Вівторок, 21.11.2017, 12:12
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2014 » Січень » 3 » Народження свідомості, або 24 години моєї революції
12:37
Народження свідомості, або 24 години моєї революції

Вероніка Мороз
Зараз навіть не згадаю, коли відбулося моє перше знайомство з політикою. Можливо, тоді, коли я, невгамовне дитинча, попленталася за мамою у кабінку для голосування і невпинно вимагала пояснення: «Що таке бюлетень?» А може, коли почала впізнавати в обличчі Миколая на календарику із новорічного подарунку, які нам роздавали у школі, риси добре знайомого всім українського "шоколадного зайчика". Однак до недавнього часу я вже не так охоче цікавилась політикою. Не тому, що було нецікаво чи не розуміла чогось, а тому, що ця політика здавалась мені абсурдною і парадоксальною ще з дитинства. Що поробиш, якщо наївна дитяча голова не сприймає думку про те, що одна людина може купити свідомість половини держави. А про стабільність дізналася тоді, коли її вже не стало.

Усвідомлення того, що зовсім скоро опинюся на політичних барикадах (у прямому значенні цього слова) прийшло не відразу. Мене осяйнуло лише тоді, коли з вікна поїзда побачила рівнину, а заклопотана провідниця наполегливо випрошувала постільну білизну. Тоді мене огорнули дещо суперечливі думки: «Може, це була погана ідея самій відправитися в серце революції? А може, я стану учасником грандіозного переродження нашої держави?» Страх і поривання, сумнів і рішучість, розгубленість і захоплення…

Їхала не сама ‒ з подругою. У Києві чекала ще одна колежанка, яка мала стати гідом на цей день. Після короткого відпочинку ми рішуче попрямували на Майдан.

Оскільки людина я надзвичайно емоційна, то обличчя видавало всі почуття. Двома словами: щелепа відвисла. Сказати, що побачене надзвичайно вразило – нічого не сказати. Це не було схоже ні на що (і точно не на той туристичний Майдан, яким я його запам’ятала у десятирічному віці).

Швидко все роздивившись, ми почали блукати у пошуках закарпатського намету. Довго шукати не довелося. Впевнено налаштована на розмову з земляками, заходжу всередину. Там усі радіють гостям, розпитують, звідки ми приїхали, де вчимось, чи надовго тут. Самі охоче розповідають про себе. Частують чаєм, цукерками, яблуками. До речі, лише у закарпатському наметі стоїть довгий стіл з їжею та напоями, якими пригощаються усі гості.
Вивідавши все, йдемо пізнавати простори Майдану. Вже скоро моїм супутницям трохи набридає гамір. Тому, відрядивши подругу знайомитись з культурною частиною столиці, я і не стямилась, як опинилася сама серед тисяч незнайомців.

Простоявши під сценою годин зо п’ять, потримавши в руках свічку, запалену від єрусалимського вогню і трохи відморозивши кінцівки, я вирішила розвідати, як там справи у КМДА. Біля будівлі стоїть славнозвісне патріотичне блакитно-жовте фортепіано, а за ним, як далі почула, віртуоз-самоучка, котрого обступили з усіх сторін. Кажуть, тут потрібно вистояти в черзі не лише щоб послухати, а й зіграти.

Насолодившись запальними мелодіями, йду до входу в адміністрацію. Там приємний юнак на мій аргумент, що «якщо я розстібну рюкзак, то всі речі виваляться і назад я їх не впихну», лише попросив показати палець, на якому має бути обручка. Усередині метушня. Лише безсилі волонтери монотонно обговорюють справи насущні. На другому поверсі купка ентузіастів слухає революційну поезію, а поряд сплять зморені мітингарі. Сфотографувавши все цікаве і не дуже (про всяк випадок), попрямувала до виходу. Там стомлений чоловік лише встиг сказати, що «без бейджика у нас фотографувати заборонено». Що ж поробиш: яким би журналістом в майбутньому я стала, якби в той момент розгубилася. О нііі… Я мило усміхнулась охоронцю, впевнено пришвидшила крок і чкурнула, як то кажуть, від гріха подалі.

Дорогою до сцени перехоплюю вже, напевно, десяту чашку чаю (здається, що тепер мій організм на 80% складається не з води, а з того революційного зігріваючого напою). Слухаю українських виконавців: ТНМК, Марію Бурмаку та багато невідомих мені колективів. Люди всіх зустрічають однаково привітно. А я все радію, коли на сцену виходить ведучий Євген Нищук. Ще коли вдома дивилася трансляції з Майдану, закохалась у його голос. І ось цей голос каже: «У нас зараз маленьке свято! Рівно місяць з того часу, коли на Майдан вийшли перші активісти! Тоді нас було небагато, людей 50. І подивіться, скільки нас тут зараз!»

Познайомилась із львівськими хлопцями. Вони розповідають, що живуть на Майдані майже від початку революції: один - з 26 листопада, інший - з 28. Вони влаштували мені невеличку екскурсію до постаменту, де ще донедавна гордо возвеличувався батько всіх комсомольців. Постамент навмисне понищили так, аби вже ніхто не повернув радянського провідника. Також провели мене до Михайлівського собору, де також знайшли прихисток мітингарі. Тут вони переховувалися після витіснення "Беркутом". Там знову нас пригостили чаєм з варенням, і ми попростували додому (для них Майдан вже дійсно став другою домівкою). Пішли до намету погрітися. Тут також люб’язно приймають гостей, випитують, де ми були. Хлопці мимоволі згадують, що хотіли показати осередок Антимайдану в Маріїнському парку. Бувалий інтелігентний дядечко завбачливо застерігає: «Нічого в те лядське кодло і носа потикати! Нащо гріх на душу брати? Там же і сам Бог не втримав би ні язика, ні кулаків. А у нас революція мирна!»

Години зо дві відігрівшись, вирішую знову йти до сцени. Там людей помітно поменшало: близько сотні підспівує та підтанцьовує, і ще стільки ж блукає Хрещатиком, п’є чай. Усіх стереже на барикадах "залізна" сотня. А тут і справжні козаки знайдуться: з оселедцем на голові, у червоних шароварах та з люлькою в роті (надзвичайно колоритні персонажі, вони додають січового духу). Про їхню надійність можна не хвилюватися: увечері вже впіймали двох тітушок із фальшивими документами.

Діджей каже, що зараз увімкне коломийки, і просить усіх стати у хоровод, аби у центрі могли станцювати справжнього українського гопака юнаки з Торонто. За хвилину всі вже кружляють під запальні гуцульські ритми. Ніхто не стоїть на місці. Це ж не лише весела розвага, а й надійний спосіб зігрітися (на рекламному екрані Профспілок -1 С, але від поривчастого вітру здається, що ви опинилися десь у Гімалаях). Відтанцювавши три довжелезні коломийки, розумію: надихалася холодним повітрям так, що наступного дня і слова вимовити не зможу.

Та мінорні думки перериває чергове знайомство. Цього разу парубки із міста Дубно Рівненської області. Питають, з ким я тут. Відповідь «Я тут одна» кидає їх у шок. Кажуть, що, напевно, ніколи б не зважилися на таке. Побачивши, що я до тремтіння замерзаю, запросили погрітися біля ватри.

Вогонь зібрав навколо себе людей з різних міст, різного віку, різних професій – усіх об’єднала спільна біда. Відчуваю: мене гріє не тільки те полум’я, що горить в бочці, а й полум’я, котре охопило серце революціонерів і запалює душі всіх, хто опинився на маленькій Січі. І в той момент бачу, як перші промені сонця падають на Майдан. Цю картину не можна передати словами, не можливо змалювати фарбами. У моїх очах бриніли сльози. В той момент я зрозуміла: «Це все не зможе завершитись так просто. Для України наступає новий етап, її чекають нові звершення».

Якийсь дебелий хлопчина вигукнув: «Дивіться! Невже це ластівка?» Люди підвели очі до неба і стали скептично глузувати: «Яка ж ластівка може бути тут серед лютої зими?» Не знаю, була це ластівка чи ні, але, надіюся, та птиця на своєму крилі принесла весну, нову весну для України; весну, яка розтопить незламну кригу, що своєю міццю закувала у холодні обійми розвито моєї Батьківщини.

Цей світанок став найкращим у моєму житті. Та все це завдяки тим тисячам людей, котрі зустріли його зі мною. Вони – справжні герої! Історію ж бо творить не та опозиція, яка зі сцени час від часу підбадьорює натхненним словом, а та ОПОЗИЦІЯ, що горить в душах цих мужніх українців. Тепер я розумію: це не просто антивладна революція, це революція української самосвідомості.

P.S. Для тих, хто вважає, що в моїх словах забагато патетики, одна порада: їдьте в Київ, сходіть на Майдан, побудьте там п’ять хвилин. Я впевнена: скоро піти звідти ви не зможете. Ви захочете стати частиною цього гармонійного мікровсесвіту, який живе своїм життям, своїми пориваннями, надіями та цілями.




Категорія: Студенти | Переглядів: 439 | | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Січень 2014  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz