Понеділок, 18.12.2017, 01:26
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2013 » Березень » 13 » Пам’ять - вічна!
20:09
Пам’ять - вічна!

Мирослава Турок
Усе змінюється. Тільки небо і сонце залишаються непокірними в очікуванні дива. Ще з дитинства ми всі мріємо подорослішати, а, подорослішавши, не знаємо, що з цим робити.

Мій день більше не починається з какао з молоком – він починається з міцної кави. Я більше не живу у своїй затишній кімнаті – я живу в гуртожитку, де капає зі стелі. А може, це не стеля протікає? Може, це мої провини мене затоплюють? Кожен прожитий день ― це ще один крок, який наближає мене до істини. Хтось заперечить, скаже: "До смерті". А якщо це, не знане зовсім, не так називається? І зовсім не варто його боятися? Адже поки ми живемо, смерті нема, а як прийде, то нас не буде...

Часто я прокидаюся посеред ночі й виходжу на свіже повітря. Дивлюся на місто, і лише кілька вогнів розділяють мою тривогу. Тривогу давно прожитого минулого. Думками я повертаюся в ті часи, де побиті коліна, заплетена коса і листи, писані від руки. Там все ще лунають голоси дітей, які кричать під моїм вікном. Шумить вода озера, де вудочка з пером замість поплавка. Там, де я була така щаслива. Ці спогади гріють мою душу.

Моє сьогодні не таке, яким я його уявляла тоді. Тут все вимірюється числами і словами. Критикою і похвалою. Часом і кордонами. Кажуть, час стирає все. Та хіба можна стерти себе? Так, іноді я дивлюся в дзеркало і не впізнаю в собі ту "Мирку", якою я колись була. Мої очі вже не сяють так, як колись. Мої дії не такі вільні, як мені би хотілося. І усмішка вже не та.

Іноді я повертаюся туди, де я росла, адже час від часу залишатися на самоті з собою потрібно кожному. На самоті з тією людиною, яка живе в тобі. З тим "Я", яке не змінюється. Не набирає вагу і не худне, не одягається і не роздягається, не спить і не прокидається. Я пишаюся своїм дитинством, кожною прожитою хвилиною мого життя, і хоч думками іноді я туди повертаюся, я б ніколи не прожила його ще раз. І помилки, що зроблені, ніколи б не виправила. Єдине, що манить мене туди, ― любов. Любов, якої було так мало. Любов до людей, які залишилися там назавжди. Яких я, на жаль, не змогла забрати з собою...

Усе змінюється. І, можливо, не час стирає, може, стираємося ми. І усвідомлення цього нас рухає далі. Є дуже багато речей, які б я хотіла зробити в своєму житті. Перше, чого я дуже хочу, ― побачити море. Кажуть, там сонце спить у воді, і краю тій красі не видно. Це рухає мене вперед.

Завжди повертайтеся туди, де ваша душа знаходить спокій, але не забувайте повертатися туди, де ваша дорога має продовження, туди, де вас чекають мрії і люди, яких можна любити ще сильніше…




Категорія: Студенти | Переглядів: 479 | | Рейтинг: 5.0/1


Усього коментарів: 5
4  
Дуже гарно! Молодець ok

5  
Дякую yes3

3  
гарно) і якось ностальгійно, бо я, як ніхто інший, знаю твоє дитинство)

1  
Твоє "Мої очі вже не сяють так, як колись" змусило мене задуматись acute
Як на мене, в тебе завжди очі сяють. Навіть коли злишся pardon

2  
Дякую що бачиш мої очі smile
Це приємно!  yahoo

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Березень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz