Вівторок, 21.11.2017, 12:12
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2014 » Вересень » 6 » Подорож до Греції: про несмачне море, підступних їжачків, мого двійника з Нідерландів і тому подібне
17:35
Подорож до Греції: про несмачне море, підступних їжачків, мого двійника з Нідерландів і тому подібне

Єлізавета Зеленюк
Я завжди вважала Грецію недосяжною райською землею. Багато разів мені випадало бачити її пляжі на фотографіях та екрані телевізора, але це було мов милування утопією, в якій ти ніколи не опинишся.

Батьки сказали мені про заплановану подорож взимку. До липня наш автомобіль міг вийти з ладу, я – випадково перекрити Грецію поїздкою до Чехії, загубити закордонний паспорт або зламати ногу. Однак закон Мерфі на цей раз не спрацював, і мойри звили свої нитки таким чином, що 27 липня ми вирушили в дорогу.

День перший

Якщо минулого року ми покинули дім опівночі, то цього разу вирішили все-таки трішки насолодитися теплом ковдр, а на світанку, мов коельовский пастух Сантьяго, зірватися назустріч пригодам.

Середземне море
Не можна так просто взяти і піти в Мордор, як-то кажуть. Сорока на хвості принесла, що в Греції важко знайти бодай щось дешевше одного євро (17 гривень). З цієї причини ми, скажімо так, забрали з дому все, що зуміли підняти. Я хліб насущний маю на увазі.

Наша "дівчинка" слухняно "проковтнула" увесь пайок, у результаті чого осіла ледь не до землі та постійно шкрябалася дном об ями.

Щойно ми вирушили, я, звісно, увійшла у свій "палац розуму" і почала займатися улюбленим – міркувати на якусь тему, щоб потім розказати всім, що надумала. Така от радість схильного до рефлексій амбіверта.

Після кількасекундних інтелектуальних потуг я вирішила, що краще було б вирушати в дорогу опівночі. Так, ми будемо втомлені. Так, ніде лягти. Зате зміст моїх улюблених пісень відповідатиме тому, що я бачу за вікном...

З часом помітила, що подорожувати стало якось не так. Раніше мені було важко всидіти на місці, я відчувала творче піднесення, постійно хвилювалася. Відповідно то була голодна, то мене нудило, то треба було вийти, то поспати годинку намагалася, але не могла... А тепер моя подорож нагадувала біг Фореста Гампа: "Я просто бежал. Когда хотел есть, я ел, когда хотел спать, я спал, когда хотел сходить... ну, ясно, ходил". Усе легко й просто. До того ж, якщо раніше музика моментально збуджувала мою уяву, то тепер, навпаки, заколисувала. Емінем заспокоює. "No expression, no expression", – співав Адам Ламберт в одній філософській медитативній пісні.

Перетин українсько-румунського кордону, як і всіх інших (о диво!), зайняв декілька хвилин. Правда, я там "селфі" робила на відеокамеру... Ну, це таке прикриття, аби познімати митницю і злити інформацію британській розвідці (мене Джеймс Бонд попросив). Але хитрий план провалився: милуватися собою мені не дозволили. Хоча, може, це просто був акт пропаганди антинарцисизму.

Румунські міста як були розкішні минулого року, так і залишилися. Ви тільки вслухайтеся в звучання їхніх назв. Тімішуара, Сату-маре, Царей, Арад. Їхня архітектура нагадала нам Будапешт.

Пам'ятаю, як мене дико розвеселила одна річ: у місті Арад по проїжджій частині спокійнісінько простував цирковий кінь. Сам собі хазяїн, очевидно.

Однак під час подорожі трапилися три події, які серйозно похитнули репутацію Румунії в моїх очах.

По-перше, ми зупинилися біля одного магазинчика й стали свідками такої мізансцени: песик із закривавленим животом лежить під колесами автомобіля, в той час як водій базікає собі по телефону. Я була в шоці, бо дивилася в очі помираючому псу, а румун на зауваження батьків і вухом не повів. Не було б поруч мами й тата, я б дохідливо пояснила водію по-англійськи, що думаю про це все. Шкільна програма, звісно, такого словникового запасу не передбачала, але, на щастя, я дивилася фільми...

По-друге, буквально за 20 метрів до митниці ми помітили двох цікавих панянок. "Кармеліти" стояли собі на узбіччі та безпардонно обгортали тіла липкими смужками сигаретних пачок. Наскільки я зрозуміла, це ніби повії, які чатують клієнтів на кордоні, лише торгують своїм тілом вони дещо по-іншому.

По-третє, от що сталося з нами на румунсько-сербській митниці. Тато надав працівникам кордону всі необхідні документи, наша Джилі була чистою, як середньовічна весталка... І тут татові кажуть: "Едешь на море, дай мне что-то. Что-то дай!"

Відшивати закарпатських циган – це у мого тата безумовний рефлекс. Але від нахабства правника митниці він так розгубився, що таки подарував тому одне євро! У мене досі у голові не вкладається. Добре, на вулиці хтось причепиться – цим кожна країна багата. Та, люди добрі, збиранням милостині замаються працівники кордону! Чи, може, ми просто натрапили на персонажа типу Миколи Лаптєва ("Наша Раша")? От він ніколи не брав хабарів, а тут один-єдиний раз відчай притис до стінки.

Добре, що ми там випадково зупинялися біля одного саду з цікавим сортом яблук. Господарів і слід прохолов, тож було б злочином відмовити собі й не покуштувати улюблений фрукт Білосніжки. А то зовсім негативне враження залишилося б від Румунії.

Сербія зустріла нас краєвидами далеких гір. Помережані різнокольоровими дахами будиночки нагадали мені Квіткове місто, де жив Незнайко.

Я не можу судити документально точно, але сербські міста здалися мені куди скромнішими, ніж румунські. Може, ми просто проїжджали повз такі поселення. Багато будинків там потребують реставрації: штукатурка на них облізла, а фарба давно вигоріла. Хоча, можливо, так серби прагнуть підкреслити давність архітектури.

Опівночі ми вирішили перепочити, знайшли мотель. Людей біля нього скупчилося, як на розпродажі. Зморені, ми відчували себе, мов подорожні у пустелі, які бачать жаданий оазис, але водночас розуміють, що це міраж.

Однак ми підішли до стійки ресепшену, і галантний дядечко із зовнішністю Ентоні Хопкінса підбадьорливо нам посміхнувся. Він виявився одним із тих милих людей, які з кожної мови знають потроху. Одразу зацікавився, чи ми, бува, не поляки. Обговорення мовних питань зайняло менше хвилини, після чого джентльмен (хочеться його так назвати) манірно дав нам ключа від номеру і пояснив, як туди дійти. Нічний прихисток обійшовся нам у 55 євро. А що ви хотіли? Це Європа.

Зате всередині нас чекали розкішні умови: чудові ліжка з білосніжними ковдрами, плазмовий телевізор (завдяки його наявності нас весь вечір розважали мої любі Менталіст та Річард Хемонд), навіть міні-бар з напоями, наче в американських фільмах. І звісно, свої обійми перед нами розкрила довгоочікувана душова кабіна.

День другий

Ми перетнули сербсько-македонський кордон. Розміром країна Олександра – мов дві українські області. Та вона сподобалася мені чи не більше за Грецію. Але про це розповім потім.

А поки зазначу, що ми їхали довжелезними перевалами, які страшенно нагадали карпатські. Хоча рослинність македонських гір де-не-де зовсім зникала, замінюючись жовтими посохлими ґрунтами і чорними голками дерев. Цей клаптик "дикого заходу" мов відліпився від хорватських краєвидів. Дорогу то з одного, то з обох боків обрамляли безкінечні скелі, акуратно витесані та прикриті спеціальною сіткою, як і в Болгарії. Тато сказав, що ці пейзажі нагадують йому Монте-Карло. Не знаю, що там у Монте-Карло, але звучить воно красиво.

Солоніки
Македонсько-грецький – це перший кордон, який налякав мене: до пропускного пункту вилася черга десь із десятьох автомобілів. Однак просунулася вона за десять хвилин. Все ж таки це не угорський кордон, на якому кожен автомобіль ледь не на деталі розбирають. Мене трохи збентежив один напис. Здається, деякі права македонців не визнаються у Греції. Сподіваюся, нічого серйозного.

Перетнувши кордон, одразу помітили традиційний грецький символ – пальми, що тягнулися з клумб на дорозі. Пізніше вони змінилися яскравими рожевими квітами, схожими на троянди або навіть піони.

Дуже швидко я відшукала точку дотику між Грецією і Хорватією, а саме – гаряче важке повітря. І ці пташки... Не здивуюся, якщо своїм "цвіріньканням" вони надихнули сценаристів "Обителі Зла" на створення тих воронів, що закльовували до смерті…

Нам пощастило проїхати через Солоніки – друге за величиною місто у Греціі після Афін. Про його особливості буде далі.

Наш готель знаходився на півострові Кассандра, у містечку Лутра. Зупинившись біля якогось санаторію з вуглеводневими ваннами, аромат яких був відчутний за кілометр, почали шукати майбутню п'ятиденну локацію. Ми точно не знали, чи нас чекали десь тут, чи на тій вкритій туманом горі за 20 кілометрів...

У якийсь момент вирішили поїхати геть, та раптом у тата проявилися екстрасенсорні здібності: він пішов назад, заліз у якісь кущі та одразу побачив Атлантиду у вигляді нашого затишного готельчику.

Апартаменти
Нас поселив високий смуглявий чоловік на ім'я Джордж. Апартаменти виправдали свою ціну в 60 євро, хіба плазми не було й кабінки для душу. Через це підлога ванної кімнати ніжилася під струменями гарячої води так само, як і ми.

Був у апартаментів ще один відчутний недолік або перевага – наявність вай-фаю. Тато мив машину біля готелю і йому розповіли історію про одного чоловіка. Той приїхав до Лутри на тиждень, але вже як три дні продовжує відпустку. І нічого б дивного, якби цього чоловіка хтось бачив. Він не ходить ні на море, ні в місто. Видно, відсипається після важкого робочого року. Або в Інтернеті сидить...

До речі, у Лутрі відпочиває багато німців, білорусів та росіян, але вистачає й українців. Незабаром після нас до готелю під'їхав мікроавтобус. Тато здогадався, що родина в ньому українська, бо почув радісний вигук "То є файна ковбаса!"

Поки наші співвітчизники віддавалися трапезі, ми вирішили піти поплавати. У своєму житті я не бачила кращого моря, ніж Середземне. Воно набагато чистіше, ніж Чорне, та куди тепліше за Адріатичне. Коли виходиш на берег, з тебе не сиплються білі кришталики, як це було у Хорватії, однак на смак вода пекучо-солона. Якщо випадково ковтнеш її, то відчуєш справжній фізичний біль. Не хотіла б я топитися у Середземному морі...

Середземне море
Отож, водна гладь спокійна, кришталево-прозора, де-не-де її розтинають гостряки скель, біля пляжу ростуть пальми, і їхнє широке листя з шелестом погойдується під подувами гарячого вітру... Такий пейзаж дуже нагадав мені рекламу шоколадки "Баунті". Здавалося, ніби її знімали саме в Греції.

Однак ніщо не ідеальне. Пляжі в Елладі кам'янисто-піщані, тому ходити босоніж незручно, іноді навіть болісно. Це моя особиста біда, однак на дні моря лежить багато масивних каменюк. Через водну товщу я не могла роздивитися їх чітко, і моя уява постійно малювала чудовиськ, які затаїлися в морських глибинах і лише того й чекають, щоб вхопити якогось наївного туриста за ногу. Навряд мені загрожувала зустріч із Лохнеським чудовиськом, але іноді ставало дійсно лячно.

На камінні та скелях живуть колонії чорних їжаків, що теж заважали відпочивати. Тато випадково наступив на одного, в результаті чого довелося виймати з його підошви п'ять голок. А ще мій ласий до пригод батько умудрився порізатися, коли плавав у лабіринті скель.

Середземне море
Отже, незважаючи на фантастичну чистоту, Середземне море – це також і море небезпек. До речі, воно цілком може бути таким божественним лише у Греції. Під час купання ми познайомилися з парою білорусів і дізналися, що в Італії морська гладь далеко не сяє чистотою.

Ввечері вирушили на прогулянку, однак Лутра – маленьке тихе містечко на кшталт Сент-Мері-Мід Агати Крісті. Далеко там не зайдеш.

День третій

Вирушили у сусіднє містечко, щоб відвідати храм Посейдона. Мій тато вичитав про це місце в Інтернеті, але фото не знайшов, тож ми були ні сном ні духом, чи це велична грецька споруда на кшталт Колізею, чи просто купка камінчиків, які залишилися від храму. Однак хвилювання було даремним: Посейдон, видно, не бажав нас бачити, бо ми так нічого й не знайшли.

Однак я побачила дещо краще за грецького бога. Чорний джип з тонованими вікнами та британськими номерами. Звісно, є причини сумніватися, що саме на цій облитій багном машині (і навіть без класичного напису "wash me :)") приїхав сам Бенедикт Камбербетч. Але одна думка про те, що є один шанс з мільйона, підкинула мене до сьомого неба. А може, навіть вище. Та навіть якщо він і був у тому містечку, ми все одно не зустрілися. Але побачити його автомобіль для мене теж означає немало. Така-от перевага платонічної любові.

Архітектурні пам’ятки
Далі наш шлях потягнувся до супермаркету, і зараз я розкажу про більш приземлені речі.

Щодо дорожнечі питної води нам явно перебільшили: можна було поїхати у супермаркет за 20 кілометрів від Лутри і там знайти два літри за 0,22 євро. Також без мук совісті ви маєте можливість покуштувати кавун (0,23 євро) та диню (0,69 євро).

Але далі починається хардкор. Кілограм огірків коштує 1,24 євро, помідор – 1,85. Найгірше, що без жодного смаку печиво ви можете купити за 0,22 євро, дешевше просто не знайдете. Однак мені здається, що краще вже різка в роті, ніж це печиво. Найбільшим шоком для нас стали яйця. 6 штук коштують 2,71 євро. Виходить, одне яйце у Греції коштує 7 гривень. Любителів м'яса теж доведеться розчарувати: за 200 грамів копченої ковбаси треба заплатити близько 60 гривень.

Вечірня Лутра
Впевнившись, що від голоду не помремо, повернулися до Лутри. Сама дивуюся, але я наважилася поговорити із хазяїном готелю – чоловіком на ім'я Костас. Він підтвердив підозри мами про те, що у сусідньому дворі росте мандаринове дерево. Додав, що біля нашого готелю знаходиться лимонове, але плоди будуть восени.

Ще виявилося, у Греції завжди так жарко, що в обід не можна носа висунути на вулицю, а останній дощ у Лутрі пройшов два тижні тому. Після ламаної бесіди мене пригостили чаєм з ванільями (це великі сливи) і навчили декількох слів по-грецьки. Найбільше врізалося в пам'ять "евхарісто". Це означає "дякую".

День четвертий

Нарешті ми поїхали в Солоніки, про які я згадувала раніше. Відстань до них становила близько 60-ти кілометрів, тож я встигла наслухатися музики.

Тут голці впасти ніде
У цьому місті мені справді став зрозумілим фразеологізм "ніде голці впасти". Якщо Одесу я люблю за її жвавість і веселу галасливість, то Солоніки своєю перенаселеністю налякали. Склалося враження, що натовп може просто збити тебе з ніг і понести, мов штормова хвиля човник. Та з часом ніби звикла.

Батьки одразу ж оцінили місцеву каву, яку продавав чоловік з татуюваннями та попелястим ірокезом. Схоже, це була натуральна арабіка – занадто гірка для незвиклих до екзотики.

Ми вирушили в паломництво по магазинах, сподіваючись придбати якусь ганчірку на згадку про Елладу. Але після одного-єдиного погляду на ціни надії наші тріснули і розвалилися, наче електрогітара запального музиканта. Сукенки за 50-80 євро були нам, м'яко кажучи, не по кишені.

Правда, з часом ми натрапили на один ринок, де від розцінок очі не лізли на лоба. Але це було щось на кшталт секонд-хенду, тож самі розумієте...

Тато
На набережній до нас танцювальним кроком підійшли двоє чорношкірих чоловіків. Під акомпанемент власних співів вони почали натягати на наші руки в’язані браслети. Ми на це не піддалися (з тієї причини, що аналогічним чином з нас витягнули гроші десять хвилин тому), тож євро веселий дует не отримав. Однак голоси в них були справді приємні, думаю, ці двоє могли б реалізувати себе на "Х-факторі".

Далі в списку був музей. Точніше, ми просто прийшли, побачили, зайшли. І заплатили по три євро за кожного. Наскільки я зрозуміла, той музей – колишня вежа біля порту, в якій проживали солдати під час війни. Архітектура була у хорошому стані, однак інтер'єр здався мені занадто модернізованим. Давні фотографії та інформація про експонати висвічувалися на екранах планшетів. Багато приміщень були декоровані світлодіодами та дзеркалами для створення зорових ілюзій. Додайте комп'ютери та ідеальний ремонт. Це ніби Шерлок у джинсах: виглядає добре, але ти відчуваєш, що щось тут не так. Хоча, мабуть, я просто занадто звикла до занедбаних руїн...

Інтер’єр музею
На згадку про наш прихід залишила запис у книзі гостей. Завірила, що усі працівники музею дуже милі, однак варто перекласти інформацію про експонати на англійську, а то нічого незрозуміло. В принципі, один відвідувач вже написав подібне зауваження рік тому. Прислухаються вони до туристів...

Після музею я таки зробила те, заради чого постригла волосся. Засунула голову у фонтан. Точніше, перекрила своїм лобом водяний струмінь. У результаті була мокра до нитки, але щаслива.

У музеї
Прогулявшись по пірсу, я помітила дещо дивне. До берегу прибило трупи роздутих водою пацюків. Їх було близько десятка. Ніколи не бачила такого раніше. Може, в той день десь далеко у морі затонув корабель?

Від Солоніків до Лутри добротна відстань, тож в дорозі нас застала ніч. У променях фар я вперше в житті побачила справжніх лисиць. Через стереотипи казок моя уява завжди малювала образ масивної хижої тварини. Однак у реальному житті склалося враження, що я просто побачила двох рудих кішок.

Нічне море
Після того, як ми "как следует подкрепились", пішли стрибати з пірсу у нічне море. Шкода, звісно, ще не було повного місяця, але вражень все одно вистачило. Я боялася, що після занурення мене схоплять судоми чи щось таке, але морські обійми виявилися теплими й приємними.

День п'ятий

Знову поїхали у містечко, де знаходився храм Посейдона, зачарований, а тому невидимий для звичайних туристів.

Хвилі
Уперше в житті я побачила такі великі морські хвилі. Могли збити з ніг і кинути об берег або ж підняти на декілька метрів над землею. Мені здається, умови для серфінгу добрі.

День шостий

Що цікавого ми робили? А от нічого. Просто два рази сходили на море. Я так занудилася, що в кімнаті досліджувала простори Інтернету, а коли батьки розлягалися на пляжі – йшла гуляти містечком. Це за температури повітря +35 градусів. Ну ось не можу довго сидіти на одному місці й все!

День сьомий

Нарешті (саме так) ми розпрощалися з господарями готелю й поїхали додому. По дорозі вирішили подивитися на столицю Македонії – Скоп'є. Тепер я не впевнена, що моє улюблене місто – Будапешт.

Скоп’є
З самого початку столиця Македонії вразила мене червоними автобусами, які немовби випадково заїхали сюди з Лондона. У мене навіть з'явилася надія побачити червоні будки...

Я не знайома ні з одним македонцем, але впевнена в одній рисі цієї нації – вони поведені на пам'ятниках. Через це я просто не могла дозволити собі вимкнути камеру і спокійно гуляти.

Скоп’є
Таке враження, що Скоп'є – суцільний музей просто неба. Якась група чоловіків розмахує руками, інша тримає ядро, двоє сидять в кріслах по обидва боки від кам'яного порталу, леви з лицарями стережуть фонтани, коні вистрибують з фонтану, на одному боці фонтану сидять четверо жінок з новонародженими, до них спиною вмостилася вагітна жінка, дівчата біля магазину йдуть за покупками, дівчата пірнають у річку... І це лише крапля в океані.

Ще у центрі Скоп'є можна знайти невеликі кам'яні платформи. Це ніби омела: наступаєш і цілуєшся з кимось. До речі, провидиця Ванга теж з Македонії. Вичитала це на бронзовій табличці.

Скоп’є
Коли підійшла до річки, переді мною постав такий пейзаж: праворуч крутиться карусель з конячками, перед очима – пішохідний міст, за ним – археологічний музей, що страшно нагадує Парфенон, ліворуч – будинок на кшталт Тадж Махалу. Цікаво, архітектурні шедеври не переслідують македонців у кошмарах?

Незабаром розпочалася буря. Холодний вітер гнав людей до кав'ярень та ресторанів, валив на землю стенди з сувенірами та розкидав по бруківці магніти, прикраси й кашкети. Оце була стихія!

Скоп’є
Ми теж сховалися під навісом кафетерію. І тут на одній з лавочок я декого помітила. Не знаю, чи було колись з вами таке, але в мене склалося враження, що та жінка – моя доросла версія. Струнка, просто вдягнена, з коротким волоссям та в окулярах, вона зігнулася над пластмасовим столиком, зосереджено занотовуючи щось у блокнот.

Ми з братом подумали, що це або журналістка, або письменниця. На щастя, брат наважився підійти й запитати. Справжнє місце роботи Анет залишилося для нас загадкою, однак ми дізналися, що вона з Нідерландів і багато подорожує. Її фотографії на Фейсбуку це яскраво проілюстрували. Мені здається, заради Анет варто було відвідати Скоп'є.

Певне, через прохолодну погоду та міцний сон напередодні ми відчували себе достатньо бадьорими, щоб не зупинятися у готелі. Гнали на всіх парусах цілу ніч. Це було романтично, враховуючи зміст пісень на моєму мобільному, проте з часом я помічала, що не відчуваю ніг. Доводилося займатися аеробікою на закинутій заправці, розважаючи таким чином сонних німців. До речі, хоч вони отримують зарплатню в євро, але багато хто, виявляється, заради економії жертвує розкішними апартаментами та релаксує у салоні власного автомобіля.

День восьмий

Танталові муки закінчилися: ми заправилися, купили продуктів та окремо фруктів у одному з сіл і через півгодини їзди нарешті переступили поріг своєї скромної квартирки. Гарячої води не було, тож я звалилася на ліжко, якою була. Маю на увазі, з доволі специфічним ароматом.

Скоп’є
Вирвавшись з чорної безодні, про всяк випадок зателефонувала Андріані. Дізналася, що оклигати після Греції не встигну, адже завтра мені треба їхати до Львова за чеською візою. Люблю подорожі...

Отже, я побачила грецькі пальми та мандаринові дерева, божественне Середземне море та попелясті пляжі, шедевральну архітектуру та виняткових людей. З Бенедиктом я не зустрілася, але (!) знаходилася приблизно у тому ж місці, де він міг колись відпочивати. А це вже прогрес. Наступного разу я його виловлю.

Хоча, сподіваюся, моє літо 2015 не запам'ятається тільки ідентичною поїздкою в Грецію, а принесе мені вже щось зовсім нове, особливе і шокуюче-прекрасне.
Категорія: Студенти | Переглядів: 421 | | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Вересень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz