Понеділок, 18.12.2017, 01:31
  Ви увійшли як Гість | Група "Гiсть" | RSS
Вітальня БлоґиРеєстраціяВхід
[Розширений пошук]
Навігація
Хмарка теґів
Категорії розділу
Викладачі [4]
Студенти [170]
Наші випускники [12]
Наші гості [2]
Андрій Чижевський [0]
Наші колеги
Вітальня » 2013 » Липень » 27 » «Хоч у небі я зможу літати і на мить забуватися…»
10:18
«Хоч у небі я зможу літати і на мить забуватися…»

Галина Риган
Цей день нічим не відрізнявся від інших, але відчуття легкої тривоги чомусь було…На порозі хати з’явився білявий хлопець з темними очима років дванадцяти і відразу ж кинувся мене обіймати з пронизливим криком: «Ти не змінилася!» За кілька хвилин я зрозуміла, що це той маленький хлопчик, котрий так любив зі мною гратися в дитинстві. Не бачилися ми 6 років. Я ще дуже довго сиділа з широчезною усмішкою на обличчі. «Ти так виріс, але для мене ти все одно маленький», – кажу йому я. А він так сором’язливо усміхався у відповідь…

Розповім невеличку передісторію із життя мого маленького друга дитинства. Батьки розлучилися, він залишився жити з мамою, але вона у пошуках свого чергового щастя поїхала за кордон, залишивши його з бабусею по її лінії, котра любила заглянути частенько у чарку. Так він жив 4 роки, потім мама вирішила, що забере його до себе, де він прожив трохи більше року. Мамин кавалер зразу незлюбив хлопця, змушував працювати, навіть їсти йому варити опівночі.

Хлопець не витримав знущання, тим більше, що і в школі однолітки не сприймали його і частенько купкою лупцювали (очевидно, через те, що він не мав ані телефону, ані належного одягу). Знову повернувся до бабусі, приїхавши з іншого кінця України самостійно. Проте тут його не чекали кращі умови, часто він отримував на горіхи тільки через те, що знаходився з бабкою і її гостями в одній хаті. Так було й цього разу, але зараз вони викинули його з хати і сказали більше не повертатися. Так хлопець опинився у своєї іншої бабусі по лінії батька, котра всі ці 6 років ходила по судах, аби їй віддали на виховання онука.

Хлопчик розказує, що його не обіймали вже років чотири. У нього трясуться руки, через постійний страх з’явився дефект мовлення. На руках купа синців, хоч він і каже, що впав, але ж усе й так зрозуміло. Дитина за всі ці 6 років жодного разу не святкувала день народження. Але попри всі ці випробування й негаразди залишається дуже добро і щирою людиною. Мій племінник його настільки полюбив, що цілей день за ним плакав.

Має нахил до природничих наук, але вчитися він не мав часу і не мав можливості. Мріє стати льотчиком: «Хоч у небі я зможу літати і на мить «забуватися». Розмовляючи з ним, я відчувала, що це 20-річний юнак, який давно знає, чого хоче. Насправді через декілька днів йому виповниться лише 13, і він вперше його буде святкувати! Питаю його про подарунок, а він: «Хочу пирогів!» Звичайно, слова тут уже зайві…

P. S. Дуже важко було писати цей матеріал, проте хай це і для мене, і для вас стане наукою. «Діти – це наше все, відмовляючись від них, ми губимо свою душу і навряд чи зможемо її віднайти колись…», – так собі думаю. Цей хлопець знайшов свою сім’ю, хоча попереду в нього з бабусею не один суд, але я переконана, що разом вони подолають все.



Категорія: Студенти | Переглядів: 428 | | Рейтинг: 0.0/0


Усього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Календар

«  Липень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Архів новин

Пошук у словниках

Відділення журналістики УжНУ © 2017 • Передрук матеріалів сайту можливий за умови гіперпокликання на них •  Хостинг від uCoz