заперечити чи виправдати… А планів було дійсно більше, ніж сил на їх втілення. Зараз немає сенсу про це жалкувати: як є, так є. Просто згадувати цікаво і приємно, весело і, водночас, з блискучою сльозинкою за окулярами. :)

Пам’ятаю нашу першу пару (взагалі першу у статусі студентів!): мова ЗМІ, Галина Валентинівна і повна тишина в аудиторії. Плюс твердження: «Якщо вам казали, що я викидаю мобільні телефони з вікна, то не дивуйтесь: це дійсно так». Насправді ніхто нічого нікуди не викидав, ми смирненько вчили мову ЗМІ і тепер дякуємо за хороші знання. Пізніше щиро тішились, коли нам перепадало оте знамените «зайчики» або «зайці» і переживали через не менш яскраве «Це геть не годиться». :)

Юрій Михайлович на першому курсі для нас був справжнім випробуванням: всё не так и всё не то. Як не старались – завжди було купа недоліків. Про пОртфелі і дОценти, напевно, пам’ятають усі, а наші саморобні газети можна назвати справжньою цінністю: тепер таких точно ніхто не робить! Та й вправу зі словами не скоро забудемо: свою агітацію я зображала з допомогою партійної атрибутики, але прапорцями не треба було розмахувати – руки самі трусились. :) 

Галині Василівні не раз доводилось зізнаватись про невиконане завдання чи неготовність до практичної: після кількох разів невдалого придумування відповіді на ходу (що, бувало, увінчувалось й успіхом!) зрозуміла: або вчишся, або зізнаєшся, що «на сьогодні не готова». Пари з варениками, презентаціями із сльозами від розчулення – це все Шумицька. :) Різноманітності вистачало. А ще мені завжди було страшенно приємно, коли Галина Василівна хвалила мої тексти! …І коли терпіла моє звичне «на наступний раз вже точно». :)

Згадується, як Іван Іванович нас, першокурсників чи другокурсників, «лякав» новими камерами, які «коштують стільки, скільки ваша квартира» і змушував «почувати себе природно у кадрі». Пам’ятаю, як на першому курсі Іван Іванович нам для наочності на практичній розклав системний блок «по косточкам»: було видовищно, але назви всіх складових так і не залишились у пам’яті. Ми вчилися правильно тримати мікрофон, налаштовувати баланс білого і знімати відео. Хтось навчився, а хтось не дуже. Я, наприклад, завжди наголошувала: «Я газетчик, оставьте меня в покое!». :)

Моделі комунікації, дискурс і семіотика – це про Лесю Василівну. Пам’ятаю, завжди перед початком пари надіялись, що «мама змилується» і практичної не буде :) Однак, Леся Василівна, не завжди милувала і нам, все-таки, треба було пояснювати розмову між студентом і викладачем з боку моделей комунікації якогось там супервідомого вченого і час від часу допитуватись, чому ж усі власники медіакорпорацій включно зі стареньким Рупертом Мердоком, є (або були) євреями чи мали єврейське коріння! :)

Володимиру Юрійовичу на залік (чи на екзамен?) замість традиційного соку принесли кефір і йогурт! В тему, как говорится! :) Історія нам завжди давалась нелегко… Як нині пам’ятаю: державний іспит, у мене питання з історії української журналістики про жіночу пресу. Ну, як завжди: назви і прізвища – ще більш-менш, а роки – еееххх! Довелося придумати :) А Тарасюк благородно зробив вигляд, що все саме так, як і має бути! Радості – повний міх!

Василь Іванович, мабуть, терпів моє традиційне «Мене 50 балів цілком влаштовує, перескладати не буду»: закарпатська преса мені також була не по душі. А коли Путрашик викладав нам інтернет-журналістику, постійно казала, що мені це точно не потрібно, бо сайтами займатися ніколи не буду та й інтернет-журналіста з мене не вийде! Тому, мабуть, вже маю досвід роботи в інтернет-виданнях! І, крім написання текстів, доводилось займатися і напівтехнічною роботою. Отаке-то життя :) Ще ніяк не можу не згадати модуль, який мені Василь Іванович просто пробачив: якраз тоді поїхала в Петербург… Е-е-е-е-х-х! Завжди не встигаю вчасно подякувати…

Текстознавство, бібліографія і довгі дискусії щодо правильності визначень і доцільності висловлювань – це із занять Ярослави Михайлівни. І боязнь майже всіх студентів, що на захисті курсової Ярослава Михайлівна задаватиме якісь запитання, природна: це завжди було неочікувано, не зовсім зрозуміло і досить складно. А пари з практики перекладу (чи як називалась та дисципліна? :) часто закінчувались висновком: стовідсотково правильного перекладу не буває. З цим погоджувалися усі. І часто саме цим висловлюванням прикривались тоді, коли неправильно підбирали український відповідник російського слова.

З Віталієм Івановичем розбирались у проблемах висвітлення тероризму у ЗМІ, говорили про перспективи розвитку преси української діаспори і про сучасні комунікативні технології. А ще постійно жалілись Завадяку, як тяжко-важко доводиться бідним студентам! :) Часто надіялись, що він нам буде прощати оте традиційне «на наступний раз». Але не дуже хотів :)

Яна Романівна щиро намагалась зробити з нас етичних журналістів і справжніх агентів розвідки: пари з етики журналістської творчості часто закінчувались обуреннями у стилі «як же ж ту етику всі порушують», а заняття з журналістського розслідування майже завжди були переповнені прикладами робіт відомих журналістів і відмовляннями, мовляв, ми такі зелені і недосвідчені, що розслідування у нас ой, як нескоро вийде!

Леся Ярославівна!!! Боже, яка терпелива!!! Якби мені довелось мати справу з такою дипломницею, як я… Йооойййй! А Полісі «повезло»: Брудка і Семенюк :) :) Комплект ще той! Ніка хоч творча людина – всі знають. А я… Як я писала свій диплом! А головне – за який термін! Страшно згадати, чесне слово! :) Одне знаю: якби не підтримка Лесі Ярославівни, навряд чи у мене у житті була би подія під назвою «закінчення університету»… А ще я тепер дійсно краще фотографую! Думаю, після того, що я показувала на парах з фотожурналістики, зараз Леся Ярославівна була би рада: її слова і зауваження, все-таки, багато зробили. По крайній мірі, про лінії, горизонт і «золотий перетин» я пам’ятаю. :)

Тетяна Вікторівна нам була, якщо не мамою, то хресною: якщо щось – одразу до неї! «Тетяно Вікторівно, а можна ще практику принести?», «Тетяно Вікторівно, можна відомість, бо у заліковку оцінку не поставили?», «А є ключі від 413-ї? Бо Маші нині немає…», «Тетяно Вікторівно, Юрій Михайлович є? А дуже злий?»… Це далеко не повний перелік! Запитувати встигали, а от дякувати – не дуже…

Бо такі ми, студенти. Колишні студенти…
Стільки вражень, переживань, подій!.. Згадувати без легенької ностальгії не вдається. Жалкую, що не показала себе просто як людина, натомість, мабуть, запам’яталась викладачам як принципова студентка із загостреним відчуттям справедливості… Хотіла на останній наш День філолога нарешті заспівати на студентській сцені: з дитинства мучили всілякими виступами, а в університеті так і не судилося :) Стільки тоді планувалось-думалось!..

А ще за період навчання разів зо три йшла забирати документи: на другому курсі думала про якусь іншу спеціальність, - передумала, на третьому – після перездачі (і чергової нездачі!) зарубіжної літератури, - в деканаті вже нікого не було, і останній раз документи могли забратись самі собою: дійсно думала, що не закінчу в цьому році університет.

Згадую наші факультетські свята (Людмила Вадимівна – маестро Днів філолога!), конференції, практики, захисти курсових, пари з нашими викладачами, студентські приколи і яскраве життя в гуртожитку!..

Не віриться, що осінь розпочнеться вже зовсім по-іншому. І, чесно кажучи, не впевнена, що життя пов’яжеться з журналістикою. І не через брак знань чи просте небажання, – ситуація не зовсім сприятлива і… вибори скоро. Біда з тим всім. Але про 5 років навчання не жалкую. І не жалкуватиму. Знаю: спеціальність моя, але не знаю, чи стане моєю професія.

Скучатиму за всім і за всіма! Вже скучаю. Трохи :) Дякую щиро-прещиро! За все. Хочу не забувати про вас. І не забуду. Можливо, колись і про себе нагадаю. Сподіваюсь, не скандальними чутками, а хорошими публікаціями. Не сюжетами, а текстами, – я ж газетник!..

Етап пройдено. Диплом є! :) Життя йде далі. Форма змінюється, а зміст – ні. Декорації вже не ті, але емоції такі самі. Хочу повертатись! І знову бути «своєю» в університетських коридорах. Хоча б на студентські свята і тоді, коли просто захочеться…

P.S.: Усі русизми, використані у тексті, не є помилкою: всё продумано! :)  

Категорія: Наші випускники | Переглядів: 431 | | Рейтинг: 1.0/1


Усього коментарів: 1
1  
Нічого не правили, Аню :) як Ви і просили :) все в оригіналі :) ну хіба смайлики дещо інші :)
Дякуємо за гарні й теплі слова :)
Упевнена, що у Вас все буде добре :)
А якщо якісь труднощі й виникатимуть, то приходьте! За чашкою кави обов’язково щось придумаємо :)
Нехай усе буде гаразд! yes3

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz