Субота, 18.11.2017, 03:09
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2013 » Травень » 23 » Мрія мого дитинства, місто моїх мрій
22:19
Мрія мого дитинства, місто моїх мрій

Еліна Андрусь
Я багато чула про Москву. Чула про її історію та сучасне життя, про людей та їх звички… І чути це мені було цікаво. Москва манила мене вже багато років. Я мріяла познайомитися з цим славетним містом. Я мріяла відчути особисто ту велику різницю, коли переступаєш межу Москви, і перед тобою постає ніби інший світ.
Від мене багато чули про це місто. Чомусь, хоч там і не бувала, я знала про нього чимало. Я уявляла його по-своєму, воно ж виявилося зовсім не таким. Але в жодному випадку не розчарувало.

Той день був прекрасним. Я їхала до Москви. Чи то навмисне момент зустрічі з нею так сильно відтягувався, чи то неправильно був обраний спосіб пересування, але їхали ми автомобілем…і це було надто довго. Та враження почали збиратися вже з перших годин подорожі, і зовсім не від Росії. То наша Україна. Така чужа і невідома. Це – абсолютно інші місця, інші люди. Будучи гостею у шахтарських містах, я мала відчуття перенесення у часі. Тут все ніби зупинилося ще тоді, за радянських часів: майже ніякого розвитку, повна пустота, обмаль людей та, без перебільшення, відчуття страху.

Дорога виявилася важкою. Як фізично, так і морально. Але, знаєте, воно того варте було.

Зупинились ми спочатку не в самій столиці, а в місті, що знаходиться від неї на такій же відстані, як і моє рідне Мукачево від мого студентського Ужгорода. Якщо з дому до університету я можу доїхати за годину, то там я добиралася чотири… Це було аж надто складно для мене: спочатку електричка, потім автобус, і ти нічого не бачиш, окрім багатоповерхівок та шосе. Кожного ранку багатоповерхівки та шосе, кожного вечора багатоповерхівки та шосе. Ти витрачаєш 8 годин життя кожного дня на те, аби просто побачити ті ж самі багатоповерхівки та шосе!.. Вже на другий день це стало нестерпним.

На щастя, цей, по правді, жах для мене закінчився досить скоро. Вже згодом вдалося відшукати знайомих та поселитися в них. І хоча й жили вони в столиці, все одно на дорогу йшла більша частина їхнього дня. Взагалі, важке там, в столиці, життя. Люди трудяться на роботах, а не мають часу навіть подивитися Москву…вони забувають, коли востаннє гуляли її вулицями…вони забувають, що взагалі живуть в столиці Росії…
Знайома Алла, в котрої ми жили, на моє прохання побачити нічну Москву відреагувала з великим здивуванням та водночас із задоволенням. Вона була вражена в першу чергу, напевно, собою: люди стільки кілометрів долають, аби просто побачити та відчути дух цього міста, а вона вже навіть не пам’ятає, коли востаннє гуляла ним…

Ви знаєте, нічна Москва – це щось окреме. Окреме від усього… Щось ніколи раніше не бачене, щось незвичайне і заворожуюче. Її не можна порівняти навіть з нічним Києвом, вона є абсолютно іншою: напрочуд красивою, невимовно цікавою, такою, що одразу бере за душу і ніяк не хоче пускати… Але водночас є такою холодною, чужою та далекою, де все навколо кричить про свою байдужість до тебе. Це, напевно, головний критерій існування таких великих міст, котрі ваблять своєю безмежністю та величчю і водночас показують та підкреслюють твою немічність та малість… В такому місті ти дійсно один. В очах у перехожих – байдужість, в голові у кожного – свої проблеми та свої справи…

У такому місті все підкорюється законам виживання, де сильніші обов’язково перемагають слабших, а багатші обов’язково не звертають увагу на бідніших. Бачити це мені було дуже прикро, до такого способу життя я не звикла аж ніяк. Доброї душі твоєї не попросить ніхто, натомість майже все купиться за гроші…

Та, знаєте, це – один бік медалі. Таким було одне враження одного дня. Інший день приніс зовсім інші плоди.

Наступний день був насичений історією. Музеї, площі, храми, пам’ятники – на все я дивилася широко розплющеними очима та роззявленим ротом. Я ніколи не була фанаткою історичних місць, ніколи не любила слухати розповіді про битви, про полководців. Але то був виняток. Той виняток, котрий відчувався в Москві повсюди.

Першим був, звичайно, Кремль. Найстародавніша частина Москви, головний суспільно-політичний, релігійний та художній комплекс міста, офіційна резиденція Президента Російської Федерації.

Вразили пам’ятники дзвону та рушниці, так звані Царь-колокол та Царь-пушка. Перший відомий тим, що є нецілим. Під час Троїцької пожежі загорілася дерев’яна споруда над ямою, в якій стояв дзвін. В яму почали падати колоди, що загорілися. Аби дзвін не розплавився, його стали заливати водою. Через таке нерівномірне охолодження розпаленого металу дзвін дав 11 тріщин, і від нього відколовся великий шматок масою приблизно 11, 5 тонн. Є ще й інша версія, за якою він просто впав та розбився.

Храм Василія Блаженного. Напевно, гарнішого оздоблення та архітектури годі й шукати. Відомий вигляд цього храму пам’ятаю з самого дитинства, коли ще й не знала, що то храм, і що то в Москві. Він православний і знаходиться на Червоній площі, є добре відомим пам’ятником російської архітектури.

Якщо торкнулася вже Червоної площі, то не можна не згадати про Мавзолей Леніна. Про нього тільки те й зроблю, що згадаю, бо побувати там мені не вдалося, адже на той час столиця вся була у підготовці параду до Дня перемоги.

Окремого абзацу потребує ГУМ – головний універсальний магазин. Це – великий торговий комплекс, котрий займає цілий квартал та виходить головним фасадом на Червону площу. Універмаг є дуже гарним, поєднує в собі масу маленьких магазинчиків та відділів. Це, по правді, – рай для жінок. Хоча не тільки для жінок. Москва багата й на чоловіків, котрі обожнюють шопінг. Щоправда, покупці у ГУМі мають бути з товстити гаманцями, бо ціни там ну дуже високі як для звичайних середніх зарплат.
Далі був Центральний музей Великої Вітчизняної війни. Він є унікальним меморіальним комплексом, котрий увіковічує пам’ять про героїзм та мужність співвітчизників у роки війни. В галереях та виставочних залах Музею регулярно проводяться певні тематичні виставки, сам він є неперевершено оформлений, без жодної вади.

Прогулянки Арбатом – це щось. Таких гарних місць дійсно мало. Тут історія переплітається з сучасністю, тут маса цікавих перехожих, кожен з яких абсолютно різний. Радує око величезна кількість кав’ярень, одна краща за іншу. Душа набуває якогось спокою, одразу починає згадуватися дитинство, одразу посилюються всі прекрасні почуття. Так, Арбат… він мусив бути саме в Москві, яка деколи є такою негостинною.

Звичайно, я не можу оминути і сучасний бізнес-центр російської столиці Москву-Сіті. У рамках цього проекту створюється зона ділової активності, котра повинна об’єднати бізнес, апартаменти для проживання та дозвілля. Будується діловий район на місці колишньої каменоломні, загалом його площа дорівнює 100 гектарам, з яких 60 підлягають новій забудові.
Усі ці об’єкти, всі місця, безумовно, варті великої уваги, вони є цікавими та захоплюючими. Але є одне таке місце в Москві, яке ніяк мене не хоче відпустити. Це – Московський державний університет. Достатньо просто побачити його, як ти одразу розумієш, на якому рівні проходить навчання в стінах цього вишу. Справжній храм науки. Він зачаровує, на нього хочеться дивитися й дивитися, ба більше, – в ньому хочеться вчитися і вчитися!..

У цьому університеті навчалася моя знайома, і навчалася вона також журналістиці! Ото були розмови!.. Настільки цікаво було слухати, як втілюються її знання на практиці, яким чином реалізує себе як журналіста…
Цікаво було і слухати, і дивитися, але день підходив до кінця, і ми змушені були повертатися додому. А вдома у москвичів так само, як і в українців. Тихенько, спокійно, затишно. Поїли, поговорили, посміялися, подивилися телевізор і пішли спати. Все за стандартною програмою. В деякі моменти ти навіть забуваєш, що ти у місті дитячих мрій. І в такі моменти починаєш розуміти ту саму Аллу, котра забула, коли останній раз гуляла Москвою…

Наша дорога назад до України виявилася такою ж важкою і довгою. Нічого нового ми не побачили та не дізналися, адже всі міста вже проїжджали раніше. І якщо по правді, то не було ніякого бажання та сил знайомитися з чимось новим. Нас не відпускала Москва і намагалася вхопити Україна. Це ніби бути між двох світів. Ти вже ногами в Україні, а думками та серцем ще там. І ще довго я там була думками та серцем, ще довго шукала чогось подібного навколо себе, ще довго закривала очі, аби хоч на хвилинку знову побачити її… Мрію мого дитинства, місто моїх мрій. Не знаю, чому, але воно мені так сильно подобається! Чомусь подобалося раніше, з розповідей та фільмів, і чомусь подобається зараз, з власних спогадів та вражень. Навряд чи я колись забуду цю подорож і навряд чи я колись відмовлюсь від ще однієї подібної.

Я була рада опинитися вдома та побачити рідних, але я так хотіла повернутися назад та побачити Москву. І, знаєте, я обов’язково це зроблю. Колись обов’язково ще раз її побачу. Можливо, вже іншими очима, але побачу. В моєму театрі мрій вона – в перших рядах.

Категорія: Студенти | Переглядів: 366 | | Рейтинг: 5.0/1


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Травень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz